Юрій Савчук: На початку вторгнення Генштаб запросив у Музею Другої світової карти Києва 1941 року

84 роки тому нацисти напали на столицю. 22 червня 1941 року зафіксовані перші удари були по залізничному вокзалу і аеропортах, зокрема по Гостомелю. Але найбільшого руйнування місту завдали радянські війська, які під час відступу замінували історичний центр міста, перетворивши його на руїни. Ось як виглядав Хрещатик. 

Зараз Київ захищається від свого давнього ворога – Росії, яка цього року на День міста і перші тижні червня накривала місто обстрілами так, що вибухова хвиля пошкодила пам’ятку ЮНЕСКО – Софію Київську. Рік тому крилата російська ракета частково знищила дитячу лікарню «Охматдит». Шахеди і балістика упродовж останніх кількох років стали звичним явищем для киян.

Як працівники Музею другої світової війни були долучені до оборони столиці? Чому Генштаб просив карти столиці 1941 року та музейні експонати – протитанкові їжаки й триноги для кулеметів? Як «Родіна-мать» трансформується у «Батьківщину-матір»? 

Громадська ініціатива «Голка» підготувала спецвипуск програми «Києве мій» і поспілкувалася із директором Національного музею історії України у Другій світовій війні, істориком та дослідником Юрієм Савчуком. 

Від окупантів німців до окупантів росіян

Як поєднуються історії двох воєн? Є спогади Ліни Костенко про те, як Київ бомбардували нацисти. А нещодавно вийшла книжка «Українське радіо. Історія буремного століття», де розповідається зокрема і про керівника Українського радіо, який загинув тоді під час евакуації. Перша паралель, яка виникає, з тією піснею про Другу світову: «Ровно в 4 часа в Киеве нам объявили, что началась война». Я пам’ятаю, як о четвертій ранку 22 лютого 2022 року прокинувся Київ від звуків вибухів. Які тут можна провести паралелі? Був один ворог – нацисти, і ми, начебто разом із росіянами, відбивалися від нього, а тепер ворог – росіяни.

Я хочу сказати, що водночас і складно, і легко цей зв’язок провести. Ми, музейники, мислимо категоріями експозицій, об’єктів, артефактів, колекцій, пам’яті. 

І я хотів би звернути вашу увагу на один надзвичайно цікавий факт: у нашому музеї прямо зараз в експозиції можна побачити протитанкові їжаки, які використовували під час оборони Києва в 1941 році. І частина з них використовувалася у березні 22-го року на вулицях Києва. Вони були розміщені на нижній частині вулиці Шовковичної, перехрестя біля лікарні. Їх навіть зафіксували на фото з вікна авто – на їжаках були чітко видно інвентарні номери музею і це видно в дописі на Facebook.

Кажу як директор: ці речі на межі червоних ліній, але ми їх не перетнули. Усі кияни тоді об'єдналися, щоб відстояти і столицю, усвідомлюючи виразно, яку це має роль і значення взагалі для ходу цієї війни і ситуації, що складається. 

На початку березня 2022 року до нас звернулися представники Генштабу з проханням надати карти київських районів 1941 року. Враження були змішані. З одного боку, гордість, що ми, музейники, можемо бути корисними і допомогти обороні. З іншого – тривожне усвідомлення, що плани загарбання Києва майже не змінилися, що в 1941-му, що у 2022-му. 

Саме тому такі жорстокі бої велися за дорогу Київ-Житомир, намагання ввести десант у Васильків і перекрити Одеську трасу. Ці паралелі дуже символічні й промовисті. Вони пов’язують події Другої світової та сучасної війни набагато тісніше, ніж може здатися, на перший погляд.

А що ще просили у Музею військові для оборони столиці?

Бракувало триніг для станкових кулеметів калібру 16 – зброя була, набої були, а самих триніг не вистачало. І ось ми разом із військовими зняли з експозиції ці триноги та передали їм. Шкодую, що не зафіксував цей момент на відео. Ех, не до зйомок було. Але акти передачі у нас збереглись.  Завершуючи цю тему, додам: дві бойові машини піхоти, які перебувають зараз на території музею, були вивезені й виконували оборонну функцію на мосту Патона та Дарницькому мосту. Це Музей війни – і цим усе сказано.

Ми тісно співпрацюємо з Силами безпеки й оборони. Музейні експедиції побували на всіх деокупованих територіях: у Херсоні, Лимані, Ізюмі, Балаклії, навіть на Курщині. 

