Телеведуча Інна Шевченко: Це реально диво, що я завагітніла у 46

Понад два роки ведуча «Фактів» на ICTV Інна Шевченко та її чоловік, французький режисер Лоран Жаві, прагнули стати батьками: вкладали у найважливіший проєкт свого життя надію, віру, терпіння, фінанси, пробували, молилися, програвали, знову пробували…

І, як каже сама Інна, диво сталося – вона вагітна в 46. На дитинку родина чекає восени.

В інтерв’ю Коротко про Інна Шевченко розповіла про вагітність, прийняття нової себе, життя у Франції, свої власні бізнес-проєкти та як живе з трьома прізвищами.

Коли відчула зв'язок з малюком, по-іншому почала сприймати своє тіло

- Інно, у вас навіть у профілі в інстаграмі вказано: вагітна у 46. Це теж такий прояв щастя?

- Це я нещодавно змінила (сміється). До цих пір я взагалі, чесно кажучи, приховувала свій вік. А зараз, коли сталося таке диво, навпаки, мені хочеться якось підтримати жінок і довести, що не все ще втрачено навіть у 46. В Україні дуже розповсюджений ейджизм, тому хочеться акцентувати на тому, що у будь-якому віці ніколи не варто втрачати надію.

- Що вам сказали французькі лікарі, коли ви завагітніли у 46? Бо в нас у 40 років вже скептично похитують головою.

- Вже у 35 похитують головою. У мене екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ). Справа в тому, що до 44 років мені жоден гінеколог ніколи не казав, що варто поспішити. В Україні я перевірялася, мій чоловік перевірявся, і ніхто не акцентував, що треба швидше, скажімо так, вагітніти не натуральним шляхом. Бо після 38-ми іде перше падіння дітородної функції у жінки, а після 43-х - різкий спад, буквально до 5% шансів.

Я почала консультуватися з французькими лікарями, потім почалося повномасштабне вторгнення, ми рік перебували у великому шоці. І лише через рік вирішили, що треба прискорювати ці процеси. Ми пішли до репродуктолога, і він каже: «Вам 44, якби ви прийшли в 43, у вас би було набагато більше шансів. А так - 5%». Мені пропонували взяти донорську яйцеклітину, бо так буде простіше. Але я не захотіла і таки наполягала на тому, що будемо пробувати з моїми. Тим паче, в мене були гарні аналізи.

Але у мене досі є певне роздратування щодо лікарської системи, тому що жінок не попереджають, наскільки це важливий період - оці 38, 40 і особливо 43 роки. Нам дійсно пощастило, що в нас вийшло. А вийшло в нас з третьої спроби. І це реально просто диво. Навіть мій чоловік не вірив, що в нас вийде. Тільки я вірила, бо дуже наполеглива, завжди йду до своєї мети і ніколи не здаюся.

- Я навіть не думала, що рік-два грають таку величезну роль.

- Це справді так! У Франції до 43 років ЕКЗ роблять безкоштовно, це входить до пакету страхування. А після 43-х ніхто не береться навіть за гроші. Вони вважають, що вже можна, як то кажуть, поставити хрест.

Дуже багато ще залежить від фертильності. Адже після 43 років може бути і багато яйцеклітин, але їхня якість може бути дуже погана. Наприклад, із 30 яйцеклітин, дай Боже, щоб одна виявилася хороша. І якщо рахувати ті 5%, як кажуть лікарі, то зі 100 яйцеклітин тільки п'ять можуть бути ефективними. Процент дуже невеликий. Тому дійсно рекомендую всім до 43 робити ЕКЗ.

- Ви писали, що пройшли довгий шлях до цього дива. Чого це вам коштувало, щоб не здатися?

- Було важко і морально, і фізично, і матеріально. Бо кожного разу сподіваєшся, живеш цією надією, зрештою - щось виходить, але на якомусь етапі все провалюється.

Мене дуже підтримував чоловік. Хоча це я більше вірю у диво, він більше вірить в науку і в проценти. Але все одно дуже підтримував, незважаючи ні на що. Він розумів, наскільки мені це важливо, бо в нього є двоє дітей від попереднього шлюбу, а в мене дітей немає. Тому я йшла до кінця. Це властивість мого характеру. І це мені дозволяло рухатися далі.

- Як ви почуваєтеся?

- Спочатку в мене був шок. Адже усе життя я була у гарній фізичній формі, займалася спортом. А тут два роки життя на гормонах, які повністю збивають метаболізм, у мене починає відкладатися все, що тільки можна. Я вагітнію, і в мене зразу все йде і в живіт, і в ноги, з’являється целюліт… Звісно, вагітність - це неймовірне щастя. Але мені треба було навчитися сприймати своє нове тіло.

