"Раптово я почула прізвище Сова": історія доньки, яка на обмінах шукає зниклого батька

Тетяна Литвяк на обміні полоненими тихо плаче, а очі швидко шукають свого батька серед десятків чужих облич. Вона наказує собі цього не робити – її тато не підтверджений полонений, тож це неможливо. Проте вдіяти з собою нічого не може.

50-річний Сова Валентин служив у 61-й окремій механізованій бригаді. Зник безвісти у Курській області, Суджанському районі, поблизу Черкаської Конопельки напередодні Нового року – 29 грудня 2024 року.

Донька вже усіма способами намагалась знайти бодай якусь інформацію про зникнення тата. Її остання надія – обміни полоненими, на яких вона може дізнатись від звільнених, що її батько у полоні. Можливо, хтось його бачив. Тетяна Литвяк розповіла 24 Каналу, як повертається з обмінів спустошеною та знесиленою. Та попри це, точно не зневіреною.

"Наш дім – очікування, пошук і сльози"

Тетяна Литвяк розповіла, що з моменту зникнення батька їхній дім став іншим. З того часу домівка родини – це очікування, пошук і сльози.

Це було під кінець року, коли всі вже готуються зустрічати свята. А ми зустрічали тишу, біль і невідомість,
– сказала Тетяна.

Вона не може змиритись зі зникненням батька та просто чекати, тому шукає батька у різні способи, один з них – поїздки на обміни полоненими. Жінка зізнається, що навіть не наважується думати про те, що побачить батька серед обміняних. Сова Валентин не визнаний полоненим, таких підтверджень офіційно немає. І хоч були випадки, що обмінювали людей, які не були у списках полонених – Тетяна не хоче тішити себе такими надіями, аби не розчаруватись ще більше.

Головна її мета – дізнатись хоча б щось про свого тата від звільнених з полону. Вона не втрачає надію, що хтось перебував у колонії разом з її татом.

"Я побачила відео, як одній мамі на обміні сказали хлопці, що бачили її сина в полоні. Після цього я вирішила їздити на обміни. Вперше я поїхала на триденний обмін "1000 на 1000"", – пояснила Тетяна.

Тетяна Литвяк з батьком / Фото надане 24 Каналу

"Я в істериці плакала": як минули три дні обміну

Першого дня Тетяна приїхала за кілька годин до того, як обміняли полонених. Момент повернення хлопців був найважчим.

Коли хлопці виходили з автобуса, я шукала тата. Коли ми чекали, людям приходили СМС, їм дзвонили, що їхніх рідних обміняли. Це було важко. Коли під'їжджали автобуси, люди стояли з фотографіями, кричали: "Дякуємо, вітаємо!". Я просто в істериці плакала. Важко було дивитись, як повертались люди, їх зустрічали рідні. Я за них дуже раділа, але розуміла, що я додому піду сама,
– пояснила Тетяна.

Жінці необхідно було взяти себе в руки та діяти швидко. Напередодні вона зробила маленькі карточки з фотографіями батька та двоюрідного брата, який також зник. На них Тетяна вказала і свій номер телефону.

Деталі. Брат Тетяни – Микола Дмитрук, зник безвісти 21 червня 2024 року в Кринках Херсонської області. Тоді йому був 21 рік.

За два місяці до зникнення він одружився. Його дружина була вагітна, коли Микола поїхав на фронт. Зараз їхній донечці виповнилося 6 місяців, вона ще жодного разу не бачила свого тата.

Вона роздавала ті карточки хлопцям та просила, щоб вони розглянули їх і зателефонували, якщо щось згадають. Жінка зізнається, що це було важко, адже вона розуміла: хлопцям зараз не до неї. Попри все вона надіялась, що батька хтось бачив.

Звільнених з полону бійців вели на різні боки лікарні, відтак треба було встигнути добігти до максимальної кількості людей, аби роздати якомога більше цих карточок. На жаль, цей день не приніс жодної звістки.

Вдень я ще трималась, я була на емоціях. Але коли ввечері поверталась – було спустошення, я йшла з нічим,
– підсумувала жінка.

Другий день обміну давався складніше. Тетяна вже розуміла, з якими емоціями їй доведеться боротись знову і знову. Ще більше розчарування було, коли приходило розуміння – один день минув, надії менше.

