Жити чи служити

Інколи мені здається, що опис Бога та історії повністю співпадає. Якщо історію персоніфікувати — виявиться, що вона знає все, але нічому не вчить. Або ж дає вам змогу накоїти помилок, щоб ви засвоїли правила шляхом болю й утрат.

Бог безжальний, якщо він є. І це ж правило стосується історії, хай як не ставилися б до неї окремі теоретики. Людина пройшла довгий шлях від купки племен до цивілізацій та навіть імперій, постійно перебуваючи по коліно в крові своїх колег по біологічному виду. І ми до цього часто повертаємось. Навіть коли самі не бажаємо цього помічати.

Жодна епоха не будувалась без конфлікту. Це головна передумова її появи.

Ренесанс не почався б у світі пацифістів, яким не болить. Контрреформація не могла знайти собі місце без Реформації. Так ми можемо дослідити будь-яку сторінку власного минулого, та в центрі композиції залишиться головне. Кров, але не як жорстокий атракціон. Плата за помилки.

Ми — продукт епохи, коли великих військових кампаній не існувало. Чужий досвід забуто. Власний доводиться здобувати самотужки.

Поки хтось здобуває, за його спиною легко мріяти про щастячко деінде. Життя з комфортом (до хорошого легко звикаєш), але без урочистого вручення каски під гімн місцевої держави. Війну мрійникам не хочеться забирати із собою. Тому очікування цілком приземлені та начебто зрозумілі.

У них немає питання, хто під яким прапором. І не буде. Якщо зовсім спростити, завданнячко інше — жити чи служити.

Сучасна людина з розвинутої держави дедалі частіше шукає того, що простіше назвати індивідуальною автономією. Слово «свобода» може трактуватись у різних формах: якщо для класичного демократа це спільна участь, то в цій теорії — більше як форма анархії, щойно мова йтиме про якісь обов’язки.

Як не дивно, все це було описано ще у ХІХ столітті. Макс Штірнер буквально заклав фундамент настільки страшної байдужості.

Те, що сучасні послідовники його не читали, не має сенсу — вони взагалі мало читають. Оскільки з вами не фанати Штірнера, можемо дозволити собі пробігтись по його праці. У книжці The Ego and Its Own автор декларував таке. Вільна людина ставить своє «я» понад усе. Її волю блокують кайдани держави, моралі (це важливо) та суспільства.

Держава є ворогом, бо вимагає покори. Штірнер не визнає законів, одразу кажу.

Від себе додам: кумедно читати таке від людини, яка наприкінці життя добряче побігає від кредиторів. От ідіот. Та сказав би їм, що не визнає жодних обов’язків.

За Штірнером, обов’зків не існує у будь-якій державі. Серед ворогів вільної людини він бачить не лише мораль та суспільство, а й релігію. Себе призначає критерієм істини. Ще у книжці було дивне трактування права сили: брати те, що можеш, і тримати те, що тобі належить. Власністю пан Штірнер вважав те, що може захистити власними силами.

На противагу суспільству філософ обирав «союз егоїстів». Дивно, що той не врятував його від згаданих кредиторів.

Злочин як протест автор бачив ствердженням своєї автономії. Відповідно, життя людини в нього призначається не для самопожертви. Виключно задля власної насолоди. Хороша книжка, якщо треба спричинити бійку між комуністами та анархістами.

А тепер скажіть мені, чого тут не вистачає для опису сучасних космополітів. Може, айфона?

ХІХ століття, ХХІ-е — без різниці.

Для мене ця праця є знаковою. Саме там цей жебрак заклав основу байдужості як цілком нормальної поведінки. Так байдужість перетікає в ненависть уже не до зовнішнього ворога, а до власних обов’язків перед власною державою. Як той молодий німецький журналіст, який боїться війни та в разі чого віддасть перевагу життю в окупації. Якщо виживе (це подумки додають люди родом із Маріуполя).

А як казав Мішель де Монтень, боягузтво — матір жорстокості.

