Прокляття Євробаченням, втеча з політики та робота над собою. Велика розмова з Русланою

Українська співачка Руслана багато років асоціюється з абсолютним тріумфом України на Євробаченні у 2004 році. Wild dances («Дикі танці») з їхньою надзвичайною енергетикою і українськими етнічними мотивами вразили європейську музичну індустрію і надихнули українців. Насправді ж Руслана була дуже відомою задовго до «Диких танців»: її перемогою на «Слов’янському базарі», її «Світанком», що увійшов до альбому «Мить весни», сповненому фольк-мотивами, захоплювалась вся країна ще задовго до «Євробачення». Після тріумфального 2004-го Руслана наступні кілька років виступала на міжнародних фестивалях, у тому числі в Азії.

Руслану також справедливо назвати однією з найвідоміших та найпалкіших громадських діячок від шоу-бізнесу, вона – справжня революціонерка. Без Руслани важко уявити і Помаранчеву революцію, і Революцію гідності. Руслана спробувала себе і у політичній діяльності: у 2006-2007 роках була народним депутатом від фракції «Наша Україна». Співачка відома також своєю участю у визволенні українських полонених, за ними вона сама їздила домовлятися у «ДНР» у 2014 році із ватажком терористів Захарченком.

На етапі останнього Нацвідбору Руслана запрем’єрила нову пісню «Закрутила» – першу новинку за багато років.

Чим нині займається ікона українського етно двотисячних та легенда «Євробачення»?

24 травня Руслана відсвяткувала День народження. «Главком» привітав зірку і скористався нагодою поспілкуватися з легендарною співачкою.

«Я копаю до наших ритмів»

Інтерв’ю з Русланою записувалося, коли співачка була у дорогі – їхала до Бухареста: спершу потяг, потім трансфер автівкою до аеропорту та переліт. У Бухаресті Руслана виступила в дуеті з румунською співачкою Theo Rose.

 «Я хочу бути дуже відвертою з тобою», – сказала Руслана журналістці «Главкома», розповідаючи про себе нинішню і своє життя.

Про власний характер

Я – людина-флеш. Спалахнула – і побігла далі. Для мене мить, яка була щойно, вже нецікава. Я вже пішла вперед. Я можу працювати над піснею, записати її майже наполовину, але через те, що в мене з'являється ще більш крута ідея, я цю вже залишаю і біжу робити нову. Може, через те, що я народилась під час грози, в мені постійно блимає блискавка. Я якраз відповідаю повністю не класичній, а квантовій механіці. Як справжній близнюк за гороскопом можу бути в двох місцях одночасно. Можу бути частинкою чогось великого і навіть монолітного, а можу бути хвилею, яка оминає всі стіни і перепони. І ще більше тяжію до теорії струн, я виткана з хвиль, вібрацій, ритмів, резонансів.

Оце точно про мене. Я, очевидно, є прихильницею тієї теорії, яка сповідує глибинну прогресивну наукову ідеологію. Я йду за покликом палкого серця.

Про культ серця

Я взагалі людина, яка живе за серцем. Тому і мій альбом називається «Дике серце» – Wild Heart. Не просто тому, що це красива назва, а тому, що я страшенно хочу акцентувати на культі людини. Тобто людини, яка точно знає, що буде прогресувати. І це не про еволюцію, роботу над собою, самовдосконалення чи щось таке. Це про культ серця. Коли людина йде за покликом серця, вона не має жодних проблем. А коли людина починає вмикати логіку, вона втрачає половину своїх талантів. Людина набагато талановитіша, якщо вона менше рахує і більше відчуває.

Я коли на концертах бачу, що люди просто відриваються, забувають про час, забувають про простір, забувають про проблеми, перестають «втикати» в телефони, перестають циклитись на зовнішніх наказах, підказках, штучному інтелекті та власних комплексах, а поринають в магію свого внутрішнього світу, поклику серця та мрій, я відчуваю неймовірне піднесення. Тож, я за технологічний бум, ну але не до безтями.