Киянин, активіст Єгор Соболєв – захисник київської старовини, який зараз у війську, сказав, що у 2022 році була найголовніша битва для Києва, для України за всю історію. Чи ви з цим погоджуєтесь?

Я вважаю, що ми справді є свідками історичних подій надзвичайного значення – не тільки для України, а й у глобальному масштабі. Це, можливо, останній шанс для нашого народу утвердитися в колі вільних і демократичних націй світу, зберегти своє майбутнє, зберегти себе як націю і державу. У цьому контексті, під цим кутом, я, безумовно, погоджуюсь. І при цьому ми говоримо не лише про військовий вимір. Ми маємо дивитися на цю війну ширше – з історичного, політичного, національного і державного погляду.

Є такий дуже влучний напис, який зараз можна побачити на багатьох білбордах: «Київ стоїть, бо стоїть піхота». Я б додав: «Україна стоїть, бо стоїть Київ».

Як «Родіна-мать» трансформувалася в «Батьківщину-мати»

«Батьківщина-мати». Багатьом здавалося, що цей монумент – рудимент радянського минулого і йому місце на схилах Дніпра. Але, здається, що завдяки саме вашій роботі, багатьом вдалося переосмислити сенс цього монумента. Він вже не про радянське, а про нас. Він вже на футболках, на худі, на графіті, на значках і сумках. Як вам це вдалося? І чи були у вас якісь сумніви, що далі робити з монументом?

За два місяці до повномасштабного вторгнення мене призначили на цю посаду. У лютому 2022 року ми як музей війни поставили собі запитання: яку місію ми повинні відіграти у ці історичні події? Події, від яких залежить доля, майбутнє нашого народу. З перших хвилин ми почали документувати цю війну. 

Перший експонат надійшов до нашої колекції вже 5 березня 2022 року. Символічно, що ним став державний прапор – той самий, який майорів на флагштоку нашої території у перші десять днів після початку вторгнення. Я називаю його прапором перемоги, символом боротьби, символом незламності. І саме з цього почався глибокий процес переосмислення ролі музею – процес, який триває й досі. 

Нашу першу музейну виставку, присвячену повномасштабній війні – першу в світі виставку на цю тему – ми відкрили у Франції, у Вердені, вже в перший місяць війни. Її основу склала фотосесія Києва, яку ми здійснили 8 березня 2022 року. Ми чекали на оперативну групу СБУ з 5 березня, вона мала забезпечити базовий рівень безпеки для нашої роботи. 

І коли ми вийшли з камерами, щоб задокументувати Київ і киян, ми побачили і зафіксували трансформацію: як мирне, культурне європейське місто – одне з найкращих у Європі – перетворюється на воєнну фортецю і цитадель, яку стали захищати її мешканці. 

В атмосфері столиці, у настроях кожного, хто залишився в місті, відчувалося єдине прагнення – боронити, вистояти, не здатися. Це були перші, надзвичайно важливі кроки глобальних змін у нашому музеї – саме тих, на які ви звернули увагу. 

Перші експонати ви отримали тоді від Головного управління розвідки. Що ж це за експонати?

Це були предмети, які водночас шокували й дивували нас. Це були перші матеріальні докази цієї війни, які спричинили глибокий внутрішній психологічний злам. Історичним моментом стала і зустріч з головнокомандувачем Збройних Сил Валерієм Залужним. Вона відбулася наступного дня після звільнення Київщини та Чернігівщини – 3 квітня.

Він дозволив мені, музейному фотографу, працювати на щойно деокупованих територіях. Це був новий досвід – і для нас, музейників, і для військових, і для суспільства, і для влади. Музейні експедиції, що тривали 12 днів, справили на нас потужне враження. Це була основа для виставки «Україна. Розп’яття», яку 8 травня 2022 року ми відкрили. Ми були першими в Україні, хто відновив прийом відвідувачів.

Відтоді музей відвідало понад 800 тис. людей, а були ж ще офіційні делегації та іноземні гості. Це майже 150 делегацій із 50 країн. А створена нами виставка вже наступного року отримала міжнародну відзнаку в Лондоні – в одному з найбільших військових музеїв світу, Imperial War Museum. Це почесна нагорода, яку часто називають музейним «Оскаром». 

