Два українці – три гетьмани: чому "не склалося" у Козацької держави і як оминути Руїну сьогодні

З волі українських просвітників початку XX століття нас переконували, що основна проблема українців – це нездатність об’єднатися перед обличчям спільного ворога у вирішальний момент. Питання національної єдності звичайно важливе, проте далеко не завжди саме цей фактор визначає успіх певної нації. А згаданий вище історичний мем стосувався конкретного, чітко визначеного історичного періоду, який так виразно назвали Руїною. Саме тоді втратила майже усі перспективи Козацька Україна й був запущений поступовий процес втрати державності.

Держава без монарха – не держава?

Коли в результаті повстання на чолі з Богданом Хмельницьким козакам вдалося вперше за понад півтора століття відродити українську державність (хоча до її легітимності тоді були певні запитання), усі патріотично налаштовані сучасники із великим оптимізмом дивилися у майбутнє. Проте наступним етапом української історії став період, найменування якого не потребує зайвих коментарів – Руїна. Так в українській історії називається історичний відрізок, коли внутрішні чвари, меркантильні інтереси козацьких ватажків, політична недалекоглядність та відсутність дипломатичного досвіду у бравих воїнів в сукупності призвели до руйнації державності козаків, на яку покладали стільки надій.

Для повного розуміння ситуації слід прояснити: у Європі XVI-XVII століття вважалося, що держава – це власність монарха, який може її розділяти з іншими привілейованими суспільними прошарками. Регулювалося це зазвичай за правом народження. Чим довше певний рід перебував у своєму статусі, тим більшою пошаною був оточений. "Стаж" мав значення уже тоді – щоправда, вимірювався не роками, а поколіннями, за які певний рід володів своїм титулом.

Фокус вже писав, що в той же час боротьбу за свою державність вели Нідерланди: і після 82 років (!) війни таки здобули суверенітет у формі республіки. Але їхнім лідером став дворянин з тривалим родоводом, який фактично передавав свої повноваження у спадок. А численні німецькі та італійські міста-республіки визнавали номінальну зверхність німецького кайзера (iмператора Священної Римської імперії німецької нації).

Тож і козакам був потрібен покровитель, який би номінально взяв би цю бунтівну республіку під опіку. І тут слід відзначити, що за три десятиліття Руїни козаки перепробували ледь не усіх доступних для них монархів не зачепивши хіба австрійського цісаря (того самого німецького кайзера), який просто географічно знаходився далеко до Гетьманщини (так тоді ще називали козацьку державу).

Козацька старшина прагне влади

Щодо внутрішньої політики, то, справді, період Руїни – це апофеоз корпоративних інтересів та егоїзму правлячих еліт. Одразу після смерті Богдана Хмельницького, чий авторитет перекривав будь-які особисті амбіції, козацька старшина вирішила передати булаву, символ гетьманської влади – тобто поставити на посаду гетьмана його сина Юрія. Молодий Юрко Хмельницький в інші часи міг би стати хорошим науковцем, але ну зовсім не годився на роль лідера держави військових яка ще й перебувала у скрутній ситуації. Тож восени 1657 року фактично відбувся державний переворот і владу отримав генеральний писар (друга особа в державі) – Іван Виговський.

Розворот Івана Виговського: народ не зрозумів

Розуміючи логіку тодішніх міжнародних відносин, Виговський вирішив повернутися у склад Речі Посполитої, але на рівних правах із Польщею та Литвою. До цього Рiч Посполита складалася із двох суб’єктів конфедерації, тепер мала б складатися із трьох. Проте талановитий дипломат та канцелярист не врахував такого факту як громадська думка.

У Кремлі не зраділи потенційному відновленню Речі Посполитої у такому форматі, тож вирішили вторгнутися в Гетьманщину — і гетьману вдалося розгромити московські війська у Конотопській битві. Проте вже через кілька місяців гетьмана Виговського було скинуто.

В українській історичній думці прийнято звинувачувати "недалекоглядний народ", який не зрозумів геніальності задуму Іван Виговського, що з часом прирекло Україну на загибель. Проте уявіть собі, що після десяти років кровопролитної війни держава укладає союзний договір зі своїми ворогами. Саме така ситуація склалася в Гетьманщині у 1658-1659 роках.

Юрій Богданович – у чернецтві Гедеон

Гетьманом таки обрали Юрія Хмельницького, який підписував усе, що йому надавали поляки та московити. Так він примудрився укласти два невигідні для козаків договори із ворогуючими сторонами і врешті… пішов у монастир.