Людина має, перш за все, любити, поважати і розуміти себе. Все решту слід сприймати як дотичне до того. Життя є для того, щоб бути щасливим і випромінювати оці щасливі кванти добра. Серце – орган, який не є лише помпою. Коли ми говоримо про душу, то завжди кладемо руку на серце, на сонячне сплетіння. Це як маленька модель сонця. Людина дуже даремно нівелює власні емоції. Творити прекрасні емоції, так само захопливо і важливо, як створювати прекрасні ідеї. Це був би наступний рівень розвитку, next level, якби людина до цього прийшла. А музика і мистецтво є інструментами, щоб час від часу навертати людину до того, що вона Людина.

Про потяг до змін

Я завжди є революціонеркою і прагну до швидких змін, якщо їх час настав. Це стосується не лише Майдану. Я з дитинства заряджала всіх дітей довкола себе. У кінцевому варіанті я ж підбурювала на хороші речі, на свободу вираження, на свободу думки. Моя музика – саме про це. Бог від народження дав мені цей інструмент, і я хочу його використати для того, щоб випромінювати людям зі сцени якнайбільше добра та світлої енергії, на які я, в принципі, здатна. Тому так довго я готую альбом, так довго вивіряю майбутні шоу, так довго розробляються образи.

Про інтуїцію

Інтуїція – це одна з найбільших сил людини, які сховані в нашому серці. Серце – це камертон, який нас скеровує туди, куди нам треба. Бо як розташована ця матриця і Всесвіт – ми не знаємо. Фізика часто виходить на проривні відкриття і часто повертається в глухий кут, коли зіштовхується з ірраціональними явищами. Філософія сприйняття зовнішнього світу стоїть на роздоріжжі. Ти ж бачиш, що у світі робиться. Це серйозні речі. Але що ти відчуваєш, і чи відповідає це подіям, що відбувається навколо, – це непросте питання. Коли люди приходять на концерти, вони часто розуміють, що артист не завжди «голова, яка співає», іноді вони чують, бачать і беруть для себе зі сцени світоглядні речі. У нас в Україні взагалі музика завжди була вільною духовно, ідеологічною, вона завжди була дуже глибока.

Про пошук українського ритму

Я – людина, яка закопується до таких глибин, що мені іноді говорять: «Руслана, нащо ти так глибоко копаєш?». Наприклад, я беру нашу автентику, нашу етніку – шукаю зв’язки до часів міфічної Гіпербореї. Зараз взагалі сперечаються, чи такі краї чи цивілізація існували. Ми з Сашком (Олександр Ксенофонтов, чоловік та продюсер Руслани – «Главком») не припиняємо дискутувати та шукати, адже народна творчість доносить до нас ті знання, спогади та символи, яких, на жаль, не знаходить і не пояснює сучасна наука. У нас останні теорії, хто був до нас і звідки ми – це скіфи та сармати, максимум – індоєвропейці, арії, народи прадавньої Європи. Але ж і Трипілля на рівному місці не виникло! Гуцульщина на рівному місці не виникла. Вона зберегла багато такого, що ми вже навіть не намагаємося шукати. Гуцульщина – це практично продовження оцієї гілки від Індії, від Малої Азії до далекої Північної Європи. Це вже українська стилістика світової етнічної культури, найбільш прадавньої. Ми зберегли елементи найдавніших культур перших протоцивілізацій. Ми так вважаємо. Це тоді, коли людина мала ще шанс стартонути іншим шляхом розвиту, підніматись в небо на власних крилах і бути чимось більшим, ніж пасажир на шатлі, хоча і це також не мало.

Я копаю до наших ритмів. Скажіть, що таке український ритм? Ніхто не скаже. Жоден музикант в Україні, жоден рокер, жоден барабанщик, жоден перкусіоніст, жоден диригент, жоден аранжувальник не скаже, що таке український ритм, український біт. Це поки що загадка.

«Дикі танці» вистрілили, тому що ми дали новий ритм, і цей ритм був істинно етнічним. А істинні речі людьми сприймаються, як повітря після глибокого занурення. Тому що воно справжнє, воно дає поштовх серцю. Від цього серце починає по-інакшому битися. І тому з'являється ця інтуїція, це й резонанс і цей внутрішній камертон, який ніколи не підведе.

