/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F15ee991a08a14bd517e964808c95de76.jpg)
Один із "привидів Києва": спогади про пілота "Бджоляра", який загинув, скерувавши літак у воду
Його покликом завжди було небо та військова справа, хоч довгі 10 років довелось жити без цього. Проте він був не сам. Дружина Олена завжди була поруч і підтримувала кожен вибір чоловіка. Один із них, на жаль, призвів до страшної трагедії.
Валентин Коренчукбув військовим льотчиком і став на оборону України з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Командир ескадрильї 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил України загинув під час виконання бойового завдання 27 квітня 2024 року. Він був одним із тих, кого називали "привидом Києва".
У рамках проєкту "Життя після втрати"дружина "Бджоляра" Олена Коренчук поділилась із 24 Каналом особистою болючою історією про те, як, зранку провівши чоловіка поглядом на роботу, отримала ввечері страшну звістку про його загибель.
Професія пілота стала сенсом життя
Валентин проводив багато часу на роботі, а коли випадала можливість побути удвох з дружиною, посидіти на кухні й випити чаю, то пара ділилася тим, як у кожного минув день. Він був дуже відданий професії, тому приділяв їй багато уваги. Валентин з Оленою часто обговорювали політичну ситуацію та аналізували все, що відбувається в Україні та світі.
Хотілось би говорити про дітей, про кохання, але було так,
– жартує дружина.
Вона згадує, що Валентин завжди мріяв бути пілотом, але з першого разу йому не вдалося вступити на льотний факультет, тому він пішов навчатись за напрямком радіоелектронного забезпечення авіаційних польотів.
"Два роки він вчився не там, де хотів, але мрія піднятися в небо та стати пілотом все-таки взяла верх", – сказала Олена.
Після другого курсу технічної спеціальності та додаткового складення 12 екзаменів йому вдалося перевестися в Харківський національний університет Повітряних сил.
Я знала, ким він буде, але тоді його професія не була такою небезпечною, як зараз. Тоді у пілотів навіть не було керосину для того, щоб літати. Вильоти відбувались дуже рідко. Та й коли ти молодий, то не дуже звертаєш увагу на професію, тебе засліплює кохання. Головне, що він поруч,
– сказала жінка.
Шлях до мрії довжиною у 10 років
Після завершення навчання Валентин почав працювати у Старокостянтинові, проте це тривало лише до 2003 року – тоді його частину розформували. Олена згадує, що її чоловіка просто виставили на вулицю. Він їздив у командування, просився, щоб його залишили, але не знайшлося місця.
Я вважаю, що то було просто знищення армії, якому сприяли наші сусіди (Росія – 24 Канал). Тоді повністю скоротили військову частину, хоч вона була досить відомою. Нікого не залишили, їх всіх відправили у вільне плавання,
– сказала жінка.
Наступні роки були дуже тяжкі для молодої сім'ї. Не маючи цивільної професії, Валентину довелось адаптуватись заново. Пара і далі жила у Старокостянтинові. Хоч це був довгий і складний шлях, але їм вдалось налагодити своє життя.
Валентин почав працювати в IT. Через деякий час йому запропонували роботу в Києві. У той період Олена чекала на другу дитину.
Сім'я вирішила ризикнути й погодитись на пропозицію. Жінка не хотіла кидати хорошу роботу у Старокостянтинові, тому період її декретної відпустки мав стати для них пробним.
У нас вийшло. Валентин і далі працював у IT, але у нього постійно була мрія повернутись у військо. Він казав: "Хто раз піднявся в небо – вже не може про це забути",
– пригадала Олена.
У 2013 році почався Євромайдан. Ситуація в країні була напруженою. У тому ж році з'явилася можливість повернутись в армію. На думку Олени, її чоловік постійно був у цій темі, щоби, щойно з'явиться шанс, знову стати на службу.
Валентин розумів, що краще реалізується і дасть державі більше на позиції пілота, адже знав: це те, що він вміє найкраще.
Аж через довгих 10 років йому вдалось повернутись до війська. У 2013 році подав документи знову. Йому тоді було 37 років. У грудні він розпочав службу у Василькові під Києвом.