Популізм не призводить до добра: чим обернулася Чорна рада

Ще за часів Хмельницького-молодшого від Козацької держави відкололися правобережні полки, які воліли-таки "дружити з поляками". Після його відставки почалася жорстка боротьба на Лівобережжі, де булаву хотіли отримати аж троє претендентів. У червнi 1663 року було вирішено провести так звану Чорну раду — нiчого зловiсного, малося на увазi – залучити до виборів гетьмана чернь, тобто некозацьке населення. Для розуміння пояснимо, що загального виборчого права не практикували навіть на батьківщині демократії – у давній Греції. Тобто на той момент всенародне голосування було доволі рідкісним явищем у світовій історії.

Зараз би сказали, що неосвічена чернь очікувано обрала популіста – кошового отамана (лідера запорожців) Івана Брюховецького, який виступав за усе хороше й проти усього поганого. Він дуже любив владу і гроші, а i тим, й іншим міг його сповна наділити московський цар Олексій Михайлович. Ідея була проста – гетьман дарує царю Україну (він першим визнав Гетьманщину володіннями московського царя), натомість цар призначає його своїм "гауляйтером" на цій території. По такій схемі свого часу отримали владу від монголів самі московські царі.

Проте з козаками цей фокус не пройшов. Спалахнуло повстання й опального гетьмана до смерті забили киями повсталі – та сама чернь, яка кілька років тому його обрала. А гетьманом обох берегів Дніпра проголосили лідера Правобережжя, який за рік до того розправився із поляками – Петра Дорошенка.

Дорошенко в пiруетi: ціль виправдовує засоби

Станом на 1668 рік українська Козацька держава під булавою Петра Дорошенка майже відновилася до своїх найбільших територіальних надбань часів Богдана Хмельницького. І все було б добре, якби політика була лицарською справою і все вирішувалося б відкрито у чистому полі. Проте насправді все працює трішки по-іншому.

Ще у січні 1667 року Річ Посполита та Московське царство уклали між собою Андрусівське перемир’я. Це була та сама угода про Україну без України, яка ще неодноразово повториться у наступні кілька століть нашої історії. За нею Гетьманщину було розділено по Дніпру. І козаки стали на заваді цій угоді могутніх держав: тож держави вирішили розправитися з козаками. На полі бою вони вже зазнали поразки, проте є ж іще кулуарна боротьба.

Спочатку поляки спровокували повстання в Умані. Його підтримав ймовірно польський агент Михайло Ханенко. Гетьман кинувся на Правобережжя придушувати повстання. Тоді Москва зуміла переманити на свою сторону наказного (нинi сказали б — в.о., виконувача обов’язків) гетьмана Дем’яна Многогрішного.

Держава стала тріщати по швах. У цій критичній ситуації гетьман Петро Дорошенко вирішив задіяти радикальну дипломатичну опцію – піти на союз з останньою доступною (у географічному плані) могутньою державою – Османською імперією.

Щоб зрозуміти, наскiльки радикальним був цей крок, варто зауважити, що козацькі об'єднання виникли у прикордонні між турками та їх союзниками татарами, і в історичних джерелах козаки згадуються саме як сила, здатна протистояти туркам. Окрім того, у закритому релігійному суспільстві союз з іновірцями, м`яко кажучи, не вiтався: турки знищили православну Візантію, перетворили на мечеть одну з основних християнських святинь – собор святої Софії у Константинополі, i взагалi неодноразово османські султани погрожували стерти християнський світ з лиця землі.

Два століття татари за підтримки турків майже щороку нападали на українські землі, гнали тисячі українців у рабство. Найбільшим невільничим ринком Східної Європи було турецьке місто Кафа (сьогодні — Євпаторія у Криму).

Проте Дорошенко все ж вирішив здійснити цей екстраординарний дипломатичний пірует. Султан, на відміну від московського царя, навіть не вимагав присягнути йому на вірність.

Проте різко проти цього союзу виступили запорожці, які звинуватили гетьмана у зраді. Ще раніше на булаву претендував їх представник Петро Суховій. Тож насправді гетьманів було не три на одну державу, а цілих чотири.

Не проси нічого у сильнішого

I от за таких складних умов, майже повністю втративши підтримку населення, Дорошенко пішов у спільний похід на Річ Посполиту із турками. Як виявилося, ця кампанія стала лебединою піснею імперії Османів та піком її територіальної експансії. На жаль, коштом України: за Бучацьким мирним договором Річ Посполита поступалася Поділлям. Проте султан не віддав його козакам, а перетворив його на провінцію своєї імперії.

Кам’янець став адміністративним центром еялету (провінції Османської імперії), і в такому статусі цей український регіон проіснував 27 років. Натомість татарам було дозволено грабувати підконтрольні гетьману населені пункти як плату за військову допомогу.