Про саунд

Музика – це не тільки і не завжди носій для слова, для змісту, часто це і є зміст. Спочатку було слово. Але питання: як воно звучало? Тобто був звук, були хвилі, що несли це слово, було звучання, саунд, з’явилось щось довкола, що прийняло цей звук, це слово – це і є резонанс, і це є творення. Тому ми надаємо значення не просто дискотечній музиці «для ніг». Так з'являється відповідальність: а що ми говоримо, а якою мовою, а якою інтонацією, а з якою думкою, а яка емоція, тому що звук стає первинним, і людина починає осмислювати, що вона

Про джерело позитивних емоцій

Ця війна – про що? Вона має чомусь нас навчити. У нас є дуже погана ментальна риса: замість того, щоб зануритися в себе, людина тільки теревенить, хто який, розводить плітки наліво і направо. Я розумію, що це природа людини, але іноді треба будувати свій світ, зазирнути в себе, дивитися в себе. Там ти знайдеш багато відповідей. А не жебракувати зовні: «Ой, дайте мені позитивну емоцію». Ти сам в стані продукувати позитивну емоцію, ти просто не над цим не працюєш, не вважаєш себе людиною, яка є понад усе. Я не є прибічницею теорії спостерігача чи теорії біоцентризму – філософії, коли людина ставить себе у центрі всесвіту. Для мене і те, і те – радикалізм. Хоча кожна з них має рацію. У випадку з теорією спостерігача – це пасивний радикалізм, коли людина просто спостерігач за цим Всесвітом і творить його тим, що спостерігає за ним. Вже офіційна наука довела, що так воно і є, і без спостерігача не відбуватиметься жодна подія в існуючому світі. Але цього мало! А щодо біоцентризму – це занадто амбітний радикалізм, коли людина каже, що вона є в центрі всесвіту і не хоче зрозуміти, що вона не одна! Узагальнюючи, ми руйнуємо суть індивідуальності. А фіксуючись на індивідуумі, губимо щось надзвичайно велике та масштабне, що робить нас спільнотою, цивілізацією, Всесвітом.

Про боротьбу за людину

Людина – це людина. І здається, в Україні відбувається боротьба за людину у всьому світі. Це не про боротьбу за територію, за мову, за національність – це про боротьбу планетарного значення. Я говорю це як людина, яка чула це на Майдані від багатьох людей. Здається, я була єдина, хто не сміявся з того. Я серйозно сприймала ці розмови, хоча багато людей мені казали: «Боже, Руслано, що ти слухаєш? Цей дядько, певно, випив, чи жінка збожеволіла». Однак я сприймала серйозно ту мудрість. Я інтуїтивно відчула, що в цьому полягає істинна правда.

Отже, в Україні відбувається боротьба за саму людину. Я не хочу далі розшифровувати: хто як може, сам інтуїтивно відчує, про що йдеться. Тому тут так багато світла і добра проливається. Волонтерство – це унікальне явище, це машина, яка працює в серці кожного українця. Це спільнота, це люди, які вміють жити в гармонії. Гармонія – основа життя людей разом. Українці мають рецепт цієї гармонії.

Про освіту в Україні

Чому нас в школі вчили? Я зараз цьому вже не вірю. Спершу радянські підручники, а потім Дмитро Табачник підручники переписував так, як треба Кремлю. Які в нас зараз підручники, яка в нас зараз освіта, я не розумію до кінця. Тому її точно треба ставити під сумнів. Не можна однозначно прийняти на віру все, починаючи від історії, закінчуючи фізикою і хімією, так як її викладають за радянськими зразками. Має бути свобода пошуку і дороговкази, які учень приймає або не приймає.

Про те, як переживає обстріли

Я глибоко вірю в Бога, і я говорю, що сила молитви – безмежна. Я на Майдані пройшла не раз таку ситуацію, точно знаю, що молитва – це захист і дороговказ. Це як взяти диригентську паличку і запустити оркестр. Таким чином, ми на зв'язку з Богом, і ми розбудовуємо довкола себе бачення з вірою.

Я бачила, як збили БПЛА у 300-500 метрів від мене. Один раз був прильот – у нас розбилося скло. Якось через вибух у нас обвалився частина конструкції балкона, пішли тріщини по хаті. Я зловила себе на думці, що я ніколи не просила в молитві лише за мій будинок. Я молюсь, щоб збили дрон чи ракету, і вони впали  десь у полі, не на житлові райони. Якщо я дізнаюсь, що є приліт, є жертви, то сприймаю свою молитву як недостатню, не до кінця сильну, думаю, що я не навчилася достатньо правильно молитися. І молотися не за себе! Я вважаю, що егоїзм призводить до самознищення.

