"Сьогодні суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи"

Ветеран – це частина громади, й він повертається до неї, – каже колишній військовий Вадим СвириденкоЩо для вас було найголовніше за останній рік у плані реабілітації учасників бойових дій?– Усі ті, хто потребують реабілітації, мали однозначно її отримати, не дивлячись на складність травми. У нас є нові виклики. Міністерства, відомства й усі, хто займаються цим, їх приймали. Реабілітація не стояла на місці. Весь час іде моніторинг, ухвалюють нестандартні рішення.Розкажіть про лікування комбінованих травм.– Це такі ураження, де можуть бути ампутації, черепно-мозкові травми, втрата зору, контузії долучаються, уламкові поранення. Медики дивляться, що першочергово робити, щоб довезти до стабпункту, там уже надають первинну допомогу, далі госпіталь. А потім поступове відновлення. Не все так просто, тому що в госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда, до якої входять усі лікарі, яких знаєте. Окрім педіатрів. Такі команди мають працювати в лікарнях усіх рівнів.Ми розуміємо, що хвороби наздоганятимуть бійців у мирний час. Варто зробити таку систему, щоб не доводилося продавати квартири, аби вилікуватися. Якщо це втрата зору, соціалізація має відбуватися ­якнайякісніше. Людині треба видати ціпок, ті гаджети, які допомагають орієнтуватися, навчати її освоювати простір навкруги.У якому стані нині психологічна допомога бійцям? І чи навчені азів психології соціальні менеджери?– Психолог спілкується з пацієнтом. Це частина медичної допомоги. До того ж говоримо про мультидисциплінарну команду, коли кожен виконує свою частину роботи. З бійцем працюють місяць, два, три, а потім за пів року знову.А соціальний менеджер займається проблемами, які бійцю у важкому стані не потрібно вирішувати: втрата документів, документи про поранення, проблеми якісь життєві. І за законодавством, він має надати роз'яснення, як що й куди рухається.Соціальні менеджери вперше з'явилися в Рівненській області?– Так, пілотний проєкт почав працювати в Рівному. Ми побачили, що це правильний шлях. Відстежується кожен ветеран, його здоров'я, можливості. У 62 громадах обрали соціальних менеджерів – когось із ветеранів, когось із соціальних служб. Вони проходили навчання в Острозькій академії, складали іспити. Виникла довіра між територіальною громадою і бійцем, державою і бійцем. І коли кажуть, що суспільство має піти до ветерана й розв'язати всі питання, цього не станеться, якщо ветеран не зробить хоч якихось кроків назустріч суспільству. З розумінням, що йому це потрібно. Є механізми, є проєкти розроблені, є ті самі соціальні менеджери – ветеран має розуміти: якщо звернеться до того чи того фахівця, він отримає те, що йому потрібно.Нині це масштабується по всій Україні. Ми не забуваємо, що багато хто повернувся з інвалідністю, різним ступенем травм, з полону. До кожного треба свій підхід, своя програма. Тому це справді розв'язання питань на рівні територіальних громад. І тут мають бути залучені Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство соціальної політики, депутати Верховної Ради. Сьогодні в нас суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи.Восени торік відбувся міжнародний ветеранський форум "Ветерани: шлях додому". І спортивний фестиваль там був.– Протягом року відбулося п'ять форумів і наприкінці року заключний у Львові. Спортивні фестивалі робили по всій Україні, їх теж було п'ять. Це ми говоримо не про великі досягнення і не про великий спорт. Бійці могли прийти подивитися, розслабитися, зробити якісь вправи, побути з людьми. І воно спрацювало: багато бійців, які були в собі замкнуті, почало спілкуватися, грати в петанк, піклбол, баскетбол на візочках. Ми плануємо на цей рік такі фестивалі робити в Житомирській області, Івано-Франківській, провести Карпати Уomp – це марш-кидок, де будуть три дистанції: 16, 32 і 48 кілометрів. Кілька років ми приїжджаємо на Cateran Yomp у Шотландії, де наші бійці беруть участь у марш-кидках – 35, 62 і 75 кілометрів. Це міжнародні ветеранські змагання. Ми хотіли зробити в нас подібне, але не з такою складною дистанцією. Плануємо, що Карпати Yomp відбуватимуться щороку і там ветерани збиратимуться, спілкуватимуться. Якщо з часом це будуть тисячі ветеранів, це буде прекрасно. Ідеться не тільки про важкопоранених, може долучитися будь-яка людина, ветеран чи цивільний, яка хоче підтримати, просто бути поряд.Був форум у Львові про спроможності громад у захисті прав та задоволенні потреб ветеранів. Чи все гаразд у громаді з ветеранами?