Увесь цей процес змін, трансформації народився з глибокого усвідомлення нашого обов’язку. Кожен і кожна мають підтримувати Збройні сили й робити на своєму місці все можливе і неможливе. Це стало поштовхом, імпульсом, джерелом тієї великої енергії, яку ми вкладаємо в оновлення. Переозначення – це не просто слово. Це – трансформація нашої діяльності, модернізація, наповнення новими сенсами та нова роль музею.

Ми мріємо про те, що наш музей стане місцем пам’яті не лише про Другу світову війну, не лише про війну, яка триває просто зараз, але й місцем вшанування героїзму нашого народу. Місцем, де буде втілена й відзначена спільна перемога всіх демократичних країн. Усього вільного світу. І ми впевнені – ми робимо все для того, щоб саме таким місцем, серцем нашої боротьби, став наш музей. І монумент Батьківщини-Матері. 

На наших очах наживо музей з Другої світової війни трансформується і відображає історію війни, яка ще триває і її можна побачити у прямому етері завдяки технологіям. Такого ще не було. Як ми розуміємо: концепція створення та переосмислення нового простору досі розробляється і переосмислюється?

Попередній посол Франції в Україні у 2022 році найбільше був вражений тим, що події, які ще тривають, відображені музейним способом. Музей, як правило, працює з минулим, із попереднім історичним часом. І те, що ми робимо зараз, – дуже складно, зважаючи на емоційну атмосферу. Події, які відбуваються, не можуть залишити байдужою жодну родину, жодного українця. 

Ми несемо великі втрати, і ці втрати, на великий жаль, торкаються кожної родини – війна в той чи інший спосіб опалила долю кожної людини.

І це не говорить про те, що наша експозиція чи наша праця беземоційна, що емоції відсутні. Ні, комунікація в сьогоднішньому світі якраз і відбувається через емоційні канали. Йдеться про інше – про те, щоби не опуститися до рівня ворога, щоби справедливий гнів і почуття ненависті до ворога не стали домінантними, а тим більше – єдиним способом представлення цих подій і їх документування.

Золоті ворота історії – Київ як серце спротиву та свободи

Проєкт  «Києве мій»  громадської ініціативи «Голка» покликаний сформувати ідентичність киян. Ми в кожного гостя питаємо: а що для вас Київ, що пригадується з мирного часу? 

Для мене Київ – це насамперед Інститут історії України Національної Академії Наук України. Це не просто місце роботи, де я провів десятиліття. Це простір, у якому я знайшов себе, де відбулося моє професійне становлення. Саме тут я пізнав Україну в усьому її розмаїтті, саме тут проявилася моя любов до всієї країни – через любов до Києва. Для мене Київ – це місце, де історія народу й держави постає в найширшому горизонті. Це мій світ. Київ – це «золоті ворота» історії.

А для нас Київ – це ще й вулиця Грушевського. Це про згуртованість киян. Пам’ятаєте, як люди самотужки зібрали кошти, щоби відновити годинник, який довго не працював. А ще – це Революція гідності. Саме там, на Грушевського, люди безстрашно стояли проти «Беркуту». 

Все відбувалося буквально біля Інституту історії – саме там загорілась перша автівка. Я досі пам’ятаю той момент. До того ми бачили такі речі лише по телевізору – у Парижі, у Нью-Йорку… А тут – в самому серці Києва. Було важко уявити, що таке можливе в реальності.

Власне, для тих, хто не знає: Інститут історії України розташований прямо на Грушевського. І це ніби символічно – Інститут історії в самому епіцентрі.

Так. Навпроти – стадіону Лобановського. І саме на цій ділянці вперше запалали барикади, вперше мирна акція переросла у криваве протистояння. Там загинув Михайло Жизневський. У нашому інституті, прямо на поверсі, тоді працював імпровізований госпіталь. Я пам’ятаю, як йшов на роботу під вибухи шумових гранат. Можна сказати, Інститут історії тоді став однією з точок спротиву. Ми опинились у самому серці драматичних подій, що змінили країну.

Є вражаюча цитата геополітика Юрія Липи – мислителя ХХ століття: «Препишне і глибоке почуття свободи волі лежить в глибині духовності Києва, вічного міста, в глибині його величної культури. Тільки з таким відчуттям світу можна брати на себе найбільші обов’язки, ставити перед собою великі завдання – матеріальні, духовні, творити і здобувати». У березні 2022 року ви їздили з фотографом і працівниками СБУ на блокпости в столиці та околицях. То ж якими ви побачили киян?

