Військова юстиція: необхідність і небезпека

Із початком повномасштабної війни Україна постала перед низкою правових викликів, до яких наявна система цивільного правосуддя виявилася неготовою. Експоненційно зросла кількість справ про дезертирство, самовільне залишення частини та невиконання наказів командира. З’явилися тисячі справ про воєнні злочини російських окупантів. Тому дедалі частіше в публічному просторі звучить запит: чи здатна чинна система цивільного правосуддя забезпечити ефективне, справедливе та легітимне вирішення правових питань, спричинених війною? Тим часом парламент розглядає законопроєкт про військову поліцію, а дехто пропонує видати суддям, прокурорам та адвокатам піксель і погони. Посадові особи Міністерства оборони просувають необхідність створення військової юстиції. Але щоб виважено підійти до цього питання, необхідно розібратися, що таке військова юстиція, які функції вона виконує і як такі системи організовані в інших країнах.

Відомо, що військові справи розглядають загальні суди. Спеціалізовані прокурори виконують функції процесуального керівництва у сфері оборони, але самі не є військовослужбовцями й не мають відповідного досвіду. Розслідування взагалі здійснює ДБР, мандат якого зосереджений на «білокомірцевій» злочинності серед держслужбовців.

Усе це породжує проблеми: учасники процесу зазвичай не мають бойового чи загальновійськового досвіду й іноді не можуть оцінити обставини дій військовослужбовців адекватно; адвокати стикаються з ігноруванням їхніх запитів командирами; немає єдиної практики щодо меж дисциплінарного та кримінального. Частина справ може взагалі не доходити до суду через інституційну інерцію чи внутрішньовідомчу кон’юнктуру. А в інших випадках — навпаки, розслідування фабрикуються, щоби покарати «неугодних» системі.

Влада командира

Водночас у ЗСУ вже функціонують інститути, які тією чи іншою мірою виконують правопорядкові та дисциплінарні функції. Дисциплінарна влада командира дає змогу застосовувати покарання за порушення статутного порядку. Військова служба правопорядку формально виконує функції запобігання та припинення правопорушень, юридичні служби військових частин уповноважені давати правову оцінку фактам порушень дисципліни та перевіряти, наскільки відповідають законодавству накази командирів, а під час війни — ще й виконувати функції юридичного радника з питань «законів війни».

Крім того, вже під час війни було створено Центральне управління захисту прав військовослужбовців у Міністерстві оборони, а нещодавно парламент ухвалив у першому читанні законопроєкт про Військового омбудсмена. Обидві інституції — з широким мандатом на моніторинг, аналіз і рекомендації щодо стану справ із захистом військовослужбовців.

Але більшість перерахованих інститутів не має незалежного статусу, діє в межах вертикалі командування, а отже, позбавлена інституційної автономії, необхідної для протидії зловживанням. Наприклад, Військова служба правопорядку не тільки не має необхідних повноважень, аби застосовувати санкції, а й функціонує під керівництвом Генерального штабу, що призводить до вибірковості в реагуванні — «свої» військовослужбовці завжди можуть уникнути покарання.

Юридичні служби функціонують у прямому підпорядкуванні командирів і не мають примусових інструментів для застосування своїх правових застережень, а отже, за бажанням командира можуть бути фактично виключені з дисциплінарних процесів, а на практиці — в більшості випадків узагалі зосереджені лише на господарських та адміністративних питаннях.

Усе це робить ці органи радше декорацією, ніж дієвою опорою правового захисту.

Натомість принцип єдиноначальності, що лежить в основі військового управління, означає повну концентрацію повноважень у руках командира. Саме тому якість роботи в підрозділі, спрямованої на дотримання прав підлеглих і виконання ними військового обов’язку, цілком залежить від його особистого підходу та розуміння ролі правових механізмів — так само, як і можливість зловживань цією владою. Водночас цей принцип є історично невід’ємним елементом армійської структури з часів римських легіонів і не може бути усунений без загрози руйнування керованості та бойової дисципліни.

Перегляд повноважень

Отже, було б доцільно спочатку переглянути повноваження чинних інституцій, аби їхні дії мали реальний вплив на дисципліну та правопорядок, а не залишалися формальністю без практичних наслідків.

Саме тому першочерговим напрямом реформування військової юстиції має стати інституційне переосмислення та посилення юридичних механізмів у самій структурі Збройних сил. Юридичні служби та підрозділи із захисту прав військовослужбовців було б доцільно виділити в окрему, незалежну від командної вертикалі інституцію, що матиме чітко визначені повноваження. Їхні функції мають включати можливість проведення незалежних перевірок і розслідувань, ініціювання дисциплінарних процедур, видачу обов’язкових до виконання правових приписів і контроль над їх реалізацією.