Про своїх домашніх улюбленців

У мене чотири песики, один котик. Я завжди переживаю за них. Одному з песиків вже 10 років, його звати Чудо. У мене з ним фотографії душевніші і емоційніші, ніж з Сашком чи з батьками. Це пес, який є частиною мене. Ми його в Карпатах взяли. Він до мене малесеньким притулився, подивився мені в очі – і ми з того часу розмовляємо з ним однією мовою.

Про політику

Я розумію, хто віддає команду, як усе відбувається за лаштунками. Я побула в політиці, на жаль. Я не буду аналізувати, якою є світова політика, я буду, перш за все, аналізувати свою політику, в своїй рідній країні. Вважаю, що на порядок денний треба виносити зовсім інші аспекти. Вважаю, коли ми говоримо «Україна понад усе», ми маємо на увазі, що громада понад усе. От в цьому настає гармонія. Ми маємо між собою створювати тісні зв’язки – як це було на Майдані. Згадайте: як тільки щось утворювалось, одразу ця «дорожня карта» розповсюджувалась по всіх містах. Немов один диригент на цілий оркестр. І диригент – ніщо без оркестру.

Я не залежу від думки незалежних блогерів, тому що я можу мати власну думку. Але я не стільки аналізую події, скільки інтуїтивно намагаюся відчути, що відбувається. Розум тобі завжди підказує щось одне, бо ти аналізуєш очевидні речі. А інтуїція тобі говорить: «Те, що ти бачиш, насправді не є таким».

Про Україну

Я відчуваю, що все зійдеться на Україні. На жаль або на щастя.

На жаль – тому що ми платимо найдорожчу ціну. Навіть не так, бо життя людини – не є ціна. Людське життя безцінне. Це не плата – це жертва.

На щастя – тому що від нас щось залежить. Гірше, коли ти безсильний і від тебе нічого не залежить. Тому я зараз хочу всім нам накрутити хвоста, закликати ставати ще більшими волонтерами в широкому розумінні цього слова. Волонтерити, донатити, хто скільки, коли і як може. Навіть прийти на концерт, на якому збирають пожертви, донати.

Про волонтерство

Я би закликала ставати людьми, від яких щось залежить. Дійсно, від кожного з нас залежить доля нашого завтрашнього дня. Від кожного з нас. У цьому я відчуваю момент, коли пропадає інертність та пасивність. Людина складає ручки і говорить: «А що від мене залежить?». У цьому моменті повертається Радянський Союз. Коли ми бачимо, що всі навколо працюють на перемогу, то як може не з’явитися натхнення?

Я бачу своїх хороших подруг – волонтерок Любов Шипович і Марію Берлінську, як вони працюють, стільки вони роблять. Я бачу, скільки вони витерпіли, не кожен чоловік стільки не витримає.

Я поважаю наших чоловіків, я не є феміністкою і не є прихильником культу матріархату чи патріархату. Всі ці моделі – минуле. Я просто говорю, що оці дві дівчинки тягнуть іноді на собі третину сонця. Я готова відкладати свої справи скільки завгодно і працювати з ними разом, тому що це не може не надихати. Це якийсь такий особливий драйв. Зовсім інший сенс в житті відчуваєш.

Про вплив «совка»

Дуже багато «совок» зробив нам зла – саме з ментальної точки зору. Він забрав у нас наші істинні мелодії. Натомість нам дали шароварщину – замінник, псевдо. Тому половина людей, якщо не більшість, навіть не знають, з чим себе насправді ідентифікувати. Та слава Богу, що є Олег Скрипка з його запальними текстами і римами, що нам Бог дав Івасюка, Солов'яненка, Леонтовича, Лесю Українку… «Лісова пісня» – це не просто неймовірний твір, це ментальність. Брати Гадюкіни – це теж ментальність, вид з іншого боку. Все, від захоплення до самоіронії, це прояви глибокої любові до своєї Батьківщини.