Я хотів би підтримати вашу думку про визначальну роль Києва і киян у переломних моментах нашої історії. Це справді повторюється щоразу, коли Україна переживає драматичні події. Саме в Києві відбуваються найважливіші події, ухвалюються доленосні рішення. Якщо згадати: урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва – це ж саме кияни нарекли його Мойсеєм народу руського, піднявши визвольну боротьбу з соціального на загальнонаціональний рівень. Проголошення Четвертого універсалу на Софійській площі, вручення Томоса, революції – Помаранчева, Революція Гідності. 

І, звісно ж, Київ – у перші дні широкомасштабного вторгнення. Якщо мені довелося б описати той час одним словом – це було б слово «єдність».

Здатність до гуртування, взаємна підтримка, небайдужість, готовність діяти разом. Ці риси проявилися не лише в Києві – згодом вони стали знаком усієї країни, і навіть ширше – світу. Але саме Київ тоді став центром цієї солідарності.

Я поділюся епізодом, який досі залишався непублічним. Він стосується взаємодії СБУ та оборонців міста. У перші березневі дні саме київські ресторани забезпечували харчуванням військових. І, як у тій казці, «і я там був, і мед-пиво пив», образно кажучи. Я особисто був поруч з військовими, коли вони отримували їжу від київських ресторанів. Я бачив, як у ті дні в Києві годували людей старшого віку. Це ще один прояв великодушності, сили духу, згуртованості. І я переконаний: саме ця єдність і стала основою нашої стійкості – запорукою тієї перемоги, яка обов’язково буде.

А як ви оцінюєте роль киян у цих визначальних подіях? Чи буде вона відображена у вашому музеї або, можливо, якимось іншим способом?

Я вже неодноразово згадував про тісну взаємодію нашого музею з Силами безпеки й оборони України. Війна триває, і, на жаль, я поки не можу розповісти всього. Але можу сказати одне: ми ведемо велику роботу зі вшанування пам’яті найкращих із нас – тих, хто загинув, хто пішов з життя, хто першим став до лав боротьби. Це і меморіальні заходи в музеї, і численні виставки, які розповідають, зокрема, про наших героїв.

Наш музей сьогодні – не лише динамічний, а, я б сказав, живий простір, де переплітаються й розвиваються багато важливих і добрих справ. Це – волонтерський хаб і мистецьке середовище. Це – міжнародні акції та культурна дипломатія, яку активно веде наш музей.

Як Ви взаємодієте з містами, поблизу яких відбувалися воєнні дії?

Наш музей став місцем збереження шести евакуйованих колекцій зі Сходу України. Для нас надзвичайно важливо стати улюбленим місцем киян. Ми прагнемо поєднати в собі багато функцій. Ми чітко усвідомлюємо свою історичну відповідальність – формувати пам’ять, зберігати її та передавати наступним поколінням. Ідеться про довгу історію боротьби нашого народу за свою землю, зі зброєю в руках.

Але водночас ми – це і простір для живих: для спілкування захисників, їхніх родин, дітей. Цього року вже втретє проводимо музичний фестиваль воєнної музики «Сурма». 

У нас відбуваються театральні вистави. Тут проводять бізнес-події, корпоративи. Ми активно взаємодіємо в різних напрямах, адже фінансуємось із податків українців, зокрема й киян – тож і працювати маємо для них.

Я вірю і переконаний у цьому,  що наш живий музей здатний задовольнити культурні запити, але не тільки. Ми прагнемо стати місцем, де відпочиває душа, де відчувається серцева теплота. Місцем, яке пробуджує любов до Києва, до нашої Батьківщини.

Без перебільшення, «Батьківщина-мати» – це візитівка і Києва, і України. І саме тут сьогодні відбуваються весілля військових, тут освідчуються в коханні, тут народжуються мрії.

До речі, поділюся задумом – поки не знаю, як реалізувати: ми хочемо дарувати кожному новонародженому в Києві сертифікат на підйом до «Батьківщини-матері». Щоб від перших днів життя кожен маленький киянин уже мав зв’язок із нашим музеєм, з історією свого міста і країни. Можливо, саме це інтерв’ю – яке ми зараз записуємо як проєкт для киян, допоможе нам сформувати таку пропозицію.

Пройти тест 👉 «Чи добре ви знайомі з Києвом?»

Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»