“Сплячий” трибунал: як влаштований спецтрибунал щодо війни в Україні та чому він не судитиме Путіна

Підписано угоду між Україною та Радою Європи, яка дала старт процесу створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Через три роки дискусій 35 держав – учасників переговорів дійшли компромісу. Однак ключова проблема нового трибуналу в тому, що він не зможе судити “трійку” вищого керівництва Росії, і насамперед Володимира Путіна.

Творці трибуналу визнали його імунітет перед судовим переслідуванням до відходу з президентської посади. Кого ж все-таки притягнуть до відповідальності, ще тільки належить визначити. Трибунал зможе розпочати повноцінну роботу не раніше 2026 року, якщо країни-учасниці не гальмуватимуть процес. Однак навіть в урізаному вигляді трибунал – краще, ніж його відсутність. Він може стати першим міжнародним процесом щодо злочину агресії після Нюрнберга і Токіо. А сам факт існування трибуналу – це тиск на путінський режим.

25 червня президентом України Зеленським і генеральним секретарем Ради Європи Аленом Берсе було підписано договір про заснування Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Розмови про трибунал велися з лютого 2022 року, але тільки зараз ця ідея почала набувати реальних обрисів.

Що таке злочин агресії

Визначення “злочину агресії” затвердили 2010 року держави – учасниці Міжнародного кримінального суду (МКС). Йдеться про “планування, підготовку, ініціювання або виконання особою, яка має змогу контролювати дії держави, акту агресії, який за своїм характером, серйозністю і масштабом являє собою явне порушення Статуту ООН”. На той момент Росія, яка була представлена на конференції МКС як держава-спостерігач, повністю підтримала ці формулювання. Тоді країною керував Дмитро Медведєв, який через 15 років заявить про “юридичну нікчемність” Міжнародного кримінального суду.

Ідея криміналізації агресії полягає в тому, що війна сама по собі є злом, вона має протиправні наслідки, які не зводяться до воєнних злочинів. У вироку Нюрнберзького трибуналу йшлося, що “розв’язування агресивної війни – це найтяжчий міжнародний злочин, що містить у собі концентроване зло решти воєнних злочинів”. Агресивна війна сама по собі порушує права людини, зокрема право на життя. Такого висновку прийшов у 2018 році Комітет з прав людини ООН.

Тільки в рамках переслідування за злочин агресії стає можливою відповідальність за вбивство військових і випадкових цивільних осіб, які загинули через напад іншої держави, тоді як у міжнародному гуманітарному праві немає кваліфікації таких дій. Безумовно, воєнні злочини за визначенням можуть вчинятися (і завжди вчиняються) обома сторонами конфлікту. Орієнтація виключно на них в умовах очевидної агресії створює хибне уявлення про правову і моральну рівність сторін.

Агресія – це “злочин керівництва”, за який несуть відповідальність політичні та військові лідери держави-агресора, а також влада держав-спільноправців, у цьому разі – як мінімум Білорусі, а можливо, і КНДР.

Дискусія про трибунал

Окремий трибунал потрібен, оскільки в ситуації російської агресії проти України МКС не може самостійно організувати процес щодо злочину агресії. Щодо цього злочину діє особливий режим, і єдиним варіантом є передача справи до суду Радою Безпеки ООН – у цьому разі це нереалізовано, оскільки Росія залишається постійним його членом. На початку липня цього року держави – учасники МКС розглядатимуть поправки до Римського статуту, покликані виправити цю ситуацію, але актуальним це буде тільки для майбутніх агресій.

Європа довго не могла визначитися з долею трибуналу. Першим, лише через чотири дні після повномасштабного вторгнення, цю ідею висловив професор права Університетського коледжу Лондона Філіп Сендс у статті для Financial Times. Ініціативу професора про суд підхопили десятки вчених і політиків на чолі з колишнім прем’єр-міністром Великої Британії Гордоном Брауном, які опублікували відповідну декларацію. Ідея була підтримана владою України та інших держав.

Україна спочатку наполягала на повноцінному міжнародному трибуналі за зразком процесів щодо колишньої Югославії та Руанди. Однак проєкт одразу зіткнувся з критикою, зокрема з боку держав “Великої сімки” – насамперед США.

Адміністрація Байдена підтримала ідею переслідування Путіна і його соратників за злочин агресії, але запропонувала організувати процес в Україні за міжнародною участю, наполягаючи на тому, що імунітет Путіна та інших російських вищих посадових осіб – очевидна перешкода для суду над ними. Крім того, висловлювалися сумніви в тому, що до проєкту можна залучити значну кількість держав за межами Європи і забезпечити значну більшість у Генеральній Асамблеї ООН, яка повинна була схвалити створення трибуналу.

Варіант “гібридного трибуналу”, схвалений державами G7 (зокрема Великою Британією та Німеччиною), був зручним способом загальмувати ініціативу, водночас зберігши при цьому обличчя.

Ідея міжнародного трибуналу викликала заперечення за межами Європи. В очах багатьох країн Глобального Півдня проєкт сприймався як “суд над Росією” на тлі безкарності аналогічних дій Заходу. Особливе роздратування викликав той факт, що в перші місяці проєктом керував Гордон Браун, безпосередньо причетний до участі Великої Британії в агресивній війні в Іраку 2003 року.

Несподівано прохолодно до ідеї поставився і Міжнародний кримінальний суд. Прокурор Карім Ханзакликав до “консолідації зусиль з переслідування в рамках МКС”, фактично визначивши проект трибуналу як розпорошення цих зусиль. Коментатори, однак, вбачали в цьому конкуренцію і “боротьбу за ресурси”.

