Ну ти і Біндер

Скажу одразу: мене непокоїть, як легко в наш час стати експертом із будь-якого питання. Потрібні лише маніпуляції, щоб залучитись довірливою аудиторією. На жаль, будь-які незручні запитання брехуна чекають лише в разі його успіху.

І це не саркастичне узагальнення. Навколо нас щодня роями ходять потенційні балакучі голови, що саме чекають на успішний продаж свого образу майбутнім працедавцям. На що вони підуть заради власних здобутків, і як далеко зайдуть — питання, що залежить лише від їхньої совісті. Тобто абсолютний провал, оскільки совісті там зазвичай не буває.

Щоб не зводити все до «дуже поганої України, де відбуваються погані речі», я вирішив брати не вітчизняних горе-експертів, на яких уже проби ніде ставити. Навіщо, якщо ця проблема глобальна? А тут якраз згадалось, що нещодавно я здав редакції дві статті поспіль, які так чи інакше стосувались Індії. І саме там знайшовся найбільш удалий екземпляр.

Був такий собі дядечко Бхаджан Сінгх Бхіндер (або Біндер, чим я скористався у назві). Він роками працював проти Індії, а наприкінці ХХ століття взагалі дружив із деякими терористичними мережами за гроші Пакистану. Надворі був 2006 рік, Біндер отримав нове завдання і для нього шукав абсолютно нове «лице кампанії». Як ви прочитаєте згодом, на моральні якості кандидата організатор узагалі не дивився. А дарма.

Потрібна була людина, яку гарно сприймуть на Заході. Тобто без чалми чи хіджаба на голові. Ще ця людина мала бути не надто відомою, оскільки таких кадрів легко перевірити щодо сталої планки їхніх поглядів. Ну а хто ж буде перевіряти якогось говоруна, який щойно вискочив із невідомих просторів інтернету?

Тим паче, за говоруна взялись дуже якісно. І почали штампувати книжки від його імені, щоб зі старту називати його публіцистом чи навіть письменником. Звали нового Толкієна Пітер Фрідріх, і його ім’я я свідомо назвав пізніше, ніж куратора кампанії. Річ у тім, що якби виконавець раптом відмовився, на його місце просто взяли б іншу, більш комунікабельну в питаннях совісті людину.

Раптом що, пан Фрідріх узагалі був християнським місіонером. Я не знаю, наскільки він устиг себе зарекомендувати на цьому фронті робіт. Раптом це обмежилось місіонерською позою? Втім, для Бхіндера і кампанії це не було надто важливим питанням. Місіонер, не місіонер, а вже експерт і публіцист.

Можна сказати, це була справжня психологічна операція. Бхіндер розумів, що кінетичні методи боротьби дещо втратили свою звичну ефективність, щойно поле бою змістилось у мережу. Це не означає, що зв’язки куратора з терористами вже були неактуальні. Навіть навпаки — хороша медійна особистість може як грати роль у твоїй п’єсі, так і слугувати декораціями для більш рішучих діячів за своєю спиною.

Пітер Фрідріх вистрілив у яблучко. Судіть самі: сам із християнської родини, вже не молодь зелена (народився 1985-го), мав досвід участі в соціальних рухах. А головне, там він зарекомендував себе ораторськими здібностями. Ще й писати статті почав.

Такий апетитний кадр для організаторів. Ще й товщина гаманця пана Фрідріха впала — не будемо порпатись у причинах, але станом на початок операції він уже був готовий піти працювати охоронцем. І щось мені підказує, що переконати його Бхіндер зміг не лише гарною сумою на рахунку, а й шансом становлення в рангу експерта. Те, до чого місіонер так тягнувся самотужки, але впав із драбини.

Далі працювали не лише ідеї технолога, а й тупість пересічних жителів планети. Ну то й що, ну не мав Фрідріх до 2007 року жодного зв’язку з Індією чи Південною Азією. Нічого страшного. Он які цікаві речі говорить, давайте його читати та прославляти. Новий спікер не мав бекграунду, що давало йому можливість говорити будь-що без наслідків. Та мені страшно від іншого — ніхто навіть не намагався зрозуміти, як людина без бекграунду взагалі за це взялась, та з якої причини.

Хлопці не гаяли час. Уже 2007 року Бхіндер заснував Організацію захисту меншин Індії (OFMI). Такий собі колективний захисник прав меншин в Індії, де чомусь не було представників цих меншин. Клуб любителів Моссаду, куди чомусь уперто не беруть євреїв — що ж могло піти не так? Але все пішло так, як треба. Бо питань ніхто не задавав.