Моніторингову, аналітичну й інспекційну функцію варто закріпити за окремим органом — Військовим омбудсменом, який повинен бути незалежним не лише формально, а й кадрово: його апарат має формуватися без участі чинних військовослужбовців і, якщо це можливо, поза державною службою.

Рекомендації цього органу мають не лише бути обов’язковими до врахування під час розроблення наказів та інструкцій, а й відображатись у відповідних звітах командування із зазначенням того, як ці рекомендації були враховані або чому були відхилені.

Процесуальна автономія

Якщо Військова служба правопорядку трансформується в повноцінну військову поліцію з оперативно-слідчими повноваженнями, вона повинна бути чітко відмежована від інших органів командування й мати процесуальну автономію.

Її юрисдикція має поширюватися виключно на чинних військовослужбовців, які перебувають у статусі активної служби, й не стосуватися військовозобов’язаних поза контекстом мобілізації чи зборів.

Існування окремих військових прокурорів чи військових суддів не може розглядатися ізольовано — їхня доцільність залежить від загальної архітектури системи. Якщо розслідування правопорушень у військовому середовищі буде зосереджено в автономному органі, наприклад, у військовій поліції з оперативно-слідчими повноваженнями, то потреба в окремій ланці військових прокурорів або військових суддів втрачає сенс. У такій моделі ключова правова експертиза має бути сконцентрована саме в слідчому органі, а не дублюватися в паралельних інституціях, що лише розпорошить ресурс і ускладнить узгодження дій.

Щоб у правозастосуванні належно враховувались умови військової служби, не потрібно створювати окремі корпуси прокурорів або суддів у погонах. Жодні формальні ознаки — військове звання, вислуга років або юридична освіта в системі оборони — не гарантують спроможності адекватно оцінити дії військовослужбовців за бойових обставин. Як у справах про вбивства, де об’єктивну картину формують не судді-медики, а патологоанатомічні експертизи, так і у справах, що стосуються управління військами, має працювати військова експертиза. Її повинні надавати експерти, які мають реальний бойовий досвід і досвід командування підрозділом. Вимога щодо такого досвіду має бути чітко зафіксованою та обов’язковою для всіх, кого залучають до надання експертних висновків у справах, що стосуються виконання бойових наказів, управління підрозділом, рішень у бойовій обстановці.

Водночас не всі злочини у військовій сфері потребують спеціальної військової експертизи — наприклад, порушення, пов’язані з військовим майном або фінансами, часто мають аналог у цивільному держсекторі й можуть розглядатися в загальних межах.

У більшості країн, де є військові суди та військова прокуратура як окремі інституції, це зумовлено історичним контекстом — зокрема участю в бойових діях поза межами національної території, що потребувало екстериторіальної юрисдикції. Власне цей контекст і пояснює потребу в автономних механізмах військового правосуддя, здатних діяти незалежно від цивільної юрисдикції.

В українських умовах така логіка наразі не є типовою, однак винятки можливі. Як виняток може бути виправданим створення спеціалізованого військового суду для окремих категорій справ — наприклад, коли обвинуваченими є вищі командири або коли предметом справи є обставини застосування бойового імунітету. Такий суд міг би мати обмежену юрисдикцію по всій території України лише на період дії воєнного стану, без інституційного дублювання системи правосуддя.

Іншим варіантом може стати створення військового суду з юрисдикцією поза межами України — якщо Збройні сили братимуть участь у міжнародних місіях або виконуватимуть функції на території інших держав, тимчасово підконтрольних українському військовому командуванню. Такий підхід дає змогу зберегти логіку пропорційності та функціональної необхідності, не обтяжуючи правову систему надмірною спеціалізацією за звичайних умов.

Адвокат у пікселі

Окремо слід зупинитися на питанні військової адвокатури — ідеї, яка іноді обговорюється в публічних дискусіях, але потребує категоричного застереження. Як свідчить практика, саме адвокат є ключовим каналом комунікації військовослужбовця із зовнішнім правовим світом, і від його незалежності та довіри до нього критично залежить ефективність захисту. Запровадження військової адвокатури у формі закритої професійної корпорації в межах Міноборони або з підпорядкуванням командуванню прямо суперечить самому поняттю незалежної адвокатської діяльності.

Адвокат у пікселі, підпорядкований військовому начальству, вже не є адвокатом у класичному сенсі, а стає частиною структури, яка за належного правового захисту мала б бути об’єктом його професійного спротиву. Крім того, така модель неминуче створить конфлікт інтересів у дисциплінарних і кримінальних провадженнях, послаблюючи гарантії прав військовослужбовців. Військова адвокатура — це не лише непотрібне дублювання функцій, а й загроза базовим принципам правової допомоги.