Про «прокляття Євробачення»

Ці два слова не можна вживати разом. Там, де музика, там не може бути такого першого слова. Я страшно забобонна, коли щось стосується близьких моєму серцю речей. Артисту, який хоче творити, не треба змучуватися, треба йти далі, не зупинятись і не почивати на лаврах, якщо вони трапились. Рости, працювати над собою до нового результату і до нової вершини. Не треба довбати одну і ту саму скелю, і лазити в одну й ту саму річку. Якщо ти звідти вже видобув діамант, то іди далі, бо ти не знаєш, де твій наступний діамант. Це квест. Ми ніколи не знаємо по життю, як нам і де треба бути.

Часто люди хапають певну яскраву картинку, не хочуть перегорнути, вони просто хочуть, щоб от артист завжди був саме таким. І тоді артист змушений постійно виконувати захцянки публіки. І тут треба не силою переламувати ситуацію на свій лад, ні. Тут треба приходити і говорити: «То добре, але то вже було. А давайте разом пошукаємо якийсь ще драйв, бо він точно є». І танцювати постійно в одному темпі, в одній тональності нецікаво.

Про хвилю молодих артистів

Сьогодні дуже багато прекрасних молодих артистів. Мені сподобався виступ Ziferblat на Євробаченні – вони ментальні, це була достойна пісня. Одна з найбільш достойних, яка з України була коли-небудь поставлена. На Нацвідборі сподобалась Fiinka.

Про своїх фаворитів на Євробаченні-2025

Ізраїль, Юваль Рафаель. Мене зачепила історія виконавиці. І це не про політику! Це про людську долю. І про те, що ми здатні розуміти один одного. Її пісня і саме виконання вразили мене в саме серце. Щодо переможця я не коментуватиму свого враження. Воно не є негативним, але і захоплення я не відчула. Мабуть кожен має свої бачення на інтерпретацію слова «класика» і різного роду впливи. Українці мене зрозуміють.

Про характерників

Я – неймовірна прихильниця характерництва в Україні. Мій образ повністю побудований на характерниках. Характерник – це людина, яка має серце, має характер, має власний біль і має свій власний ритм. Бойове мистецтво, таке, як бойовий гопак, на рівному місці не виникає. Це люди, які глибоко сильні духом. Наші характерники – воїни одинаки. Ці воїни, які могли замінити ціле військо. Це не міф, це правда. Як прихильник характерництва, я вважаю, що самовдосконалення і робота над собою – це найбільший скарб. Більшого задоволення немає. Коли ти себе перевершив, нема більшого кайфу.

Про перемоги над собою

На Євробаченні я кайфувала від трьох речей. Те, що поруч були найдорожчі мені люди: батьки, моя команда, прихильники. Друге – те, що Євробачення дало українцям піднесення, драйв. Третє – це те, що я сказала тобі: «Руслано, ти поборола те, що треба побороти. Ти стала над собою. Ти змогла це зробити».

Я не шукаю рецепт успіху в «Диких танцях» і не намагаюсь повторити новою піснею їхній успіх. Я не хочу повторити себе – я хочу перевершити себе. Я хочу знову взяти вершину над собою. Є Євробачення – і  немає значення, чи буде воно зі мною асоціюватися, чи не буде. Я свою справу зробила, пішла далі.

Я не маю на увазі, що не хочу отримати «Греммі» чи «Оскар». Просто я не знаю, в чому буде мій наступний успіх. Я хочу, щоб український ритм став популярним на весь світ. Так, як це зробили колись Індія, як латиноамериканці, як Шакіра це зробила, як Рікі Мартін. Я хочу, щоби моя наступна вершина була, в тому, що світ почне рухатися за українським ритмом – оце моя вершина.

Про дружбу з Джамалою

Я респектую Джамалі. У неї син народився 24 травня, на мій день народження. Вона мені перша прислала фотку, як тільки народила. Каже: «В мене син тепер з тобою в один день». Ми дуже товаришуємо, дуже близькі. І вона зробила велику справу для Криму і для всієї України. І це неперевершено. Іноді одного такого вчинку достатньо, щоб сказати, що людина зробила все, що могла. Вона багато їздить, багато виступає. Пишаюсь нею!

