Усе це може зникнути

2006-го я дев’ятнадцятирічною переступила поріг першої редакції. В той час відбувається багато всього. І варто пригадати не тільки історії перших любовей — триває коротке культурне пожвавлення, Ющенко, дискусії про пам’ять, перші дні пам’яті жертв Голодоморів, українська мова міцніше стоїть на ногах, у літературі з’явилося покоління «двотисячників». У цей час навколо мене більше українського, ніж колись. Чому це важливо? Бо пам’ять про те, що було до того, дуже легко витіснити. Але я трохи нагадаю. Старшокласницею жила у світі, де про дозвілля, культуру, міське життя можна було прочитати лише у російськомовному глянці. Я застала часи, коли досвідом роботи в російських медіа, російській культурі реально пишалися, натякаючи чи кажучи прямо, що український досвід і контекст не дотягують — що б це не означало. Тому поява більшої кількості українського в медіа та культурі після 2004 була справді дуже важливим чинником, зміною реальності. Вони свідчили, що я нормальна. Що про мої досвіди можуть писати в літературі, медіа, що мої досвіди можна сказати вголос моєю мовою. Саме в цьому контексті я розумію, що можу спробувати журналістику як кар’єру. В тодішній реальності нарешті з’явилося місце й для мене та моїх слів.

До відкритішого простору легко звикаєш. Але до влади приходить Янукович, а з ним — розмова про російську як другу державну, згортання реформ у школі, розмови про пам’ять розвертаються на 180°, а замість ушанування наших загиблих приходить побєдобєсіє. В ситіших олігархічних медіа з’являються кабінети для російських продюсерів, які приїздять учити тубільців «правильних проізношеній». Усе це збігається з наслідками економічної кризи 2008-го, коли попадало все, що почало зростати в нульових. У цей час у цікавий спосіб давала дивіденди робота в так званому полі «поза політикою». Хтось у журналістському цеху погоджувався колаборувати з владою та новими адміністраціями — комусь із них згодом довелося робити важкий або дуже легкий вибір, коли почався новий Майдан. Хтось ішов у незалежні чи опозиційні проєкти. Хтось — вирушав у дорогу… до речі, ніколи до того в Україні так багато не розмовляли про еміграцію. Настільки, що адекватною темою для розмови могло бути «Чому я залишаюся?». Настільки, що ми з друзями мали жарт про розмову з прикордонником у Борисполі — він мав за сюжетом запитувати «яка мета вашого повернення з-за кордону?».

Ті часи — складні через пошук і намацування кордонів, меж компромісу. Включно зі спробами писати російською чи робити якісь матеріали про російських митців, як це було в мене. Тішило тільки одне — результат виходив надзвичайно вторинним і точно нікому не цікавим.

Зміна ситуації 2010 року вперше показала, наскільки все не назавжди. Мені було 23. Мине зовсім мало часу, і я 27-річна знову побачу, що все не назавжди — тиранія зокрема.

Тут би ще сказати, як мало в нашого покоління було шансів стати нормальними… Як дебютанти ми почали з однієї революції, як молоді та все ж досвідчені фахівці — мали наступну, а також російську агресію та окупацію, по тому вже як дорослі на перших справді лідерських ролях — повномасштабну війну. Минущість, нетривкість і крихкість. І виявилося, що прожити все це можна за єдиної умови. Тієї ж, яка давала сили в нульових. Тієї ж, яка давала сили за правління Яника. Тієї ж, яка давала сили одинадцять років тому, коли почалася війна.

Ця умова — м’язовий корсет, який тримає спину рівною. Тут відлунює чудовий сталий вираз англійською — to exercise your rights, тобто вправлятися у своїх правах. Без такої фізкультури їх не опанувати. Як і правдивою свободою в професії.

Можливо, далі було би варто поговорити про можливі вузли, до яких варто підходити з тією підкачаною спиною.

Говорити про Україну зі світом, говорити про цю несправедливу війну й напад Росії — чуючи в собі силу спокійного голосу. Такий голос виникає не з відсутності емоцій і не з самоконтролю — чи то пак не лише з них. Спокійний голос виникає там, де хтось підготував домашнє завдання й аргументи, зрозумілі своїй аудиторії, а також має адекватний багаж знання історії та літератури, і головне — говорить про все це вільними іноземними мовами. Чи дає це гарантії розуміння, уваги чи нелюбові до Росії з боку наших візаві? Зовсім ні. Але наші шанси від того все ж зростають.

