Інженерія зла: як не дати маніпуляціям зламати українське суспільство після війни

Після війни, та й під час неї суспільство залишиться вразливим до інженерії ненависті, інформаційних маніпуляцій і внутрішнього розколу. Як вистояти — залежить від здатності суспільства до культури діалогу й готовності брати на себе відповідальність.

Демократія — це не лише права, а й бажання ними користуватися

Питання демократії дуже просте і складається з двох частин: можливість суспільства мати вплив і реалізація цього впливу, а, отже, включеність цього суспільства. Коли громадяни демотивовані брати на себе відповідальність, яка є частиною впливу, то цю порожнечу заповнює хтось інший. 

До прикладу, цикл створення, існування та занепаду Радянського Союзу супроводжувався політикою формування нової радянської ідентичності. Вона про маленький гвинтик системи, людину, яка не бере на себе відповідальність, унікальність заперечується як поняття, а винятковість сприймається як бунт. Відповідальність є ворогом системи та сприймається як зло. Росія як державне утворення, об’єднане специфічним суспільним договором зі своїми громадянами, випрацювала механіку відносин, за якою суспільство недієздатне і приймає це як нормальність свого існування.

В українських реаліях — зовсім інша історія. Після повномасштабного вторгнення багато досліджень щодо питання нашої стійкості дають дуже просту й одночасно складну відповідь: диверсифікація, децентралізація, готовність брати на себе відповідальність, спільне усвідомлення суспільством добра і зла, спільнодія і солідарність.

Те, що Росія робить із власними людьми й хоче робити з іншими, це інженерія. Наприклад, коли менеджер якогось електорального процесу дивиться на нього ззовні, то розуміє, що отут треба погасити, отут підсилити, з якою аудиторією він працює, які в неї прагнення, емоції та страхи. Ця інженерія російських політтехнологів не спрацювала в Україні, бо вони не врахували фактор українського суспільства, тому й програли у 2004 році. Вони не здатні розуміти демократичні спільноти, бо не вірять у їхнє існування. Все, що вони можуть зробити, — це зламати життєздатність, опір, прагнення до життя і створити умови, коли буде здаватися, що здатися — це єдиний вихід із ситуації. Єдина місія Росії — розширюватися шляхом насильства, смерті й життєвого простору інших.

Важливо не програти мир, коли він настане

Проросійський реванш можливий — ми реально повинні цього боятись, але він не буде природним. Він може бути реалізований завдяки двом моментам. 

Перший — це психологія суспільства. Тобто коли ми будемо боятися миру на українських умовах більше, ніж прагнути далі боротися за своє майбутнє, коли нам буде здаватися, що все програно. Другий — компонент, де ми, на жаль, дуже сильно деградували, і що нам здається просто полем комунікації, а насправді є полем великої інженерії. Це — соціальні мережі, кіберпростір, штучний інтелект.

У дослідників, які працюють із темою соцмереж і психології, є такий термін як «самоотруєння». Тобто ми самі заганяємо себе в певну інформаційну бульбашку, в яку насправді нас трішки підштовхували. Ми живемо в просторі, який створений для нас. А оскільки люди хочуть бути з більшістю, хочуть бути з переможцями, хочуть бути зі своїми, вони самі шукають цей простір.

В Україні зараз дуже бояться програти мир, коли він настане. Тому що Росія не може зараз захопити Україну при будь-яких військових тактиках і стратегіях. Але Росія зможе здійснити те, що їй не вдалося до 2014 року — захопити Україну політично. Раніше вона як державний механізм була неспроможна це зробити, навіть інвестуючи мільярди в медіапроєкти Медведчука, які сприяли інформаційному отруєнню суспільства. Але в момент, коли настане мир і нам доведеться йти на вибори, бо це наш обов’язок, Росія може реалізувати тут грузинський сценарій.

Росія прагне виграти тоді, коли ми не будемо готові. Ми ментально вже не готові до стриманих дебатів і прагматичної конкуренції щодо політичних ідеологій. Кожна теза та контртеза щодо майбутнього буде переповнена емоціями, болем і прагненням до простих і швидких рішень. Це не тому, що з нами щось не так порівняно з іншими групами виборців у країнах ЄС, які теж голосують за популістів і через емоційні вподобання. Скоріше, це все людське множитиметься на загострене відчуття справедливості, біль, страх і надію. В період повоєнного політичного відновлення поляризація буде невіддільною частиною нашого життя, і градус цих дискусій може призвести до розколу.

Крайню поляризацію та розкол ми споглядаємо в США. Соціологи пишуть, що якби існувала соціологія в період Громадянської війни, то тоді показники розколу були б приблизно такими самими як зараз. Я була в США під час дня голосування на президентських виборах — це незабутній момент. Ми бажали членам комісії успіху для підрахунку чесного результату народного волевиявлення, щоб незалежно від прізвища переможця таки перемогла демократія. У деяких із них я тоді бачила сльози на очах. У центрі Вашингтона були забиті дошками вітрини й аптеки в очікуванні протистояння.

Росіяни вміють грати з реальними проблемами. Адже не все є брехнею, проте є вирваний із контексту факт, який трансформується в ненависть — емоцію, яка призводить до розколу. Тому протидія обману — не лише спростування фактів, а і навички встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Якщо ми не можемо відповісти на питання «чому» та «навіщо», то фактами теж можна жонглювати.