Про Росію

Я ніколи не відчувала Росію ментально хоч якось мені зрозумілою. Для мене ментально Росія завжди була чужа. У мене по мамі є уральська кров. Я не вважаю уральську кров московитською. Урал – це взагалі зовсім інша історична і етнічна тема. Але я в неї не заглиблювалась

Вони (росіяни) мене не раз запрошували заспівати російською дуетом з кимось –  я відмовлялася принципово. Хоча був дует з Варварою, де ми співали кожен своєю мовою. Я завжди відчувала, що саме з «русскім міром», який несе нам московитський солдат, я не маю спільного нічого. Чесно кажучи, я завжди уникала Росії, як спадкоємця «совка» і імперії, що нас нищила. От Європа ментально – це мені набагато ближче. Львів'янка в Європі – як риба в воді. Весь світ – моє. А Московія  – не моє. Вони чужі. Все намагаються огорнути одразу в свою «шкуру» і «лапті». Вони як духовні жебраки, які крадуть чужу історію та символи, як крадії, що своє продукувати не хочуть, але як тільки бачать щось яскраве, намагаються вхопити. Так, вони приписують собі багато голосних імен і подій. А що не можуть захопити, переписати чи підкорити, вони це або розстрілюють, або саджають, або знищують. Не змогли приборкати Івасюка – і вбили його.

Тому у мене язик навіть не повертається про них (росіян) говорити. Розум відмовляється про них думати, серце просто не приймає. Я навіть уникаю говорити назву цієї країни. Я просто не хочу вголос промовляти. Їх для мене не існує після всього, що вони творять на нашій землі!

Про зміну репертуару

«Ой летіли дикі гуси» – це шедевр Юрія Євгеновича. Я досі пам’ятаю, як ми з Сашком приїхали в Київ до нього і Ігоря Дмитровича Поклада (автор музики, Герой України), і попросили дозвіл на виконання цього твору. Переживали, хвилювались. А Юрій Євгенович поставився до нас, як до рідних дітей. Неймовірно обдарована і талановита людина! Я йому зобов’язана за допомогу і щиру підтримку, коли я робила перші кроки на великій сцені. Многая і благая літа! Це справжній метр і людина з великим серцем!

«Дикі гуси» – щемлива лірична пісня, дуже автентична для України, хоча і написана у другій половині 20 сторіччя.  Такі пісні народжуються раз на 100 років. Ніна Митрофанівна співала її неймовірно лірично, і вона стала класикою саме в її виконанні.
Наше бачення було драматичним і більш сценічним, фестивальним, але ця пісня так само, як і Ніні Матвієнко, дала нам крила і одну з перших перемог.

Будь-який артист мріє написати пісню, яка стане «народною», як це сталося з «Ой летіли дикі гуси». Коли я докопаюся до ритмів і потужних речей в нашій музиці, до  наших ментальних вібрацій, я це зроблю. Я хочу зрозуміти, що було до тих всіх катастроф, які сталися до історичних і культурних злочинів проти України. І коли я дійду до цієї до цієї істинної вібрації, тоді я дам вам цю пісню. Я мушу дійти до цього і відчути серцем. Це не просто мелодія. Я не мелодію створюю – я створюю звучання, я створюю гармонію українського серця, української вібрації. Гармонію через ритм, гармонію через мову, гармонію через стан, гармонію через образ. Це не гармонія в розумінні музичному. Це те, що виходить людині зразу в душу. Коли я бачу заряджені, щасливі обличчя, випромінюючи світло очі на концертах, я завжди собі говорю: «Руслано, ти йдеш правильним шляхом. І поки всі люди щасливі на твоєму концерті, ти все робиш правильно».

Про свою знакову пісню

Пісня «Світанок» для мене стала чи не пророчою. Якщо подивитись зараз кліп, який був знятий більше 25 років тому, можна побачити сьогоденні відображення. Кліп знімала команда з продюсера, кінорежисера та оператора з Донецька. Вони самі мене знайшли, самі захотіли зняти, самі знайшли гроші. Вони приїхали у Львів, щоб потім поїхати у Карпати.

Кліп «Світанок» починається біля фонтана в Донецьку, потім там з’являється козак, якого знімали в Запоріжжі, а потім ми Їдемо у Львів і завершуємо на Рахівщині в Карпатах. Це неймовірно символічно. Все відео зіткане із символів, і їх варто прочитати! У них є вся історія від глибин до сьогодення. Пісня і відеоробота справді пророчі.

Наталія Сокирчук, «Главком»