У мене є власний бренд жіночого одягу, до недавнього часу я була там моделлю. І раптом розумію, що розмір M на мене вже не налазить, що я не можу більше рекламувати свій одяг. На якомусь етапі я просто перестала сприймати своє тіло, допоки не з'явився животик і не стало видно, що я дійсно вагітна. Тоді стало легше. А коли відчула поштовхи, зв'язок з малюком всередині, зовсім по-іншому почала сприймати своє тіло. Зараз я дивлюся на нього як на щось материнське, яке не стільки для краси, скільки для створення життя. Нині абсолютно інакше сприймаю свої об'єми. Мені навіть приємно відчувати себе такою.

Ми з чоловіком домовилися, що все робитимемо порівну

- Окрім бренду жіночого одягу, у вас ще є магазин, де ви продаєте вінтажні і антикварні речі з Франції. Будете встигати займатися бізнесом чи шукаєте помічників?

- Подивимося, як воно буде, хотілося б все встигати. Звісно, всі, у кого є маленькі діти, кажуть, що це нереально, що я буду замотана, в депресії, в поганому настрої. Але у мене є чоловік. Ми з ним вже домовилися, що по черзі вставатимемо до дитини, все робитимемо порівну. Французи взагалі всі обов’язки ділять порівну, в тому числі і що стосується догляду за дитиною. В них немає такого, що жінка на собі все тягне, а чоловік приходить додому відпочивати. У них чоловіки йдуть у декрети.

До того ж, тут зі мною мої батьки. Є кому допомагати. А ще у Франції така система, що можна дитину віддати у ясла, тут називається crеche, з двох місяців. Але я не буду віддавати з двох місяців, вважаю, це трішечки зарано. Якось страшно в такому віці дитину віддавати.

- Ці два бізнеси допомагають вам заробляти на себе?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, бренд майже зупинився, рік була перерва, бо ніхто не розумів, що робити і навіщо. Виробництво одягу знаходиться в Україні, конструктори - в Україні. Я придумую моделі, потім контактую з конструкторами, вони створюють лекала, надсилають мені зразки, і вже потім все передається на виробництво.

Зараз заробляти важкувато, адже все залежить від ситуації в Україні. Як тільки відбуваються якісь дуже трагічні події, спроможність і бажання українців купувати різко падає. Інфляція, загальний економічний стан теж не сприяють продажам.

Навіть на початку повномасштабної війни я була здивована, наскільки українці масштабно купували і одяг, і особливо вінтаж. А зараз пішов спад. Напевно, треба більше освоювати європейський ринок. Всі сподіваються на кінець війни, всі живуть в цьому очікуванні, але поки невідомо, що воно буде.

- Ви майже 12 років працювали ведучою «Фактів» на ICTV. Сумуєте за цією роботою?

- Справді важко залишитися без ефірів, бо телебачення – це наче якийсь наркотик, це твій адреналін. Але ще до початку повномасштабної війни розуміла, що треба щось вирішувати. Навіть з огляду на те, що ми хотіли дитину. Адже бачилися ми не дуже часто. Я літала туди-сюди.

Приходила до Олександра Богуцького (директор-президент ICTV. – Авт.), казала, що, напевно, мені треба звільнятися. Але тоді мені запропонували інший графік роботи - тиждень через два. Раніше я працювала тиждень через тиждень, а мені дозволили тиждень працювати, два – відпочивати.

Так я поїздила близько року. 23 лютого прилітаю у Францію на свої вихідні тижні, і за 12 годин починається повномасштабна війна. Тому рішення ухвалилося само собою. Тим паче, не було великої потреби у ведучих, почався марафон і зовсім інше життя.

Поки я тут. Хоча я не звільнялася, я ще числюся на каналі. Досі пишу заяви на відпустку за власним бажанням. Не знаю, що буде. Я би хотіла повернутися на телебачення. Можливо, в якийсь інший проєкт. Навіть планувала робити інтерв'ю з українцями за кордоном на YouTube, але зараз пішла в інше русло. Можливо, після народження дитини буду пропонувати ICTV якісь проєкти, може, їм буде цікаво.

- Ви з чоловіком, власне, зняли документальний фільм про роботу журналістів ICTV на початку війни. Ви колись казали, що хотіли б знімати документальне кіно, у вас є режисерська освіта.