Говорити з українською рідною аудиторією — чуючи в собі силу впевненості за надання адекватної картини реальності. Під час лекцій я зі студентами часто жартую, що у жанрі інтерв’ю важливо стриматися та не почати давати інтерв’ю самим собі. Це жарт про вміння слухати та прийняття своєї праці за кадром або на другому плані — прийняття факту свого буття достатньо прозорим склом, крізь яке адекватно видно весь потрібний порядок денний. І це зовсім не жарт. Бувають часи, коли нам в українських медіа дуже важко мовчати. Цілком природно для тих хто працює зі словом, ще й маючи у ДНК професії пошук правди, повідомлення правди. І саме тут лежить одна з ключових спокус нашої професії — спокуса стати тими, хто говорить про себе, а не тими, хто говорить заради інших.

Говорити про війну, чуючи етичні межі. Як розрізнити підглядання вуаєра, розглядання з цікавості та фокус уваги на те, що є в межах суспільного інтересу? Як визнати, що «людям цікаво» — це не завжди суспільний інтерес? І що деякі речі з тих, які точно становлять суспільний інтерес, не всім людям цікаві — і тому потребують додаткового опрацювання й перекладу, пояснення?

Сʼюзен Зонтаґ у книжці «Спостереження за болем інших» пише про цікаву закономірність. Чим далі від нас об’єкт новини — чим далі культурно, смислово — тим ближче підходить камера, даючи тим ближчий крупний план на кров і нутрощі. І навпаки — тим, кого бачимо своїми, кого бачимо собою, даємо гідність у трагедії, гідність у смерті, загибелі. Українські медіа з 2014 проходять цю школу, проте повномасштабне російське вторгнення відкрило нові горизонти терору й жорстокості — й нові горизонти етичних викликів. Як ми страждаємо? Як ми говоримо про страждання? Що ми показуємо про страждання?

Зебальд у чудовій праці «Повітряна війна й література» міркує, чому досвід масованих повітряних бомбардувань дав Німеччині так мало літературних пам’яток — не тільки романів, але й щоденників чи записок. Знаючи відмінність цих контекстів від сучасної української реальності, не занурюватимуся в цю тему надмірно. Але пригадаю описані автором «червоні лінії» в зображенні такого досвіду — насамперед, як він це називає, «замилування руїнами». Тобто холодний погляд, який ігнорує контекст страждань, і може бачити в наслідках руйнувань просто щось гідне опису, змалювання, можливо, навіть замилування. Наша робота на щодень мусить враховувати, в якому світі ми живемо — в якому ранкові прокинулася наша аудиторія, в якій реальності перебувають колеги в ньюзрумі. Ігнорування цього факту перетворить війну в наших медіа на кумедну кунсткамеру — підглядання за битвою та болем, підгляданням за життям інших.

Сьогодні точно нікому не потрібні новини, писані про Україну ніби як з-за кордону — ніби як про якусь іншу війну, про якихось інших людей. Ні. Ми говоримо про себе — як спільноту, для себе — як спільноти. І тут український досвід — унікальний. Маємо виняткову архітектуру системи саморегуляції та регуляції нашого медійного цеху. Ні-ні, редакційні ради чи етичні комісії — не наше ноу-хау, ці досвіди давно існують і успішно запозичуються з різних куточків світу. Проте саме в Україні, що вже дванадцятий рік живе у війні, триває виняткова робота з формування етичної рамки роботи з воєнною темою та загалом реальністю навколо. Вже давно ясно, що підходи змінилися, змінюються та ще змінюватимуться. І наша унікальність полягає в тому, що ми це робимо ad hoc у полі. Та водночас у тому, що маємо потужну опору від колег. Наші редакційні ради та інші формати роботи зі стандартами та етикою — не каральні. Нам вдалося розвинути систему, в якій можливий діалог, поважна суперечка про те, що можна змінювати і як. Відповідальні медіа можуть працювати з усіма цими опорами й джерелами. Ба більше — можуть самі ставати таким джерелом формування  етики та чуйності, нової якості роботи з інформацією та змістами. Звичайно, можна натомість залишатися в лещатах сварок у соцмережах… і навіть у цьому випадку шанси на еволюцію можуть бути, але через горнило коментів і обопільних образ.

У світі, де все може зникнути, легко відчувати зневіру чи навіть певний цинізм. Від Віктора Франкла, котрий пережив концтабори, знаємо, що рятує усвідомлення смислу, власного призначення. Це потребує роботи й ззовні, й ізсередини. Внутрішній стан вимагає і плекання сили, і повної віддачі, і енергозбереження — щоб вистачило на весь цей марафон. Зовнішній вимір — робота з контекстом, постійна шліфовка, аби залишатися актуальними та релевантними для аудиторії, колег і для себе самих.

Усе може зникнути. Про це важливо пам’ятати. Навіщо? Ні, не для страху чи тривоги. Але для плекання гострого відчуття краси та смислів навколо нас. Великої краси тендітного світу. Великої краси любові. 

Цей текст —  це промова Ірини Славінської під час конференції “Воєнні медіавиклики 2025: Стійкість”           

Фото: Ігор Васильєв/Суспільність