Закордонним мрійникам хочеться далі не поринати у війну, це щось страшне та не дуже комфортне. Нашим мрійникам хочеться туди, де поринати не доведеться. Така собі Земля обітована. Бо навіщо обирати державу, яка за першої потреби буде воювати? Самі в такій опинились. Плюсів не помітили, тому цей аргумент відпадає.

Те, що особисто я бачу перевагою, для опонента — червоне світло. Індикатор, який відлякає громадян світу. Їм би «нормальну» державу, а не ту, що воює.

Насправді я підводив вас до заздалегідь заготовленої розповіді. Дуже подобається наводити приклади маленьких острівних держав, які розташовані десь далеко. Яка там війна?! Спека, гарні (або не дуже) дівчата, роби собі кілт із пальмового листя і бий кокоси об стовбур дерева. Ідилія. Наприклад, Тимор.

Найбільше місто в регіоні має півмільйона мешканців. Тупо рай.

Уявіть собі, низька вологість повітря. Тобто більшості людей там було б надзвичайно комфортно. Без бані над вухом. Аж із квітня по листопад вам тепло й зручно. З боку Австралії дме таке гаряче повітря, наче хтось увімкнув аерогриль. Лісів на Тиморі поменшало, бо десь треба вирощувати їжу. Але вони є.

Любите гори? О, вони також наявні. Я вже не пам’ятаю назву, але вам точно вдасться знайти їх у мережі. Ну, або місцевих спитаєте колись.

Якби мені описали Тимор років 20 тому, мене б турбувала лише спека, бо сам її не люблю. Але загалом звучить як ідеальне місце для щасливого життя. Якщо ви не представник світського бомонду — жити, закохуватись, ростити дітей та зустрічати старість там має бути чудово. Головне, робити не все це водночас.

А ще Тимор не збирається воювати. Та і з ким, урешті-решт?

Східна частина острова зайнята так званим Східним (оце так несподіванка) Тимором. Там є армія. Аж два батальйони сухопутки, які чекають на ймовірне вторгнення Санта-Клауса. Господи, пересічному українцю — як по одному місцю долонькою. Тим паче, східна частина до решти території жодних претензій не має.

Якщо ні з ким воювати, тебе не заберуть до армії.

Якщо не заберуть до армії, можна насолоджуватись усіма перевагами життя у спокої.

Якщо можна насолоджуватись, можна не стежити за життям навколо.

Якщо не стежити за життям навколо, одного разу воно тебе здивує.

Політично територія не має жодних амбіцій. Змінився лише формальний статус, але і під час Другої світової війни Тимор офіційно тримав нейтралітет усіма кінцівками — як і Португалія, що тоді ним володіла.

Тому саме на Тиморі сталася жахлива трагедія. Туди одного разу таки дійшла війнонька.

Спочатку територію зайняли австралійці. Армії ж не було, і не займати позиції було подарунком Японії. А дарувати ворогу чудову базу на північ від своєї маківки Австралія не надто планувала. Втім, місцеві жителі не страждали від такої лайтової окупації.

1942 року з’явились японці. Мінуси справжньої окупації стали помітні. За неї Тимор заплатив 70 тисячами трупів.

Якщо оминути хроніку, після Другої світової нарешті запахло незалежністю. Португалії стало не до заморських володінь. Тому армію звідти забрали. Ну нарешті! І знову ж, Тимору воювати ні з ким не хотілось, тому він цього робити й не збирався. І саме тому частину його території невдовзі зайняла й анексувала Індонезія.

І це ще дуже пощастило, що не почались історії про братські народи.

Втім, живуть же люди. Без витрат на армію. Максимум проблем — варан-приблуда пожер овець, чи що там іще вирощують фермери. Мені байдуже, якщо чесно.

Тобто Тимор став незалежним, але від свого становища на початку Другої світової жодним чином не відійшов. І у разі масштабних бойових дій, як майже сто років тому, буде чужим плацдармом. Те, що зазвичай стараються окупувати на швидкість. Може, ще сотню тисяч жителів уб’ють, але ж кому яке діло. Якщо пофіг Тимору, з якого дива має бути не пофіг мені. Хто я такий, щоб сперечатись.