"Зрозуміло, що вже були втрачені його навички пілота. Саме тому довелось багато працювати над тим, щоб повернути це все. Йому допомагали з навчанням. У 2014 році Валентин отримав клас і повноцінно повернувся до льотної роботи", – розповіла дружина.
Між вильотами ще і брав зброю в руки: яким був початок війни
Олена пригадує: ніхто не очікував, що настільки жорстокою може бути війна, яку розпочала Росія. 23 лютого 2022 року Валентин вже знав, що має летіти на Схід.
Ні в кого в голові не вкладалося, що розпочнеться така війна. Але Валентин часто казав: "Щось буде". Він вже був на Сході, а ми вдома. Ми з дітьми прокинулись від вибухів і не знали, що робити, для всіх ця ситуація була нереальною, адже це ж 21 століття,
– сказала Олена.
Чоловік подзвонив дружині 24 лютого о 05:20. Сказав зібрати документи та речі дітей і чекати на наступні вказівки. Після цього не виходив на зв'язок приблизно 11 годин.
"Ми чекали й вже на наступний день, переживши ніч, вирішили з чоловіком, що краще все ж їхати. Ми поїхали з дітьми в Хмельницький. За можливості Валентин нам телефонував, переважно після кожного важкого вильоту, аби сказати, що все добре", – розповіла жінка.
Олена зауважила, що перший день війни для Валентина був надзвичайно складним. Тоді загинув його друг – полковник В'ячеслав Єрко. Це була велика травма для нього. Вони були у небі разом, йшли парою на знищення ворога. Валентин бачив, як ракета влучила у літак побратима, проте йому здалося, що вилетіло крісло-катапульта. Він подумав, що В'ячеслав живий, проте згодом виявилось, що, на жаль, ні.
"Ми це дуже багато обговорювали, бо Валентин не знав, як правильно повідомити його родині", – пригадала Олена.
Чоловік Олени у перший же день війни повернувся з оперативного аеродрому в місце постійного базування. У цей період почали наступ російські ДРГ, щоб захопити місто. Між вильотами для оборони Києва Валентин ще й брав зброю в руки та разом з іншими військовими захищав аеродром, щоб туди не зайшли ворожі диверсанти.
Він був одним із вищого офіцерського складу, хто взяв на себе керування захистом аеродрому. Уявіть собі, у нього було 6 вильотів у день, а це 1,5 – 2 години. Приблизно 12 годин у небі, й людина ще спускається на землю і розуміє, що нема часу на відпочинок, адже потрібно ще захищати аеродром,
– зауважила жінка.
Також Олена звернула увагу, що за перші дні війни Валентин дуже сильно постарів. Він завжди виглядав молодо, а війна це змінила.
До 6 березня 2022 року Олена з дітьми була у Хмельницькому, але Валентин попередив сімʼю про можливу загрозу наступу з півночі Білорусі, тому запропонував їхати за кордон. Родина виїхала з України, але не надовго – 11 травня вони повернулись додому.
"У нього відразу вийшло зустрітись із нами. Потім він почав частіше приходити додому. Ми були з дітьми вдома, бачилися, підтримували одне одного, проводили час разом, спілкувалися", – розповіла дружина.
Попри таку згуртованість, родина ніколи не обговорювала можливі ризики для життя Валентина під час виконання бойових завдань.
Він ніби боявся про це говорити. "Якщо зі мною щось станеться…" – такої теми взагалі не було, він таке навіть не міг промовити,
– сказала Олена.
Валентин тільки казав: "Я в таких колотнечах був, у таких ситуаціях, що дивуюся, як вижив. Напевно за мене хтось дуже молиться".
Малював собі схеми, щоб не стати мішенню ворога: про бойові завдання
Валентин ніколи не говорив, що якесь із його бойових завдань було найскладнішим, адже всі вони були точно непростими. Коли він сідав у літак, то забував про все. У нього була одна мета – виконати бойове завдання і повернутися.
Цікаво, що коли Валентин готувався до вильоту, то малював собі схему, як буде діяти під час виконання бойового завдання, зважаючи на ворожу ціль та захист, який стоїть довкола неї. Він кожну дію продумував.
