«Я ще дружина чи вже вдова?»: історії жінок, які чекають на зниклих безвісти

На кожного зі зниклих безвісти чекає родина — батьки, партнери, діти, брати й сестри. Психологи називають цей стан «невизначеною втратою» — горем без можливості прощання, коли психіка зависає між «було» й «буде». Країна має вже десятки тисяч таких історій, і кожна — власний фронт, де замість зброї — лише віра й витримка.

Станом на травень 2025 року в українському реєстрі налічується вже понад 70 тисяч зниклих військових і цивільних. Але людей, що проживають емоційний біль, якому немає завершення, десь учетверо більше.

Щоби не зламатися, жінки шукають власні стратегії: одні збирають крихти фактів у чатах побратимів, інші вивільняють біль у творчості чи волонтерстві. Та сила самодопомоги не замінює системної підтримки: без фахових порад і безпечного простору навіть найвитриваліші опиняються на межі.

У рамках конференції «ПОВЕРНЕННЯ. Шлях до ментального відновлення» особистими історіями поділилися жінки, у яких чоловік або син перебуває в статусі зниклого безвісти. Їхні свідчення пролунали як щире й болісне нагадування про невидимий фронт війни — фронт очікування, невизначеності та щоденного психологічного випробування. У відкритому діалозі з фахівцями й іншими учасниками події вони наголосили на тому, наскільки важливо мати поруч професійну підтримку, не залишатися наодинці з болем і мати простір, де можна говорити й бути почутими.

Конференція відбулась у межах загальнонаціонального проєкту «ПОВЕРНЕННЯ», заснованого Віктором та Оленою Пінчуками. Цей проєкт передбачає створення всеукраїнської мережі центрів ментального здоров’я для військових, ветеранів та їхніх родин. На першому етапі планується відкриття по всій Україні щонайменше 25 центрів, перший з яких вже розпочав роботу в прифронтовому Дніпрі.

Психологиня, координаторка україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України» Анастасія Ігнатюк: «Україно-швейцарський проєкт «Психічне здоров’я для України» охоплює кілька напрямів роботи, зокрема активності, спрямовані на пом’якшення наслідків війни. Разом із партнерами ми започаткували ініціативу «Жити чекаючи».

Так її назвали самі учасники — рідні зниклих безвісти: мами, дружини, доньки, сестри. Бо вони перебувають у цьому стані з моменту отримання сповіщення. «Жити чекаючи» — це не просто серія інтервенцій, а ціла модель підтримки родин, які живуть у невизначеній втраті.

У кабінетах психологів часто звучать питання від дружини: «А хто я зараз? Іще дружина чи вже вдова? Як мені визначитися, з якої ролі тепер жити це життя, якщо я не знаю про долю свого чоловіка?». Із цими екзистенційними питаннями кризи ідентичності доведеться працювати.

Терапевтична мета — розвиток резильєнтності та здатності витримувати невизначеність, оскільки «закриття» горювання не є можливим, поки не буде визначеності у зовнішній ситуації».

Письменниця, мама зниклого безвісти, помічниця спільноти «Жити чекаючи» Руслана Броновицька: «Я — мама зниклого військовослужбовця, добровольця. І вже більш як півтора року я не маю жодної звістки про нього.

Я — людина з культурно-мистецької сфери: культурна менеджерка, журналістка, режисерка. Я навіть уявити не могла, що раптом стану письменницею. Але це сталося після того, як зник мій син. Весь мій біль спочатку вилився у поезію як рефлексія.

Моя подруга, психологиня та письменниця, почитавши ці вірші, сказала, що вони мають високу художню цінність, дуже глибокі метафори й сильні образи, котрі проникають у душу і можуть допомогти бути таким жінкам, як я.

Художниця, яка працювала над цією книжкою, сказала: «Ти навіть не уявляєш, скільком жінкам може допомогти твоя фраза «Я сама себе витягую з-під коліс».

Нас називають незламними, але я ламаюся щодня й готова зламатися щохвилини. Спершу не знала, що таке невизначена втрата, не розуміла, що зі мною відбувається. Шок, тотальне неприйняття та звинувачення себе.

Я не могла займатися всіма офіційними питаннями пошуку, відкриттям кримінальної справи тощо. У мене не було на це емоційних сил, і я дуже вдячна, що цим займався мій колишній чоловік, батько мого сина, та мама його дівчини. Вони взяли це все на себе, а я лежала на ліжку, дивилася в стелю, плакала щовечора.

Я пам’ятаю час, коли мені просто хотілося відкрити вікно й вийти в нього. Але добре, що спрацьовував здоровий глузд.