– Ветеран – це частина громади, й він повертається до неї. Якщо ветеран – важкопоранений, то громада має прийти до нього в хату, подивитися, в яких умовах він живе. Нормальна реакція громади – виділення грошей, допомога, якась соціалізація. А якщо людина прийшла без травм, зрозуміло, що вона буде далі в цій громаді працювати, спілкуватися, приходити щодня на роботу, податки платити. Але ветерану теж треба допомогти: якась перекваліфікація або навчання, дати можливість допомагати іншим. Але без згоди ветерана, його бажання повернутися, цього ніколи не станеться. Тому ці шляхи мають перетнутися десь посередині.Людина, яка втратила зір, може працювати насправді продуктивно. Ми стільки разів бачили, що такі ветерани стають хорошими психологами. Соціальні програми, соціалізація мають удосконалюватися. Це стосується і цивільних, які можуть життя побудувати абсолютно по-іншому. Я давно бачив у Чехії реабілітаційні центри, де люди, які народжуються зі складними вадами, стають дизайнерами, ще якісь професії опановують. Тобто було б бажання такі програми розробляти.Ви брали участь у 49-му марафоні морської піхоти США?– Я був із командою. 10 кілометрів біг, як завжди. Цілої дистанції не пробігаю, виконую свої завдання як тренер на дистанції, щоб хлопці не травмувалися, робили все правильно. Марафони – це для мене підтримка як фізична, так і психологічна: треба тренуватися, бути у формі. Я допомагаю іншим і показую, що це можливо.Як справи у спортивного клубу IRON WARRIORS?– Ходимо тренуватися до спортивного залу "Меридіан" у вівторок та четвер: піклбол, петанк, баскетбол на візочках. Там така атмосфера, що ми психологічно розвантажуємося. Немає великих навантажень, але це динаміка, рух, які відновлюють. Тому хочемо розширюватися. Мріємо про свій спортивний зал із різними видами спорту, який працюватиме з ранку до вечора, щоб там були психологи. Потім можна було би відправляти на якісь змагання, якщо є бажання бійця. І сім'ї можуть приходити. Ми прагнемо відновлювати й дивитися, як боєць іде по життю, яка фізкультурно-спортивна реабілітація в нього, яка підтримка вдома. Бо розуміємо, що якщо боєць поранений чи просто повернувся з війни, то з ним треба спілкуватися, дивитися, чи в нього стабільно все в житті, може, він сам захоче комусь допомагати. Війна буде нас наздоганяти в мирні часи.Кількість реабілітаційних центрів збільшилася останнім часом?– Так. Будуватимуть центри, нові відділення. Ми нині боремося не за кількість центрів, а за якість. Тому тепер і пакети НСЗУ змінюються, і прагнемо, щоб була достатня кількість фахівців, щоб не було на одного реабілітолога 30 людей. На жаль, фахівців поки що недостатньо.Яка ситуація в нас із протезуванням?– Держава повністю покриває вартість протезів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста чи майстерні, але вони некритичні. У реабілітаційних центрах паралельно приходить протезист, розповідає, як відновлюватиметься боєць, як із ним працюватиме реабілітолог, – щоб не просто дати протез, а ще й навчити ним користуватися, обслуговувати. І на сьогодні робимо великий крок уперед: протезисти почали вчитися у вищих навчальних закладах. Іще декілька років тому цим займалися протезні майстерні, які самі навчали. Це буде здорова конкуренція. Наш ринок отримає хороших якісних протезистів.Дніпровський протезний завод – це потужне державне підприємство, яке виконує складні протезування. Нині по всій Україні багато хороших протезних установ: полтавський "Ортопед", запорізький "Ортотех".А ви надаєте перевагу яким протезам?– У мене є і механічні, й електричні, й біонічні протези, й повсякденні, і спортивні. Це залежить від того, як ми навчилися ними користуватись і що робимо. Я завжди звертаюся до протезистів, ерготерапевтів, читаю літературу. До речі, в Полтаві "Ортопед" виготовляє багато приладів для ерготерапії. Наприклад, для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки нижче ліктя і вище ліктя, щоб справді вони були самостійні й могли їсти без допомоги протеза, є спеціальні манжети, куди вставляють виделку, або спеціальні виделки. Така співпраця триває, ми весь час пробуємо ці предмети повсякденного обслуговування вдосконалювати.Чи продовжуєте займатися легкою атлетикою, футболом?– Уже не так, як це було після поранення. Я тепер більше себе підтримую непрофесійно, щодня роблю якісь вправи, гантелі, відтискання. Інколи вибігаю на стадіон, а футбол просто люблю – коли бачу м'яч, буцаю його із задоволенням. Тому це повсякденна підтримка, без якої не можна, тому що м'язи швидко втрачають фізичну форму й має бути створений м'язовий корсет.