Рецензія на фільм «28 років по тому» / 28 Years Later

19 червня в кінотеатрах дебютував постапокаліптичний фільм жахів «28 днів по тому» — третя частина зомбі-серії, започаткованої режисером Денні Бойлом і сценаристом Алексом Ґарлендом у «28 днях потому» (2002) та продовженої іспанцем Хуаном Карлосом Фреснадільо у «28 тижнях потому» (2007). До франшизи повернулися творці оригінального фільму, втім, тамтешній виконавець головної ролі Кілліан Мерфі обмежився функціями виконавчого продюсера. Чому триквел можна вважати в певних аспектах фільмом видатним, котрий все одно викликає неоднозначні емоції — розповідаємо в огляді.

«28 років по тому» / 28 Years Later

Жанр постапокаліптична драма, зомбі-горор
Режисер Денні Бойл
У ролях Аарон Тейлор-Джонсон, Джоді Комер, Рейф Файнс, Альфі Вільямс, Едвін Райдінг
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Минуло 28 років з того моменту, як худорлявий велокур’єр Джим прокинувся у лондонській лікарні та, спантеличений, пішов блукати безлюдними вулицями англійської столиці. Нині людство живе нормальним звичайним життям, адже в континентальній Європі вірус люті вдалося побороти, чого не скажеш про ізольовану від цивілізованого світу ̶р̶о̶с̶і̶ю̶ Велику Британію, де спокійнесенько розгулюють зомбіфіковані, вимазані у багнюці обірванці та панує суворий постапокаліпсис.

Серед усієї цієї суворості розташувалося віддалене острівне поселення, об’єднане з материком єдиною дорогою крізь водний простір. Молодий міцний чолов’яга Джеймі та його 12-річний син Карл, вибачте, Спайк планують перетнути цю стежину, щоб здійснити химерний обряд ініціації малого, що має прикінчити кілька інфікованих у польових умовах. Тим часом мати хлопчика Айла страждає на таємничу недугу та прикута до ліжка. Спайк щиро вірить, що її можна вилікувати, тож готовий віддати нещасній останній шмат бекону, аби це сталося.

У 2002 році британці Денні Бойл та Алекс Ґарленд як мінімум сильно посприяли тому, щоб добряче прогнилий жанр зомбі-горору буквально повстав з мертвих. Поряд зі стриманим успіхом «Оселі зла» Пола В.С. Андерсона, що вийшла того ж року, стало зрозуміло, що пацієнт скоріше живий, ніж мертвий, а ожилі трупи, охочі до людської плоті, цікаві масовому глядачу.

Трохи згодом стрічки, присвячені зомбі-тематиці, посипалися, наче святкове конфеті — згадуємо відмінний рімейк «Світанку мерців» (2004) Зака Снайдера, науково-фантастичний «Doom» (2005), комедійні «Зомбі на ім’я Шон» (2004) від тих же британців Едгара Райта та Саймона Пегга, «Вітаємо у Зомбіленді» (2009) тощо. Навіть сам «законодавець моди» Джордж Ромеро повернувся до витоків та видав «Землю мертвих» (2005) — четвертий фільм своєї культової мертвецької саги. Чи варто зайвий раз нагадувати про помічника шерифа Ріка Граймса, який оклигав у лікарні вже у розпал епідемії ну прямо як мерфівський Джим.

Сиквелом «28 тижнів потому» займалися зовсім інші люди, і не скажеш, що результат був провальний (а з фінансового погляду то й взагалі — успіх), однак надовго затриматися у пам’яті глядачів цій стрічці явно не судилося. Тож повернення до франшизи Денні Бойла та Алекса Ґарленда, котрий за ці роки і сам встиг кваліфікуватися у режисера, причому дуже, дуже непоганого, виглядало обнадійливо.

Починається історія з добре знайомого багатьом глядачам тропу «дитина і дорослий розгулюють посеред зомбі-апокаліпсису», тобто цілком у дусі першого сезону «Останніх з нас», не кажучи про те, що щось подібне було й у першому сезоні «Деріла Діксона» — наразі це виглядає не інакше як новий жанровий тренд.

Треба сказати, що це найкраща частина фільму з позиції чистого жанру. Увесь відрізок просякнутий необхідним градусом напруги та саспенсом, які досягають апогею у неймовірній кульмінації прогулянки батька і сина, підкріпленій виразним аудіовізуальним контрапунктом (очевидно, це один з найулюбленіших прийомів Бойла —  чого вартує розбризкана по екрану телевізора кров, де показують «Телепузиків»).

Для тих глядачів, хто чекав напруженого чи принаймні адекватного зомбі-виживача, нехай у фірмовому бойлівському стилі, де заражені — не головний антагоніст, на цьому моменті перегляд краще завершувати. Те, що сценаристи прописали Спайку кричуще дурний і нелогічний вчинок ще можна зрозуміти, все-таки він — лише дитина, якій такі речі притаманні. А от далі реалістичність і логіка того, що відбувається на екрані, не витримують жодної критики.

Проблема в тому, що поряд з вищезгаданим авторським почерком (фільмування на айфон, динамічні прольоти камери, динамічний монтаж, незвичні ракурси, химерний саундтрек тощо) існує спроба поговорити про всепоглинальну байдужість (до важкохворої Айли, до Великої Британії, що вийшла з ЄС, до комфорту глядача?), помножена на чергову сентиментальну історію про дорослішання і спроможність прийняття невідворотного як наслідок. А ці серйозні розмови, давайте відверто, поганенько уживаються з підвішеними догори дриґом тілами, натхненно вирваними хребтами, наче тут орудують не інфіковані, а Яутжа, та повсюдними пенісами зомбі «на стероїдах», яким позаздрив би і лисий з Brazzers.

Форма у Бойла все ж превалює над змістом. Або радше над здатністю адекватно його донести. Якщо датований 1915 роком, моторошний аудіозапис вірша «Черевики» Редьярда Кіплінга (він звучав ще у трейлері), неочікувані вставки «Генріха V» (1944) Лоуренса Олів’є чи страхітливий заражений на тлі залитої сонцем, квітучої галявини дійсно справляють враження, то сумнівні походеньки головних героїв чи імпровізований, на диво вправно зведений місцевим лікарем кістяний храм (це підзаголовок наступної частини, яку знімали паралельно) не спрацьовують. До фіналу легко дійти до думки, що ваш мозок щойно ніби зґвалтували.

Зазвичай кіно, яке апелює до інтелектуальності, прагне бути ковтком свіжого повітря та в обгортці одного жанру, в нашому випадку кривавої постапокаліптики, тяжіє до іншого, себто до драми, дуже подобається критикам. І вражаючий рейтинг на Rotten Tomatoes є яскравим тому підтвердженням. Однак часом варто думати і про пересічного глядача, коли у сюжеті про агресивних виродків доречною буде, як не дивно, запекла боротьба з агресивними виродками, а не чергова страшенно сумна трагедія, яких вистачає і в реальному житті.