Фінські медіа про українську ідентичність на тлі російсько-українського конфлікту – аналітичний огляд

Оригінал публікації - на сайті Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

У травні 2024 року провідне фінське видання Helsingin Sanomat опублікувало репортаж про табір у Підмосков’ї, де перебувають українські діти з окупованих територій України. Цей матеріал з’явився на тлі резонансних звинувачень у воєнних злочинах: у березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за незаконну депортацію українських дітей.

Попри гучну назву репортажу — «Дітей озброюють проти власної країни» — російська сторона і представники табору подані як «опікуни», а примусове переміщення дітей подається як форма «допомоги». Значна увага в матеріалі зосереджена на побуті, позитивних емоціях та комфортних умовах перебування дітей. Хоч акцент робиться на дітях із нещодавно окупованих територій, серед героїв репортажу також присутній 16-річний Володимир — підліток із регіону, окупованого ще у 2014 році. При цьому жодних пояснень чи контексту щодо цього факту не подано — лише побіжна згадка, що він родом із так званої «ЛНР». Його розповідь про «гучний гуркіт» на лінії зіткнення між «ЛНР» і підконтрольною Україні територією подана без ширшого пояснення, що створює у читача ілюзію стабілізації, яку нібито забезпечує Росія на тлі українських проблем.

Авторка репортажу також зазначає, що підліток називає своє рідне місто «Стахановом» — «на російський манер» — і спілкується російською мовою. При цьому не згадується, що історичну українську назву міста — Кадіївка — було офіційно повернуто у 2016 році, коли територія вже два роки перебувала під контролем окупантів. З огляду на хронологію, Володимиру на той час було шість-сім років. Малоймовірно, що дитина, яка зростала у інформаційному середовищі, перенасиченому російською пропагандою, могла зберегти українську мовну ідентичність чи усвідомити значення історичного повернення назви. Відсутність цього уточнення може сприйматися як підтвердження наративу про «братні народи», що просувається Росією, й формує у читача спрощене уявлення про українську ідентичність.

Цей репортаж написала кореспондентка Helsingin Sanomat у Москві — приклад, який ілюструє специфіку висвітлення української тематики в частині фінських медіа.

Такий підхід не є поодиноким випадком. Попри суттєву військову допомогу Україні з боку Фінляндії — країни, яка входить до десятки провідних союзників — та послідовну політичну підтримку її територіальної цілісності, інформаційний дискурс у Фінляндії щодо української культури, мови й ідентичності українців нерідко формується крізь російську оптику. Це частково зумовлено тим, що значна кількість журналістів, які пишуть про Україну, володіють російською мовою та тривалий час працювали у російському медіа-середовищі, зокрема як кореспонденти у Москві.

Моніторинг: період, джерела, ключові події  

Для дослідження цього явища було проаналізовано десятки публікацій у провідних фінських ЗМІ — Helsingin Sanomat, Ilta-Sanomat, на державному мовнику Yle, а також у російськомовній газеті Спектр, яка тривалий час виходила у Фінляндії (наприкінці 2020 року газету було закрито й редакційна команда створила сайт Gazeta.fi). Період аналізу охоплює десять років — від листопада 2013 року, початку Революції Гідності, до весни 2023-го, коли повномасштабна війна в Україні набула широкого висвітлення в усіх провідних фінських медіа. Три з наведених видань є найбільш впливовими, з широким охопленням та популярністю у фінському суспільстві.

Показовим є висвітлення у фінських медіа ключових подій, навколо яких Росія формувала власні пропагандистські наративи: Революції Гідності, анексії Криму, початку війни на Донбасі, а також трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де під час сутичок та пожежі в Будинку профспілок загинули 48 осіб. Саме в цих випадках прослідковується вплив російської інтерпретації: джерела, наративи, вибірковість фактів та помилки у викладі часто збігалися з російською дезінформацією про Україну.

Зокрема, українське суспільство подавалося через призму мовного поділу — населення розділялося на україномовних і російськомовних, де останні позиціонувалися як проросійськи налаштовані, а питання двомовності українців ігнорувалося. Україномовних зображували агресивними, схильними до насильства, тоді як російськомовні виступали жертвами утисків. Такий підхід фактично розділяв країну за мовною ознакою, приписуючи політичні уподобання саме мовній ідентичності.

Майдан, анексія Криму, початок війни на Донбасі

Яскравим прикладом є новина про вбивство українського журналіста В’ячеслава Веремія, у якій деталі подано так, що створюється враження можливого зв’язку між його професійною діяльністю та нападом. Водночас матеріал формує у читача уявлення, ніби Веремія вбили антиурядові протестувальники з Майдану, ігноруючи при цьому важливий контекст: за свідченнями очевидців, напад могли здійснити «тітушки» — організовані групи, пов’язані з силовими структурами режиму Януковича, які діяли за підтримки правоохоронців під час придушення протестів. Попри відсутність офіційного підтвердження цієї версії на момент публікації, вона широко обговорювалася в журналістському середовищі, серед активістів і в провідних українських медіа.

У висвітленні анексії Криму медіа вказували на присутність «зелених чоловічків», що натякало на участь російських військових, однак кримські проросійські протестувальники подавалися як законні учасники волевиявлення. Протести проросійського спрямування широко висвітлювалися з акцентом на «волю мешканців Криму», тоді як проукраїнські акції згадувалися поверхнево або зовсім ігнорувалися. 