Валентин кружечками малював область дії засобів ураження і як йому летіти, щоб виконати завдання та не стати мішенню. Уявіть собі, було 6 засобів навколо тієї точки, яку треба знищити. Він виконав те завдання і повернувся,
– сказала Олена.
Повертаючись, Валентин завжди аналізував, як зробити так, щоб якомога менше часу бути в зоні ураження ворожої ППО. Пілоти завжди ділилися такими спостереженнями та ідеями, адже всі хочуть жити та безпечно виконувати завдання.
На думку Олени, важливою рисою Валентина також було те, що, хоча пілотам завжди із землі йде дозвіл на пуск ракети, він постійно перевіряв двічі, аби впевнитися, що це не цивільний, а ворожий об'єкт.
Чому Валентин отримав позивний "Бджоляр"
Як не дивно, але позивний Валентина напряму пов'язаний із бджолярством. Він у вільний час дуже любив цим займатись та багато розповідав про бджіл своїм рідним та побратимам.
На дідовому подвір'ї у нього стояли вулики, їх було приблизно 36. Він качав мед, а на пенсії мріяв зробити величезну пасіку.
Вражає, що у нього були вулики навіть у частині. У вільний час він доглядав за ними і там.
Коли він був на оперативних аеродромах, то завжди знаходив когось, кому розказував, що бджоли – це надрозумні істоти. Він так захоплено говорив про ці створіння, що хтось із військових і собі їх заводив.
"Він і городи садив на оперативних аеродромах, при тому що вдома цього не робив", – з посмішкою розповіла Олена.
Вона зауважила, що її чоловік не лише любив бджіл – він завжди бачив у людях тільки найкращі якості.
"Я іноді казала, що хтось робить щось неправильно, але він завжди відповідав, що в цієї людини можуть бути на це якісь причини. Він любив дивитись на ситуацію з різних сторін. Тобто у мене є біле або чорне – поганий або хороший, а у Валентина такого не було", – зауважила дружина.
Він мав пояснення для кожної дії, для кожної людини, якою б та не була. І важливо, що це пояснення було прив'язане саме до позитивних якостей.
Як Олені сказали про загибель чоловіка
За тиждень до смерті Валентин повернувся із Дніпра. Олена пам'ятає все достеменно. Це було у п'ятницю. Суботу та неділю він провів удома, а з понеділка поїхав на роботу. Ці дні чоловік Олени пізно вертався додому, бо були польоти. У п'ятницю зателефонував із приємною новиною – йому підписали відпустку. Родина якраз планувала їхати до сина. У той день Валентин приїхав додому пізно.
"Я ще написала йому повідомлення. Запитала, чи чекати на нього. Він відповів, що буде, і прийшов приблизно об 23 годині вечора, а вже в суботу мав заступати на чергування. О 8 ранку задзвонив будильник, він швиденько почав одягатися, але я розраховувала, що ми поснідаємо разом. Він сказав, що не встигає, і швидко поїхав", – пригадала жінка.
Близько 11:00 вона зателефонувала до чоловіка, вони трішки поговорили. Олена пам'ятає, що в той день була дуже гарна погода, вони з донькою були на вулиці.
Увечері Олені надійшло повідомлення із запитанням, чи правда, що Валентин загинув. Вона одразу почала дзвонити до нього, але він вже не брав трубку. Жінка зателефонувала близькому другові сім'ї, той сказав їй, що тривають пошуково-рятувальні роботи, але попередив, що до неї вже їдуть із частини.
Я зрозуміла, ну чого б вони їхали з частини, якби він був живий. Вони приїхали, а я ж пам'ятаю, як було чоловікові важко повідомляти сім'ям. Хлопці зайшли, я їм сказала, що знаю, як їм тяжко, і що розумію, чому вони тут,
– поділилась Олена.
Тіло Валентина знайшли не відразу, бо він скерував літак у водосховище, щоб не було жертв та пошкоджень, але увечері дружина вже точно знала, що він загинув. Вона подзвонила дітям. Наймолодшій дочці сказала не одразу – аж на другий день. У той вечір її забрали сусіди, щоб вона не бачила того, що відбувається вдома.