Чомусь там, де немає власної армії, постійно хоче з’явитися чужа. От дивина! Наче не сучасні люди навколо, їй-богу.

Можна, звісно, забити на квиток до Тимору. Замість крихітної держави в чорта на коралових рогах шукати щось сильне, з власними військами. Там, де тебе захистять. Щоправда, є інший нюанс: такі держави у випадку серйозної війни майже одразу покличуть тебе захищати їх прапор дідівськими методами.

У цьому контексті чудовий приклад — США. Механізм мобілізації там призупинено ще з часів В’єтнаму, але він існує та доволі чітко працює.

Власне, якщо ви біженець, стати на військовий облік там точно доведеться. Розповіді про злу Тецеку, яка так мріє цапнути ділових козаків без військового квитка, не спрацюють. І вгадайте, навіщо ж ставити вас саме на військовий облік, якщо ми живемо в такі чудові мирні часи.

Не конфліктуючи з правами людини, у Першій світовій нещодавні мігранти становили 18% армії США.

Хтось прибув з Італії, щоб майже одразу поїхати назад до Європи вже з новим прапором. Ірландці ставали американцями, щоб за півроку воювати у Франції. Так вирішило життя. І я не бачу жодних причин для щирої віри, буцімто вже двічі пройдений шлях якогось дива не буде пройдено за третьої нагоди.

Навіть більше скажу. Після Першої світової частина мігрантів, які воювали за США, через бюрократію втратили громадянство і були змушені покинути територію нової батьківщини. На щастя, більшість потім повернули. Бо вона, як на мене, це право купила за найдорожчу ціну.

Але когось не повернули. Життя несправедливе. Історія, як і Бог, безжальна.

Десь до війни не готуються перманентно, як на Тиморі. Десь до війни готові всі механізми, і за першої пролитої крові вони запускають велику м’ясорубку.

Так чи інакше, всі ці характеристики залежать лише від одного: наявності війни. І я не можу зрозуміти людей, які так упевнені в неможливості повторення глобального конфлікту. Мабуть, у них є власний штат аналітиків, який вони перехопили прямо з-під носа шефів Пентагону. Інакше вийде, що їхня віра дурнувата та нічим не підкріплена.

Жити чи служити? Ну не служи.

Поживеш трохи. Потім після дуже дивного звуку помреш і по трупу одразу танк проїде. Зате чужий танк. Не твій. Це ж головне, мабуть.

Питання «жити чи служити» — не про вибір, а про час. Будуть свої роки, щоб жити. Будуть свої роки, щоб служити. До Першої світової війни було достатньо втекти подалі від чергового з’ясування відносин у своїй країні. Після становлення світових війн як явища мені незручно навіть усерйоз говорити про якусь утечу від них. Тікати нікуди.

Хоча, якщо зі мною сперечаються певні генії, раджу їм обзавестись власною космічною програмою. Раптом спрацює.

Дещо сталося вже двічі, хоча щоразу ніхто в це не вірив. У казочках дурникам доходить із третього разу. Та чомусь я впевнений, що в реальності не дійде і з четвертого. Люди всюди однакові. Відрізняються системи навколо них. Сучасні покоління відрізняються лише одною деталлю. Вони настільки впевнені у торжестві нових стандартів, що мають як аргумент лише тривале затишшя між великими війнами.

Чим довше не було боїв, тим міцніша віра.

Як свідчить практика, це дуже легко лікується. Нагадує один дуже старий, навіть бородатий жарт.

Приходить єврей до рабина, в якого саме сидить молода дівчина. Той гостя питає, з якої нагоди завітав. Відповідь — хочеться взяти кредит, але потрібна порада щодо правильного банку. Тоді питання повторюється вже до дівчини. В неї інші переживання: скоро перша шлюбна ніч, і треба якось продумати поведінку під час неї. Рабин зітхає.

«Ох, Сарочка, та як не лягайте — все одно ви***ть. До речі, Рабинович, вас це також стосується».

Хороший анекдот. Життєвий в будь-яку епоху.