Зокрема, у матеріалі про проросійську акцію не згадувався масштабний проукраїнський мітинг, що відбувся днем раніше, хоча журналістка перебувала на місці подій і мала можливість їх висвітлити. Ба більше — ілюстрацією до статті слугувало фото з проросійського заходу, хоча від того ж фотографа були доступні знімки з проукраїнського мітингу.

Референдум у Криму подавався або як реальний факт із цифрою 90% за приєднання до Росії, або як «спірний», хоча як українське, так і міжнародне право однозначно визнають його незаконним.

Події на Донбасі, які стали приводом для вторгнення російських спецслужб і початку війни, часто описувалися як «народні протести» мешканців, які нібито потерпають від нової української влади. Водночас учасників проукраїнських акцій, зокрема активістів Майдану, зображували як загрозу для прав російськомовних. Така подача формувала образ протестувальників як агресорів, а проросійських активістів — як людей, що змушені захищатися. 

Висвітлення трагедії в Одесі – пожежа в Будинку профспілок 

Трагедія в Одесі здебільшого висвітлювалася упереджено, зокрема в таких медіа, як Ilta-Sanomat, Spektr та Yle. Матеріали одразу містили акценти, натяки та твердження, які підсилювали образ провини проукраїнських активістів. В одній із публікацій навіть було наведено твердження з посиланням на українську поліцію, що проукраїнські протестувальники нібито спалили проросійських мітингувальників у Будинку профспілок, хоча українська поліція таких заяв ніколи не робила. У тому ж матеріалі використовувалося фото молодого чоловіка, загорнутого в український прапор і з каменем у руці, на фоні згадки про загибель проросійськи налаштованих осіб у Будинку профспілок. Саме в цей період російські медіа максимально активізували наратив про «українських фашистів», який підхопили й окремі західні ЗМІ.

Описуючи події в Одесі на початку травня 2014 року, журналістка Ilta-Sanomat, що тоді перебувала у відпустці в місті, подавала інформацію в руслі імперського російського фреймінгу. Зокрема, початок її тексту містив натяки на «історично російські землі», що є типовим імперським наративом. У своїх репортажах вона перекладала провину на проукраїнських протестувальників.

Питання ідентичності після початку повномасштабної війни 

Після початку повномасштабного вторгнення ситуація почала змінюватися. Багато фінських журналістів вирушили висвітлювати воєнні події в Україні. Поступово (доволі часто – з подачі людей з українським корінням) з’явилися матеріали про українську культуру та історію, а також публікації, що порушували питання сутності російської культури та її впливу. У редакції профільного журналу для журналістів Journalisti, куди авторка цього матеріалу у травні цього року звернулася з пропозицією написати колонку за результатами свого медіамоніторингу, зазначили, що фінська професійна спільнота вже багато разів обговорювала власну наївність у висвітленні Росії та використанні російських джерел. Пропозиція колонки була відхилена як така, що не додає нового ракурсу.

І це відповідає дійсності — деякі фінські журналісти справді займаються самоаналізом і дискусіями з цього питання.  Пошук у відкритих джерелах показує, що різні експерти намагалися підняти це питання на широкий загал ще у середині 10х років. 

Водночас конкретних доказів широкого обговорення російської лінзи щодо висвітлення українців і їхньої ідентичності знайти не вдалося. Ці питання й досі звучать як маргінальні через поодинокі голоси представників української спільноти. 

Одна з небагатьох публікацій на тему української ідентичності подана у вигляді інтерв’ю з фінською фахівчинею, яка спеціалізується на радянській історії. Проте, попри спробу дослідити проблеми української ідентичності, автор у статті сам припускається помилок, поширюючи імперські та радянські наративи.

Пошук також видає колонку кореспондентки Ilta-Sanomat, яка під час відпустки висвітлювала події в Одесі, де вона пояснює, що її матеріали стали інструментом російської пропаганди без її волі. При цьому вона не визнає помилок у своїх попередніх текстах про Одесу, які досі залишаються на сайті видання без уточнень та правок.

Отже, питання ідентичності та образу українця, який дотримується національної позиції, змінюється дуже повільно. Стереотип про ментальну та культурну близькість українців до росіян залишається доволі стійким. 

У деяких публікаціях і досі простежуються відлуння міфів про ультранаціоналізм в українській армії, про нібито участь батальйону «Азов» у «геноциді російськомовного населення Донбасу», а також про утиски російськомовних з боку україномовних громадян. 

Торік авторка цього матеріалу звернулася до редакції одного з видань із проханням перевірити достовірність подібних тверджень у їхній публікації. У відповіді представниця медіа зазначила, що не виявила підстав для виправлень і раніше не отримувала скарг, однак пообіцяла обговорити журналістський процес із командою.  На момент публікації цього матеріалу згадані тексти залишалися без змін і уточнень.

Авторка: Світлана Єгарміна (Рябова), українська журналістка, яка мешкає та працює у Фінляндії.
Матеріал підготовлено на основі медіамоніторингу, проведеного в межах навчальної програми «Capacity Building in Newsrooms: Verifying Facts in Times of Deepfakes and Disinformation» у FOJO, Ліннеївському університеті, в період з лютого по квітень 2025 року.