Рецензія на третій сезон серіалу «Гра в кальмара» / Squid Game

27 червня Netflix презентував третій і завершальний сезон сенсаційного південнокорейського серіалу «Гра в кальмара» — нарешті ми дізнаємося, чим же закінчиться принципове протистояння головного героя Сон Гі Хуна та організаторів кривавих забав. Вихід фінальної частини, що складається усього з 6 епізодів, не забарився, адже її фільмування відбувалося паралельно зі зніманнями другого сезону, котрий вийшов наприкінці минулого року. Як завжди максимально оперативно після прем’єри готові озвучити свій вердикт.

«Гра в кальмара» / Squid Game

Жанр трилер про виживання, антиутопія, драма
Режисер Хван Дон Хьок
У ролях Лі Чон Че, Ві Ха Чжун, Лі Бьон Хон, Ім Сі-Ван, Кан Ха Ниль, Пак Сон Хун, Ян Тон Кин, Чо Юрі, Кан Е Сім, Пак Гю Йон
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Дія розгортається одразу після подій попередника. Повстання купки гравців на чолі з Сон Гі Хуном було задушене, самого №456 схопили рожеві посіпаки, а смертоносні забавки продовжилися, адже show must go on. Головного героя повернули у стрій, а до розв’язки цього сезону підпільного реаліті лишилося усього три етапи. Поки фірмові зелені костюми завзято окроплятимуть червоненьким та Хван Джун Хо шукатиме міфічний острів, де проводяться криваві ігрища, ставки стрімко зростатимуть, а ситі й багаті стануть свідками воістину драматичних пристрастей.

З огляду на те, яким вийшов третій сезон, тепер точно можна констатувати, що завершувати треба було на першому. Тоді б творець цього попкультурного феномену, південнокорейський кінороб Хван Дон Хьок, не тільки б фіналізував історію у статусі беззаперечного тріумфатора, вчасно натиснувши на червону кнопку, але й не уподібнився б до персонажів, які тут власне критикуються.

Дебютний епізод виглядає таким собі склеювальним матеріалом між сезонами. Усі відходять від минулих потрясінь, спецпризначенці і далі плавають у морських водах в марних спробах знайти загублений острів, і тільки Гі Хун мовчазно приймає свою невтішну долю. Він явно змирився з поразкою не у грі, але у протистоянні з Фронтменом, і доходить навіть до того, що 456-й ігнорує псевдодемократичне голосування; і справді, який у тому сенс, якщо результати усім відомі заздалегідь.

Зрозуміло, що цей твіст покликаний, по-перше, надати нову мотивацію головному герою, який геть знітився. По-друге — максимально дегуманізувати, і демонізувати тих (причому по обидва боки умовного екрана), кого і людьми-то не назвеш. Однак на практиці таке рішення виявляється настільки невдалим і безглуздим, як змістовно, так і візуально, що здається, ніби в авторів закінчилися усі притомні ідеї, за які можна було вхопитися, як за рятівну соломинку, щоб транслювати свої ще з першого сезону очевидні меседжі. А нових наразі просто немає.

Іноді кривава різанина набуває недоречно комедійних рис, як, наприклад, епізод, де Гі Хун безупинно випалює поглядом липового морського піхотинця, або сцени з дурнуватою шаманкою. Коли вона припинить участь у шоу, кожен зітхне з полегшенням. Не дивно, якщо показане в цілому раптом викличе асоціації з комедією «Щурячі перегони» (2001) Джеррі Цукера, де безпринципні товстосуми, щоб не вмерти з нудьги, влаштовували собі на втіху химерні змагання між обивателями.

Не здаються такими вже обов’язковими деякі сюжетні арки. Якщо Фронтмен отримав цікаві уривки з минулого, які краще розкривають характер персонажа, то лінія безстрашної войовниці Кан Но-іль, котра намагається врятувати приреченого гравця і буквально вовтузиться з надто балакучим офіцером-пиятиком — нікуди не годиться. Що вже казати про таємничу заможну еліту — окрім дурнуватих масок та сумнівних метакоментарів з них нічого взяти; будь на місці Хван Дон Хьока пан Тарантіно, він би швиденько влаштував покидькам криваву розплату. Але карма в «Грі в кальмара» працює лише тоді, коли мова йде про учасників гри.

Можливо, ви вже чули, що хепі-енд тут ніхто не обіцяв. Та, знову ж таки, з фінальною грою не все гаразд. Вона позбавлена видовищності і необхідного градусу напруги (а щоб перемогти, участнику вистачить однієї видатної навички спартанського царя Леоніда в інтерпретації Джерарда Батлера). При цьому драматизм моменту зовсім не відчувається — почасти через загальну втому від перегляду нон-стоп, та здебільшого через те, що подібна кульмінація легко зчитується і точно не є якимось одкровенням.

І от, коли, здавалося б, саме час закінчувати це неподобство (а ще краще — у 2021-му), з подивом виявляєш, що попереду ще ледь не пів епізоду — якого біса тут відбувається? І ці фінальні хвилини сприймаються не інакше як набір рандомних сцен, слабо пов’язаних з попередніми подіями. Так, творці знаходять лазівку, щоб круто здивувати, та ситуацію це аж ніяк не виправляє.

«Гра в кальмара» стала яскравим прикладом того, що трапляється, коли з початкового задуму, талановитого і самодостатнього, в кращих традиціях Голлівуду намагаєшся вичавити ще якісь соки. І якщо перший сезон при наявності скромних цукрових льодяників чи кількох десятків скляних кульок став справжньою сенсацією, то третій, вже в статусі великого хіта, нічого оригінальнішого, ніж стрибки через скакалку чи химерну версію короля гори запропонувати так і не зміг.

Тож хто б не переміг — програли глядачі.