OFMI стала платформою для просування Фрідріха. Він виступав від імені організації. А ще одержав підтримку від популяризаторів халістанського руху Sikh Information Center (SIC). Одразу проясню: ці браві хлопці хочуть незалежну державу на місці індійського штату Пенджаб, тобто сепаратисти. Ще вони говорять на урду, тобто використовують персидську писемність. Оскільки поряд Іран — угадайте, що це означає.

Тепер про книжки. Самих виступів було мало. Щоб закріпити образ експерта, Бхіндер організував публікацію книжок під іменем Фрідріха. Загалом видали сім «його» праць, одразу чотири з яких були написані у співавторстві з офіційним куратором. Періодично для роботи Фрідріх використовував псевдонім Патрік Дж. Неверс. Це давало можливість створювати ілюзію ширшої підтримки й уникати асоціацій із його минулим як місіонера.

Все йшло як по маслу. Книжки видавали через зручну компанію, зареєстровану особисто Бхіндером. Повний контроль над процесом. Шансів, що всі деталі зіллє до ЗМІ якийсь працівник типографії, майже немає. Звісно, зміст цих книжок часто був поверхневим, але тут і не знадобилась якісна експертиза. Головне, є обкладинки з ім’ям. Сам факт їх наявності стимулював сприйняття Фрідріха як суцільної академічної компетентності.

Ударили в самісіньке серце західної аудиторії. Будьмо відверті, вона цінує формальні ознаки експертності більше за саму експертність. І ми, як прозахідна країна, маємо ті ж слабкості. Останнє додаю, щоб із країни Світана та Жданова ніхто носа не підняв надто високо.

Повертаємось до Бхіндера та Фрідріха. Книжки — це добре, та їх було замало. Ще одним інструментом легітимізації стали виступи на конференціях і публікації у виданнях. Фрідріх активно ходив на заходи, присвячені правам людини та соціальній справедливості. Там ліпив із себе захисника пригноблених меншин Індії.

Його статті з’являлися в маловідомих, але «дружніх» медіа, які не вимагали ретельної перевірки джерел. Публікації не мали широкого охоплення. Та це і не було потрібно. Головне, що вони слугували для створення цифрового сліду, який згодом удалось використати для просування в соціальних мережах.

Не гірше спрацювала й маніпуляція ідентичністю Фрідріха. Він змінював імена, виступаючи як Пітер Фрідріх, Пітер Сінгх, Патрік Дж. Неверс і навіть як представник кількох організацій одночасно. Наприклад, у листі до однієї з організацій він підписувався кількома іменами, представляючи різні структури. Будете сміятись, але ніхто це тоді не перевірив.

Так на рівному місці було створено ілюзію широкої підтримки. Для індійської аудиторії ім’я Пітер Сінгх могло асоціюватися з місцевою культурою, для західної був Патрік Дж. Неверс. І лише після того, тобто з певним надбанням, кампанія перейшла до соцмереж.

Фрідріх активно використовував Twitter (тобто X, хоч би згодом назад перейменували). Принаймні, там він уже не підписувався лівими іменами, діючи як @FriedrichPieter. Окрім виправдання будь-яких дій Пакистану та підтримки вже згаданих сепаратистів із Пенджабу, він узявся звинувачувати уряд Індії у фашизмі. І, що цікаво, поливав помиями Махатму Ганді. Не те щоб я любив Ганді, але утиркам на кшталт Фрідріха таке не має сходити з рук. Ким би не був пан Махатма, Фрідріх усе одно гірший.

Ці наративи були ретельно підібрані. Вдало їх чергуючи, справжній порожній болванці вдавалося резонувати з різними аудиторіями. Західних лібералів, які чутливі до питань прав людини, він годував одним контентом. Індійські нацменшини, які були в розпачі — іншими. Пакистанців із їхніми власними планами — ще чимось. Що насправді поїли всі ці категорії читачів, ви можете здогадатись самі, якщо поряд чистять каналізацію.

І знову ж, спрацювала лінь справжніх фахівців. Фрідріху вдалося завоювати довіру значної кількості індійських журналістів, активістів і інтелектуалів. Судячи з усього, вони просували його контент не за конверт від Бхіндера. Принаймні, таких тенденцій не було відстежено, на відміну від книжкових серій та листів до організацій.

Верифіковані акаунти взаємодіяли з Фрідріхом, створюючи ефект справжньої снігової кулі. Наприклад, на це купились пакистанські медіа та політики. Аж цілий міністр телерадіомовлення Фавад Чаудхрі (або Чаудгрі, тут не впевнений) у це повірив. Усе це одразу поверталось до все того ж актора в еквіваленті нових інтерв’ю та просування його меседжів. Начебто повністю самостійна екосистема.