Різний досвід війни — спільна реальність

В Україні немає поляризації аж до розколів. Є різні досвіди проживання війни — й вони формують дистанцію. Наприклад, я не хочу говорити з вами, тому що мій чоловік у ЗСУ, а ви платите хабар, щоб уникнути мобілізації вашого чоловіка — ми живемо в одній країні, а наші досвіди й реакції на цю війну різні. У кожного своє розуміння справедливості. Але поляризація призводить до розколів тоді, коли ми не просто дистанціюємося, а ненавидимо одне одного, радіємо від того, що щось або хтось карає іншу групу — коли це дає нам задоволення, відчуття перемоги та справедливості.

Можна виокремити кілька груп, які можуть поляризуватися між собою:

• люди, які мали досвід війни та служби в ЗСУ (ветерани, військові та їхні родини) й ті, хто не мав цього досвіду;
• ті, хто належить до російської православної церкви, й ті, хто належить до ПЦУ, греко-католицької, католицької церкви;
• ті, хто є політично російськомовними, й ті, хто є українськомовними;
• ті, хто живе в Україні, й ті, хто виїхав за кордон;
• ті, хто живе під контролем уряду України, й ті, хто живе на окупованих територіях.

І ставлення цих груп одна до одної будуть частиною політичної поляризації під час виборів. 

На повоєнних виборах може бути три умовні партії, про які вже говорять: партія ухилянтів, партія війни й партія миру. І по кожній із цих груп кожна з цих партій буде формувати свою ідеологію та програму. Чи будуть ці партії проросійськими? Ні. Як і в Грузії після 2008 року, вони будуть розказувати, що всі вони прозахідні. Але не кожна з них прагнутиме відновити Україну. Деякі з них будуть мати місію розколоти й знищити це суспільство як основу цієї держави.

Якщо ми не усвідомимо, хто і в який спосіб буде вносити розколи в українське суспільство, коли ми будемо готові бити одне одного на вулиці, не розуміючи, що ця емоція накручена й організована, щоб ця держава не вистояла і була хакнута в політичний спосіб, нам буде дуже важко. Але це не про самоцензуру, це про емпатію і спільне розуміння добра та зла, культурний діалог заради «не нашкодь».

Як на мене, шлях до єдності лежить через культуру діалогу, адже ми настільки різноманітні, що ніколи не будемо однаковими. А значить поняття єдності для на — це не нашкодь іншому, вмій вести діалог, вмій приходити до спільної позиції щодо якихось спільних інтересів і політик у цих інтересах. У питанні, куди рухатися державі, потрібен діалог, адже навіть питання європейської інтеграції не настільки єднає суспільство, якщо йти в деталі. Якщо подивитися, наприклад, на інтереси бізнесу, то побачите, що багато хто там каже, що нам не треба в ЄС. Це значить, що ті, хто має важелі, в тому числі через кошти, можливо, будуть підтримувати якусь політичну групу і через неї будуть усередині країни розпорошувати єдність щодо необхідності європейської інтеграції. Тому практикою тут є саме культура діалогу.

Соціальні мережі як поле інженерії

Ми живемо на тому етапі розвитку віртуального інформаційного простору, під час якого ми ще не знаємо, що з цим робити. Це великий бізнес, який заробляє на наших емоціях і користується нашими персональними даними для того, щоб таргетувати нам не просто рекламу, а створену реальність. Поки що ми з цим не змирилися — в ЄС ведуться дебати, шукають рішення, змінюють алгоритми для рекламних продуктів, порушують питання захисту персональних даних і політик, які будуть дуже серйозно штрафувати й карати за дезінформацію та інженерію в соцмережах. Але факт залишається фактом — те, що раніше було засобом комунікації, зараз є засобом усвідомленого впливу. 

Великі гравці соцмереж, які є наддержавними утвореннями, формують політику і диктують свої правила, інвестуючи кошти в політичних акторів, у глобальні тренди тощо. Ми поки що не знайшли рішення, як протидіяти цьому. Якщо раніше це звучало як глобальна змова надуряду, то зараз це просто бізнес.

Чи може цьому протидіяти конкретна людина? Це важко, адже це треба усвідомити, зробити детокс. А ми ж уже пов’язані з соціальними мережами робочими процесами й індивідуальними комунікаціями. Я переконана, що рішення буде знайдене, але у випадку, якщо це буде багатосторонній процес, де ті, хто продукує проблему, теж будуть включені в діалог і будуть покарані, якщо свідомо зловживатимуть тими алгоритмами, які, на жаль, мають важкі суспільні й соціальні наслідки, що легко довести. 

Дезінформація — це один елемент, другий — мобілізація. Зараз телеграм — це мобілізаційна, організаційна, монетизаційна частина кампанії з інженерії. Там збирають людей, менеджерять процеси, платять гроші за певні дії. А тікток — це вплив передусім на молодь. Але, до прикладу, вибори в Румунії — це доказ того, як мобілізація всіх частин суспільства дала можливість усьому організму далі бути здоровим, тому що вони таким чином перемогли інженерію.

Людина мислездатна повинна знайти рішення для збереження суспільного блага. Емпатія — не слабкість, на відміну від хейту. А вибір, щоб він був усвідомлений, повинен бути вільним від інженерії.