У той страшний день для родини Коренчуків почалось нове життя…
Хай би краще був не героєм, а поряд, біля дітей
Після того, як рідних сповістили про втрату, приїхали сестра та донька Олени. Вони деякий час побули вдома. Морально всім було дуже складно, тому вирішили, що поїдуть ненадовго в гори. Повернувшись, Олена почала ходити до психолога.
Психолог – це теж лікар, але він лікує душу. Маленька також ходила до психолога. У мене було багато прийомів. Спочатку двічі в тиждень, потім раз, а потім за потреби,
– сказала жінка.
Олена також вважає, що важкість такої втрати ще й у тому, що не тільки себе треба тримати, але й дітей.
"Діти ж можуть щось не казати, бо живуть не зі мною. Хіба маленька зі мною. Але це тут, на місці, ти бачиш, як дитина себе веде, як вона горює, а ті двоє – вони ж не поряд, то це було найважче",
– поділилась Олена.
Попри все, вона намагалась триматися. У цьому їй також допомагав спорт. Вона майже кожен день ходила у зал. Сусідка Олени приходила, забирала доньку до себе і казала, щоб та йшла.
Я дуже вдячна своїй сусідці, яка у складні моменти знала, як поводитися зі мною. Бо не всі люди знають, як бути із людиною, яка переживає таке горе. Багато хто казав: "Він помер як герой". Але мені ж від цього не легше. Хай краще був би не герой, але поряд, біля дітей,
– сказала жінка.
Цього року на свята сім'я вперше була без Валентина. Раніше у них була прекрасна традиція: хто б де не був, але на Великдень та Різдво всі збирались разом. Родина продовжує підтримувати такий звичай.
Олена поділилась, що перед смертю Валентина вони планували відпустку. Усе тому, що за рік до його загибелі родині вдалось всім разом поїхати на відпочинок. Їм це дуже сподобалось, тому захотіли повторити. Це могло стати ще однією їхньою сімейною традицією, але, на жаль, цьому вже не бути.
"Кожного разу думаєш, що вже прожила горе, але і далі продовжує боліти. Хоча пройшов понад рік і вже якось організований побут, але не знаю, чи це все ж вдасться. Ми ж все життя разом. У нас нікого не було. Мої батьки померли у 2012 і 2015 році. Батько Валентина помер, коли йому було 17, а мама була далеко. Ми з ним все життя були тільки двоє і ще троє наших дітей", – розповіла жінка.
Для Олени Валентин був і надійним другом, і добрим чоловіком, і героєм. Проте, на її думку, він все ж більше був героєм, адже більше віддавався роботі. Але їм вистачало і часу, проведеного поруч, щоб мати такий тісний зв'язок.
Вона поділилась кумедною історією про комах. Він їх часто ловив і просто випускав. Одного разу, коли пара вже відпочивала, Валентин почув комара. Це була дванадцята ночі, а у будинку, де вони жили, встановлена сигналізація. Чоловік Олени, не довго думаючи, зловив його, відчинив двері й випустив. У той момент як закричить телефон, бо спрацювала сигналізація, – гул був на всю вулицю.
"А я йому кажу: "Ти врятував комара, аж все село чуло". Він був хорошим", – посміхнулась жінка.
Заслуговує на звання Героя України
Валентин завжди жив для когось зі своїми правильними принципами. У їхній сім'ї відповідав за соціальні відносини. Любив усім дзвонити, зі всіма спілкувався. Він був дуже соціальною людиною.
Проте чудовий сім'янин фактично став героєм. Валентин був першокласним пілотом. Його відданість роботі вражає.
"Поки невідомо, чи нададуть Валентину звання Героя України, але він точно заслуговує на це. Люди мають знати, що він робив. Він не думав ні про себе, ні про те, що у нього троє дітей. Він йшов і робив те, що потрібно, аби захистити державу", – сказала Олена.
Задокументовано, що він вперше в історії української авіації без застосування зброї знищив ворожий літак Су-25. Це відбулось у перший день війни над Києвом. Він, не застосовуючи засоби ураження, тільки маневрами притиснув окупанта та відвів його в простір над Дніпром, щоб цей бій не відбувався над будинками, де живуть люди.