Моя тринадцятирічна донечка казала: «Мамо, ну це буде несправедливо, якщо ти помреш. Діма повернеться, а тебе немає, ти його зрадила». Ці слова були для мене холодним душем — хоч-не-хоч, а мусиш жити далі.

Думки про те, щоби звернутися до психолога, не було. Я була впевнена, що впораюся з цим, але з часом зрозуміла, що це не так. Коли в мене почав зашкалювати тиск, згадала про давнього друга-лікаря. Написала йому й пояснила ситуацію. Він відписав, що без антидепресантів не обійтися. Я категорично сказала «ні», але на прийом прийшла. Лікар разом із психологом урешті переконали мене змінити свою думку. Якби тоді я мала мій сьогоднішній розум, то звернулася б до психолога та подолала цей шлях легше.

Моє соціальне коло з моменту отримання сповіщення дуже змінилося. По-перше, ця інформація була настільки інтимною, що мені не хотілося ні з ким ділитися. По-друге, коли я чула запитання: «А ви щось робите? А ви з побратимами говорили? А ти його хоч шукаєш?», мене це вбивало. Так, я плачу, але ми шукаємо. Тепер якщо зустрічаю людину, яка мене про таке запитувала, переходжу на інший бік вулиці, щоб ніколи більше з нею не спілкуватися».

Помічниця спільноти «Жити чекаючи», дружина зниклого безвісти Іванна Лукавецька: «Я — дружина зниклого військовослужбовця, якого шукаю та чекаю вже рік і сім місяців. У мене досі нема жодної інформації про його місцезнаходження.

Якось я сиділа на кухні й побачила, що до мене у двері стукають із військкомату. Вони вручили мені сповіщення. Я не розуміла, що відбувається, адже за два дні мій чоловік мав бути вдома — у відпустці. Перед очима все попливло. Я не розуміла, що треба робити. Ходила по кімнатах, роззиралася. Брала чоловікові речі, вдихала його запах. У мене двоє дітей, і коли я на них дивилася, бачила страх у їхніх очах. Вони теж не розуміли, що відбувається, адже також чекали, коли тато повернеться додому.

Я розуміла, що мушу триматися, але ночами не могла спати. Це був пекельний місяць, тому що невизначена втрата — це невідомість. Ти не розумієш, що воно таке, як це: був  — і нема. Мені стало набагато легше, коли мене покликали на зустріч спільноти «Жити чекаючи».

У голові крутилася народна «мудрість»: «Нашо ти підеш до того психолога? Він тобі хіба мізки промиє». Але в спільноті «Жити чекаючи» я почала спілкуватися із психологом. Мені стало набагато краще — змогла контролювати свої емоції.

Моє соціальне коло дуже змінилося. Люди, з якими я спілкувалася раніше, тепер узагалі мене не розуміють. Зараз рідними для мене є ті, кого спіткало таке саме горе, як і мене. Тому що разом ми можемо почуватись у безпеці, в нас є спільна тема для розмови, нас ніхто не засудить, не розкритикує».

Психологиня, яка супроводжує групу підтримки рідних зниклих безвісти в Рівненській області Вікторія Наумович: «Я з маленького містечка на Рівненщині і є психологинею в проєкті «Жити чекаючи». Коли прочитала мету «зменшити страждання, зміцнити стійкість членів сімей зниклих безвісти військовослужбовців», для мене це звучало гучно. Подекуди мала сумнів, чи точно я є тією людиною, яка може зменшити чиїсь страждання. Але насправді в роботі бачу, як змінюються жінки і як вони змінюють життя одна одної.

Коли ми говоримо про невизначену втрату як феномен, маємо розуміти, що це — найскладніша форма втрати, коли немає чіткого розуміння долі близької людини. Немає завершених процесів, і психіка не може адаптуватися до всього того, що відбувається навколо нас. На тлі цієї невизначеності відбувається дезадаптація ідентичності, процес самоізоляції, уникнення спілкування навіть із найближчими людьми. Люди переживають амбівалентні почуття: з одного боку, перебувають у постійній надії, з іншого — нібито в процесі горювання. У цьому постійному коливанні людина дуже швидко виснажується.

Люди, які проживають невизначену втрату, часто називають це життям між стражданням і потребою жити кожного наступного дня. Але виникає відчуття, ніби земля тікає з-під ніг і вони більше не можуть нічого контролювати в цьому світі. Ми точно не працюємо з проживанням втрати, горювання. Ми працюємо з тим, щоби навчитися жити саме з амбівалентністю й невизначеністю».