Не маючи змоги щось протиставити таким могутнім союзникам і втративши будь-яке розуміння, як вийти з патової ситуації, Дорошенко зрештою сам зрікся булави. Турки ж вирішили знову скористатися іменем Хмельницького та… дістали з монастиря нещасного Юрія. Син великого гетьмана – унікальне явище в українській історії. Він ніколи не прагнув влади, а хотів лише спокою, проте йому тричі судилося очолити козацьку державу у критичний момент її існування.

Третє гетьманство Хмельницького

Султан сподівався, що Юрій Хмельницький зробить те, чого не зміг гетьман Дорошенко – консолідує козаків під своєю владою. Турки хотіли нарешті отримати контроль над одним із найкращих військ у Європі, від якого стільки натерпілися останнім часом. Проте батькове прізвище не допомогло. Лише дріб’язок найманців зголосилися підтримати Хмельницького, якого султан нагородив титулом князя Сарматії, тобто зробив монархом, чого так і не вдалося добитися батькові Юрія. Решта козаків виступили проти турків та стали на захист фортеці Чигирин, коли османи таки спорядили похід на підконтрольну ворогам Хмельницького частину Гетьманщини.

Двічі турки намагалися взяти штурмом цю фортецю (1677 і 1678 роки). Ці події увійшли до українського героїчного епосу. За легендою, під час останнього штурму залога, що складалася із запорожців, підірвала себе у фортеці, завдавши туркам таких втрат, що вони остаточно відмовилися від ідеї подальшого наступу.

Підконтрольний Москві гетьман Лівобережжя Іван Самойлович після цих подій організував великий згін – масову депортацію населення Правобережжя на лівий берег Дніпра, тобто до своїх володінь. Таким чином після понад двох десятиліть кровопролитних воєн територія сучасної центральної України перетворилася на пустелю.

Юрію Хмельницькому султан прислав шовковий шнурок. Це такий турецький звичай: отримавши подарунок "з натяком", підданий султана повинен ним себе задушити (або ж його душили ті, хто доставив екзотичну посилку). Хоча є й красива легенда, за якою Юрій Хмельницький таки втік на один з островів Егейського моря та врешті здобув омріяний спокій в одному із тамтешніх монастирів.

Від таланту лідерів до елементарного людського фарту

У 1683 році коаліція європейських держав розгромила Османське військо під Віднем. Провідну роль у цій битві відіграла польська кіннота, до якої входили й козаки. Після цього Річ Посполита повернула собі контроль за Правобережжям.

У 1686 році між Рiччю Посполитою та Москвою було укладено так званий Вічний мир. За ним Київ, Лівобережжя та Запоріжжя "на вічно" передавалися під владу московського царя. Життя показало, що вічність триває близько двохсот років. Правобережжям Польща натішилася більше ста років, поки сама не була розділена між могутніми сусідами.

Важливо Степова демократія, перша у світі конституція та захист кордонiв — чому українське козацтво увійшло в історію

Історія Руїни – це не просто повчальна притча про те як можна втратити всім усе через власну жадібність та надмірні амбіції окремих осіб. Для нас сьогоднiшнiх дослідження періоду Руїни — хороший приклад адекватного осмислення власної історії. Найважливіший урок Руїни – розуміння того, що здобуття власної державності окремим народом — це не закономірний історичний крок, як це часто подається у популярній літературі, а вистраждане кров’ю диво, яке є наслідком сукупності різних факторів: від таланту лідерів до елементарного людського фарту.

Насправді українські козацькі лідери перепробували усі можливі варіанти, укладали союз з усіма з ким це було можливо та навіть неможливо. Але усі їх зусилля виявилися марними. Родоначальники української історії звинувачують в усьому "поганих хлопців" — тих, хто виступав проти "хорошого" Дорошенка або Виговського.

Проте, якщо провести паралелі зі схожими подіями в інших державах, стає зрозуміло, що загальнонаціональний консенсус — це утопія. Завжди є опозиція, і вона часто буває деструктивною. І тут питання: як ті люди, що приміряли на себе роль лідерів народу, справляються з поставленими перед ними викликами. Консолідація власного населення — справа далеко не очевидна і, можливо, вона й є основою успіху амбітного правителя. Внутрівидова боротьба — найжорстокіша. Й іноді боротьба із внутрішніми ворогами може бути складнішою та важливішою, ніж опір зовнішній загрозі. Бо звинувачувати своїх противників у тому, що вони існують – це те ж саме, що звинувачувати воротаря команди суперника в тому, що він не дає забити вашим улюбленим нападникам у свої ворота гол.