- Soldats de l’information - це наша спільна з Лораном ідея. В Україні працювали два наші оператори, які жили на каналі і знімали все, що там відбувалося, в яких умовах доводилося працювати редакції. Фільм був знятий для того, щоб показати війну з іншого боку, з боку журналістів, наскільки важливо журналістське слово у подачі інформації, наскільки важливо щось показувати і коли.

Фільм показували на французькому телебаченні, він отримав призи на фестивалі у Баньєр-де-Люшон. Показували в Америці, Канаді. В Україні фільм транслювався на ICTV. Хоча, до речі, я очікувала більшої підтримки від каналу в рекламації цього фільму.

Для мене і для Лорана це була дуже важлива тема. Ми їздили Францією, демонстрували фільм в кінотеатрах, нас тепло приймали, ми збирали глядачів, відповідали на запитання, розповідали французам про війну.

Режисер фільму - Лоран, а я співавтор. Я допомагала з усіма контактами, плануваннями, консультувала. Поки що режисером мені не вдалося попрацювати.

Англійською тут мало говорять, французи ліниві щодо англійської. Тому без французької у цій галузі важко просуватися. Зараз відвідую курси французької мови. У мене вже є рівень B1. Але щоб працювати у цій галузі, потрібен хоча би С1.

Хоча в мене і чоловік режисер, і його сестра Аньєс Жаві - дуже відома акторка, режисерка, співачка, вона у Франції зірка. Я б навіть могла зніматися як акторка, але без вільного володіння мовою це поки не на часі. Проте нещодавно ми з батьками знімалися у неї у масовці.

- Гонорар заплатили чи це по дружбі?

- Гонорар завжди платять, тому що у Франції все офіційно. Тут немає такого поняття як по дружбі. У Франції страшенна бюрократія. Це їхнє болюче місце.

У Франції у мене три прізвища, і всі вони законні

- А як зараз у Франції реагують на війну в Україні? Адже час іде, люди забувають. Тим паче, спалахнула ще й війна між Ізраїлем та Іраном. Світ взагалі котиться у якусь прірву.

- Саме зараз уваги трішки менше, бо фокус зміщений. Навіть коли сталася трагедія з влучанням ракети у висотку у Києві, у Франції не багато про це говорили, адже якраз Ізраїль був на повістці дня. А загалом про Україну говорять, особливо після приходу Трампа. Мовляв, Америка буквально зраджує Україну.

Все йде хвилями. Буває, коли дізнаються, що я з України, питають, чи й досі у нас йде війна. Тому ми намагаємося нагадувати, що війна триває.

- Як такі хвилеподібні настрої позначаються на підтримці французами українців?

- Наприклад, у Франції вже менше людей хочуть брати до себе жити українців. Хоча на початку 50% французів з радістю селили у себе українців, допомагали, збирали речі. Зараз з цим складніше, бо війна затягнулася, люди втомилися. Французи теж думали, що це буде недовго.

Допомогу різні організації збирають, той же Червоний Хрест. Ми теж регулярно відправляємо медичну допомогу. Хоча після ухвалення нових правил митного контролю це стало набагато складніше. Деякі препарати стало практично неможливо ввозити, треба це робити тільки через фонди. Але якщо це, наприклад, одна-дві коробочки якогось препарату, то робити це через фонди недоцільно.

Тому зараз більше відправляємо перев'язувальні матеріали. Волонтери намагаються трішечки розтрусити французів. Але такої масовості, як було на початку, вже немає.

- Коли ми з вами говорили про ваше весілля у 2020 році, ви казали, що ще не міняли прізвище. Шевченко – це прізвище вашого колишнього чоловіка. Ваше дівоче прізвище – Яценко, і у Франції виходять заміж лише за дівочим прізвищем. Прізвище Лорана – Жаві. На якому прізвищі лишилися?

- У Франції це взагалі цікава історія. Тут у мене три прізвища, і всі вони законні (сміється). У мене український паспорт до сих пір, як і закордонний, на прізвище Шевченко. Моє дівоче прізвище Яценко фігурує в документах про одруження, бо там я виходила заміж як Яценко. У страхових документах дуже часто фігурує прізвище Шевченко-Яценко. Іноді фігурує прізвище чоловіка - Жаві, бо вони хочуть мене якось прив'язати до Франції, й іноді пишуть Шевченко-Жаві чи Жаві-Шевченко. У французькій базі фігурують всі три прізвища, і я можу ними користуватись.

- Про що ви сьогодні найбільше мрієте?

- Звісно, окрім народження дитинки, хочеться миру в Україні. Хочеться, щоб ми перемогли, щоб залишилися зі всіма своїми територіями, щоб нарешті хтось ліквідував Путіна. Хочеться, щоб ніхто не гинув. Оце найважливіші мрії.