Я шкодую лише про одне. Щоб зібрати сюрреалістичну рукавичку Таноса, місіонер мав купити рожевий костюм та пофарбувати волосся. По-перше, людям усе одно було байдуже, хай хоч голим ходить. По-друге, зараз би ми з вами обговорювали, що саме з нього для Far Cry 4 було змальовано образ антагоніста. Хіба не кумедно? Я попросив його додати на обкладинку, щоб хоч там був.

Тепер без жартів. Як не крути, Бхіндер дійсно попрацював як профі, на відміну від багатьох інших героїв цієї історії. А що треба робити, коли медійно ти вже створив ефект власної присутності будь-де, і забетонував цей успіх у соцмережах? Правильно, краудфандинг. Навіть не для грошей, для створення живої підтримки.

Те, що було далі, може викликати у вас біль. Але я мушу це написати. Від імені потужного місіонера запустили краудфандинг на якісь цілі. Далі все було дуже просто: Фрідріх казав, що зібрав 30 тисяч доларів. Формально збір розрахували на 50 тисяч доларів, але ніхто про це потім не звітував.

Чи хтось спитав його про звіт? Чи когось цікавило, наприклад, у яких державах активіст отримав більше грошей? Відповідь: ні та ще раз ні. Всім було байдуже. Тому краудфандинг став іще однією піар-кампанією. Звісно, жодного натяку на деяких наших любителів позбирати кошти (я не про всіх, а саме про деяких).

Успіх був стовідсотковий. Індійським інтелектуалам продали гарненького білого дядечка, яких вони так любили слухати й до того. Сепаратисти бачили в місіонері зі США такого ж сепаратиста. Пакистанці — ідейного побратима. Кожен дивився у книжку та бачив там щось своє. Хто не вірив у Фрідріха спочатку, згодом бачив його успіхи в соцмережах і починав сприймати говоруна як самобутню особистість.

Звісно, довго це тривати не могло. Як я вже писав на початку тексту, брехуном не займаються лише до тієї пори, поки він не досягне успіху. Однак ікона незалежного Пенджабу, як ви бачите, все ж пробилась нагору. І тоді вся кампанія нарвалась на розслідування від активістів із DisinfoLab.

Одразу ж вистрілила помилка Бхіндера, який дійсно не парився з відбором кандидатів за моральними якостями. Як би не малювали Фрідріха новим аксакалом нашої епохи, бійцем він не був. Удар не витримав. Тож, щойно розслідувачі почали порпатись у його літературних надбаннях, автор видалив один зі своїх блогів. Не основний, бо той поки що було шкода. Та це було те ж саме, що похляпати на акулу її ж кров’ю.

Далі посипалась уся система. Спочатку вирішила підстрахуватись організація OFMI. Вона прибрала зі свого сайту статті, пов’язані з протестами активіста проти Ганді. Згодом горе-активіст публічно заперечував власні зв’язки з OFMI. Ще пізніше не витримала його матір, а згодом і найближчі соратники: всі вони заблокували свої акаунти в соцмережах.

Знаєте, так не реагують люди, які дійсно були готові здобути аж таку славу. Може, якби Фрідріх відбився від перших претензій, далі його не чіпали б аж до наступного рівня успіхів. Наприклад, до виборів на серйозну посаду. Чи призначення в ООН, де люблять таким мутним людям нарізати фінансування. Та до чого тут мої думки, якщо антагоніст виявився слабаком і сам усе поховав? Розслідування його добило, ледве вийшовши на ринг.

Я не хочу писати поради українцям, використовуючи менторський тон. Але, якщо ви читали уважно, самі могли задуматись — що з даного переліку могло не спрацювати в Україні? Мабуть, хіба підтримка сепаратистів, яка дійсно стала індикатором. На жаль, решта дій за достатнього фінансування гарантує успіх і у нас.

Людина без бекграунду, як на мене — привід порпатись глибше в її біографії. Я пишу анонімно, так. Але сам не претендую на жодні посади, ідейні категорії чи ваші гроші. Зате пан місіонер із США досягнув другої та третьої позначки, і лише через власну слабкість духу не конвертував це в реальний вплив. Можете і мене перевіряти, щойно я спробую піти його шляхом. Щоправда, поки що не планую.

Цього разу текст вийшов довшим, але не хотілось скорочувати його чи ділити на частини. Дякую, що дочитали! Ще дякую тим людям, які після цих слів скинуть посилання на грінлайт друзям чи родичам. Знаєте, таку неприємну історію треба вивертати на голову читача без зайвих прелюдій. Раптом саме завдяки цьому в нас колись пролетять горе-експерти Фрідрішенки та політтехологи Бхіндеренки.