"Я знову стояла серед натовпу з фотографією батька і брата в руках, з надією і тривогою. Я вдивлялася в кожне обличчя – як і минулого разу. І знову ні. Знову тиша", – розповіла Тетяна.

Тетяна шукає батька та брата / Фото надане 24 Каналу

Після обміну почувалася розбитою. Вона ледь дійшла до авто та не могла зібратися. Втома не минула навіть після сну.

"Третій день. Ранок, знову обмін, а я не можу заспокоїтись. Цілий ранок сльози градом", – пригадала Тетяна.

У цей день довелося чекати понад 5 годин, поки її та інших людей впустять на територію. Думок про те, щоб повернутись додому, не було.

"Коли нас нарешті пропустили і почали підвозити хлопців, я вдивлялася в кожне обличчя. І серед них раптово один сказав, що в колонії чув прізвище Сова. Це прізвище мого тата. Але він не знав імені, обличчя мого тата також не бачив", – розповіла жінка.

Тетяна раніше бачила декілька полонених з прізвищем Сова на пропагандистських каналах, тож розуміла – це може бути тато, а може бути й інший Сова.

І хоча це лише слово – це більше, ніж ми мали досі. З іншого боку, тобі кажуть таке – а далі знову нічого. Одне почуте слово – і знову безсилля. І ти тримаєшся за нього, як за останню нитку,
– сказала Тетяна.

Також, коли жінка стояла з фотографією батька, один зі звільнених попросив її підійти. Він роздивлявся фото і сказав, що начебто бачив його.

"Я показала відео з татом, також інші фото. Він повторив, що начебто це був він (батько Тетяни – 24 Канал)", – додала жінка.

Це все, що вона дізналась. Кожного дня ввечері ще була надія на наступний день обміну. Однак ввечері третього дня її морально "накрило". Тетяна повернулась у невідомість, не змінилось нічого.

"Я їхатиму знову й знову"

Здавалося, після трьох днів, які не принесли фактично ніякої інформації про батька, донька могла б просто зневіритися. Та Тетяна запевнила, що обов'язково їздитиме на обміни і далі.

Зараз у мене ще більша надія. Можливо, повертатимуть хлопців з Курського напрямку, де зник тато. На обміні я своїми очима побачила полонених, яких повернули. У мене ще більша надія, що я можу дізнатись щось про тата,
– сказала жінка.

На жаль, Тетяна Литвяк така не одна. Люди з різних куточків України їдуть у цю невідомість – аби дізнатися бодай крихту інформації про їхніх зниклих безвісти рідних.

"Була дівчина, яка їхала з 3-річною дитиною сама за кермом машини з Івано-Франківська, аби показувати фото свого чоловіка. Вона також не знала, чи є він взагалі в полоні. І таких сімей було багато", – розповіла Тетяна.

Сім'ї шукають зниклих безвісти родичів на обмінах полоненими / Фото надане 24 Каналу

"Запропонували місце на кладовищі для зниклого тата"

Тетяну Литвяк дуже болить те, що про зниклих безвісти фактично не говорять.

"Дітям у школі розповідають про загиблих, а про зниклих безвісти мовчать. Їх не треба визнавати загиблими, звісно. Однак це військові, які також виконували завдання, але вони зникли. Їх ніяк не згадують. Про цих людей також мають говорити. Це дуже болюче питання для мене", – пояснила жінка.

Вона хоче, щоб для зниклих безвісти зробили алеї у містах та селах. Якщо військовий повернеться з полону – сам може зняти своє фото. Якщо ж підтвердиться загибель – це фото перенесуть на могилу.

Коли дружина Валентина Сови порушила це питання у своєму селі – їй запропонували жахливу річ.

Моїй мамі сказали: "Можна виділити місце на кладовищі для зниклих безвісти",
– зі сльозами пригадала Тетяна.

Тетяна Литвяк не збирається здаватись. Її доньки щодня малюють листи дідусеві, а жінка трепетно складає їх у коробочку – одного разу дідусь повернеться, відкриє цю коробку і уважно їх розглядатиме.

Щоразу після обміну полоненими вона повертається у власну невідомість. Разом з нею – ще тисячі таких сімей. Вони ретельно складають свої плакати та фотографії зниклих рідних, щоб наступного разу знову їх підняти та запитати: "Ви не бачили його? Придивіться, будь ласка, а раптом…".