Проєкт регіонального міжнародного трибуналу на базі Ради Європи по суті став компромісом. У 2023 році було створено Основну групу щодо трибуналу, до якої увійшли представники близько 40 країн, включно з членами ЄС, США, Великою Британією, Австралією та Швейцарією. Утім, після обрання Трампа Сполучені Штати вийшли з неї.

Результатом роботи групи стали три ключові документи, включно з проєктом угоди між Україною та Радою Європи, статутом Трибуналу і так званою “розширеною частковою угодою”, що регулює його діяльність. До ініціативи зможуть приєднатися як члени Ради Європи (не обов’язково всі), так і треті держави.

Що відомо про устрій майбутнього трибуналу

З опублікованих Радою Європи документів можна зробити висновок про такі параметри Спеціального трибуналу:

• Трибунал створюється шляхом міжнародного договору між Україною та Радою Європи, до якого можуть приєднуватися як члени Ради Європи, так і треті країни.
• Трибунал застосовуватиме міжнародне право, зокрема визначення злочину агресії за Римським статутом. Водночас субсидіарно при вичерпанні можливостей застосування міжнародного права може застосовуватися кримінальне право України.
• Суддів і прокурора призначатиме спеціальний комітет, що складається з представників держав, які підписали угоду про трибунал.
• Матеріали на конкретних підозрюваних прокурору трибуналу передаватиме генеральний прокурор України. Якщо прокурор буде згоден з ними, він зможе ініціювати розслідування і передавати обвинувальний акт для затвердження суддям. Але самостійної можливості починати розслідування без бажання української влади у прокурора не буде.
• Базуватися трибунал, найімовірніше, буде в Гаазі. Однак остаточного рішення поки що не ухвалено, і місце перебування трибуналу буде визначено в окремому договорі з відповідною державою.
• Трибунал зможе судити фігурантів заочно, окрім осіб, які користуються імунітетом, – так званої “трійки” (глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ) – до того часу, як вони залишать посади. Щодо цих осіб можуть тільки готуватися обвинувачення.

Таким чином, повноцінні суди над Володимиром Путіним або Сергієм Лавровим можливі тільки після їхнього відходу з посад. Тоді їхній імунітет уже не діятиме.

В опублікованому Радою Європи документі “висловлюється надія”, що робота зі створення трибуналу завершиться до 2026 року. Наскільки цей термін реалістичний, залежить від дій держав-учасниць, яким належить ухвалити рішення про ратифікацію угоди, формування бюджету тощо.

Що викликає питання

Хоча трибунал не зможе заочно вести судові процеси проти “трійки” верхівки російської влади, це не означає заборону на розслідування її злочинів. Очевидно, автори такого компромісного рішення прагнули обійти проблему імунітету вищих посадових осіб.

У правовому сенсі відбулося змішання двох питань – заочного судочинства та імунітету. Імунітет або є, або немає, і якщо він є перед міжнародним трибуналом (що щонайменше спірно), то судити лідерів держави не можна ні очно, ні заочно.

Визнання імунітету диктатора перед міжнародним трибуналом може виявитися вкрай небезпечним посланням. Путін, Лукашенко, Кім Чен Ин – довічні диктатори. По суті, зараз держави – засновники трибуналу не тільки визнають легітимність цих лідерів, а й дають їм інструкцію щодо захисту від міжнародного правосуддя – за будь-яку ціну утримувати владу. У випадку Путіна ця ціна – продовження війни і вчинення нових злочинів.

Крім того, такий підхід – зайвий аргумент для тих, хто ставить під сумнів виконання виданих МКС ордерів на арешт Путіна та ізраїльського прем’єра Нетаньяху. Особливо з огляду на те, що всі держави, які беруть участь в Основній групі із заснування трибуналу, входять до МКС.

Не до кінця зрозуміло, кого творці бачать у статусі обвинувачених в умовах “імунітету трійки” (при цьому агресія вважається саме злочином керівництва). Водночас певне “вікно” щодо підозрюваних трибунал матиме, зокрема трибунал не матиме обмежень у переслідуванні вищих керівників, які залишили посади, а також провідних міністрів уряду та військових командирів, які залишили посади.

Залежність трибуналу від української влади в питанні визначення кола обвинувачених може стати проблемою і предметом критики. Питання легітимності – критичне, особливо в умовах наростаючої міжнародної конфронтації. Важливо, щоб проєкт не повторив долю Спеціального трибуналу щодо Лівану, який закінчив своє існування досить безславно. Він був створений, щоб судити винних у вбивстві колишнього прем’єра Лівану Рафіка Харірі в лютому 2005 року, і склав свої повноваження 31 грудня 2023 року, а результатом його роботи став лише заочний обвинувальний вирок одному з фігурантів.

Чому компромісний трибунал кращий, ніж ніякого

Зволікання зі створенням трибуналу підриває підтримку самої ідеї про це. Високий ризик, що він виявиться марним. Але міжнародне кримінальне правосуддя – це завжди “гра вдовгу”. Коли йдеться про керівництво впливових держав, успішних випадків не так багато. Багато диктаторів і агресорів так і не постали перед судом. Але навіть компромісний трибунал – не обов’язково безглуздий. Він може стати першим справжнім судовим процесом щодо злочинів агресії після Нюрнберга і Токіо, зберігаючи фокус на цьому питанні. Сама наявність “сплячого” трибуналу чинитиме тиск на агресивний путінський режим і його союзників.

Спеціальний трибунал може зіграти важливу роль під час змін у Росії – співпраця з ним знадобиться для повернення країни в міжнародне співтовариство. Ба більше, повноцінне правосуддя, зокрема в цьому трибуналі, буде можливим тільки в результаті такого повернення. Створення трибуналу дає змогу уникнути хибного вибору між бездіяльністю і судом над путінським режимом “завтра”.

Автор: Гліб Богуш

Джерело: The Insider