Він тільки маневрами притиснув ту "СУшку" до землі, що той пілот просто не справився із керуванням. Хіба це не подвиг? У ті моменти він думав лише про одне: це ворог, і його треба знищити. Я розумію, що люди мають знати про це, щоб його життя та загибель були не даремними. Люди мають знати, частково завдяки кому Київ зараз вільний,
– сказала дружина.
Валентин Коренчук, Володимир Зеленський та інші військові / Фото 40 БрТА "Привид Києва"
Саме Валентин був серед тих, кого називають "Привид Києва". У його бригаді були плакати, які він дарував сусідам та знайомим і підписував їх: "Один із "Привидів Києва". Він завжди наголошував, що це не він сам, а всі ті пілоти, які в перші дні війни захистили Київ. Олена зауважила, що її чоловік пишався цим званням, адже все-таки в цьому була і його заслуга.
Дружинам, які втратили своїх чоловіків
Жінка вважає, що, на жаль, немає жодної формули, як правильно говорити з дружинами, які втратили коханих. Люди дуже різні, кожен горе сприймає по-своєму.
"Єдине, що можна сказати, – не закривайся в собі, спілкуйся, не тримай горе всередині. Але я ж розумію, що в кожного своя ситуація: у когось є кому сказати, у когось немає кому сказати, хтось гадає, що психолог – це добре, а хтось – що це гроші на вітер. Але важливо все ж не закриватися", – зауважила Олена.
Олена бажає, щоб людям, які втратили близьких, траплялись у житті ті, хто допоможе прожити це горе саме так, як того потребує людина.
Я дуже вдячна психологу, адже ти тримаєшся перед дітьми, щоб не плакати, адже треба якось їх мотивувати жити далі, а до психолога інколи можна подзвонити й просто поплакати. Він тебе зрозуміє,
– сказала жінка.
Проте Олена розуміє, що кожному може бути потрібне абсолютно різне залежно від характеру. Наприклад, дружини загиблих побратимів Валентина збираються разом, щоб поговорити, але Олена поки не готова ходити на такі заходи. Навіть на похороні чоловіка вона просила журналістів не фотографувати сім'ю, адже це було тільки її горе, яке вона хотіла прожити сама.
Будь-яка болюча втрата однозначно не мине просто так та залишить слід у серці кожного. Олена прийняла жорстоку реальність і вчиться жити з нею. Це нелегко, це дуже боляче і страшно, але кожен із нас живе в час, коли має приклад правильних принципів та життєвих орієнтирів. Валентин і багато наших захисників показали, як жити, як боротись та як триматись попри все.
Спогади побратимів "Бджоляра"
- 56-річний льотчик "Засновник": "Пам’ятаю, як Валентин у 2022 році повертався після одного з тяжких повітряних боїв. У нього всередині вже все тремтіло і рвалося. Бо кацапів було багато, вони запускали по літаку Валентина ракети, намагалися збити, і він встиг скинути багато бомб на ворога. Ще й погода погіршилася. За поганої видимості він заходив на посадку і в ефір керівнику польотів говорив: "Санич, дивися за мною, веди! Пам'ятай, що в мене троє дітей!" Настільки сильний він мав зв’язок з родиною і завжди думав про неї у тяжкі моменти".
- 30-річний льотчик "Оскар": "Гострота розуму, патріотизм, самопожертва, розуміння стратегічної обстановки навколо себе – все це, на мою думку, дозволяло "Бджоляру" успішно виконувати найскладніші бойові завдання. Звідки це взялося? Переконаний, це і є життєвий досвід. Він пробув в армії. Потім його скоротили. Далі попрацював якісно в цивільній галузі. Він мав із чим порівнювати і розумів, як можна будь-яку справу зробити ефективнішою".
- 36-річний льотчик "Сага": "Йому можна дати звання Героя України вже за одне ставлення до молоді. Пам'ятаю не раз, як у 2022 році він знімав з польоту молодих льотчиків, які планували летіти на надризиковане завдання. Одразу питав їх, чи одружені, чи є діти. Нема – до побачення. "Почергуй, почекай, у тебе ще буде нагода проявити себе", – так казав він. Він тоді розумів, що кожен політ може стати останнім, і беріг свій особовий склад, як командир".