Гонка озброєнь повертається: що це означає для України і хто буде в епіцентрі холодної війни 2․0

Гонка озброєнь, яка здавалася пережитком холодної війни, офіційно повернулася в новому форматі. Та на цей раз вже без жодних гальм. Світові ядерні арсенали знову зростають, причому не лише кількісно, а й якісно. Якщо раніше темпи роззброєння бодай номінально підтримувалися двома головними ядерними гравцями – США та Росією, то тепер процес пішов у протилежному напрямку. Боєголовки модернізують, системи доставки оновлюють, а політики все частіше згадують розширення своїх оборонних можливостей як основну запоруку виживання у швидкоплинній безпековій перебудові.

24 Канал проаналізував оборонні витрати Заходу та його головних противників, а також основні можливості та виклики для України в майбутній перебудові європейської системи безпеки.

Ядерна зброя з нами назавжди і її стає все більше

На початку 2025 року в світі було приблизно 12 250 ядерних боєголовок, з яких майже 9 600 – у військових запасах. Близько 2 100 з них перебувають у стані підвищеної бойової готовності – себто їх можна застосувати буквально протягом кількох хвилин.

Основну частину цього арсеналу, як і раніше, контролюють США та Росія, але розклад сил стрімко змінюється.

Загальна кількість ядерних боєголовок на озброєнні країн

Китай, наприклад, не лише нарощує кількість боєголовок, маючи вже щонайменше 600 одиниць, а й активно будує нові шахти для міжконтинентальних ракет – понад 350 лише за останні два роки.

І хоча Пекін формально дотримується політики "невикористання першим", аналітичний звіт Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI) вказує на те, що тепер деякі китайські ракети можуть тримати на собі ядерні боєголовки навіть у мирний час, що виводить геополітичну напругу на зовсім інший рівень.

Індія та Пакистан теж не пасуть задніх. Обидві країни продовжують нарощувати виробництво збройного урану, випробовують нові типи носіїв і, ймовірно, готуються до того, щоб зберігати боєголовки безпосередньо на ракетах.

За повідомленнями американської розвідки, Пакистан розробляє міжконтинентальну балістичну ракету, здатну досягти континентальної частини США. Такий крок, ймовірно, спрямований на те, щоб стримати можливий превентивний удар з боку США або їхнє втручання на боці Індії в майбутньому конфлікті.

Це має стати жорстким попередженням усім, хто сподівається зробити ставку на ядерну зброю як гарантію безпеки,
– наголошує аналітик SIPRI, експерт з ядерної зброї Метт Корді.

Навіть такі звичні учасники "ядерного клубу", як Велика Британія чи Франція, не відстають.

Лондон офіційно планує підвищити граничну кількість боєголовок, а новий уряд лейбористів у 2024 році підтвердив зобов’язання збудувати чотири нові субмарини-носії та оновити весь наявний арсенал.
Париж працює над новою версією ракет та третьою генерацією підводних човнів.
Ізраїль, хоч і дотримується політики "стратегічної тиші", провів у 2024 році випробування ракетного двигуна, який, найімовірніше, має відношення до його ядерної програми.
Про "стриманість" Північної Кореї годі й говорити. Режим Кім Чен Ина не просто не гальмує, а навпаки – публічно заявляє про плани "безмежного" розширення ядерного арсеналу. За оцінками SIPRI, КНДР вже має близько 50 зібраних боєголовок і матеріал ще на 40.

Тим часом інститути контролю озброєнь стрімко руйнуються. Останній робочий договір між США і Росією, а саме СНО-3 – завершує дію в лютому 2026 року. Жодних нових перемовин, принаймні публічних, не ведеться. Ба більше, адміністрація Трампа наполягає, що будь-яка нова угода має включати Китай – і це вбиває будь-яку перспективу її укладення.

Росія вдається до ядерних погроз заради досягнення політичних цілей / Фото Depositphotos

Але найстрашніше — навіть не кількість, а якість. Сучасні технології змінюють правила гри. Дані аналітиків говорять про те, що поєднання штучного інтелекту, кіберможливостей, супутникової безпеки й гіперзвукової зброї роблять систему контролю занадто вразливою до технічних збоїв, хакерських атак або людської помилки.

Washington Post попереджає, що навіть технічний збій із ймовірністю на зразок того, що одного разу майже спровокував ядерну відповідь Радянського Союзу проти Сполучених Штатів, нині може запустити катастрофічну ескалацію — особливо під час криз або регіональних конфліктів.

WP додає ще один важливий момент, а саме поглиблення недовіри до союзів зі Штатами, особливо в Європі й Азії. Це створює ідеальне тло для нової хвилі поколінь жадібного переозброєння. Польща, Німеччина, Японія, Південна Корея тепер серйозно розглядають можливість відновлення або створення власної ядерної програми. Слабкість політики стримування, яку втілюють США, послаблює також систему непоширення і загрожує розширенням "ядерного клубу".

Головна сила залишається за конвенційною зброєю

Однак ядерна зброя не є панацеєю від усіх проблем, так чи інакше основні зусилля з переозброєння концентруються навколо конвенційних сил. Та якщо десь і можна відчути імпульс нової гонитви озброєнь – то це на українському фронті.

У 2025 році війна вийшла на четвертий рік і стала буквально "вітриною" глобального перегрупування сил. Дрони, сучасні системи ППО, гіперзвукові ракети, штучний інтелект – усе це вже не теоретичні концепти, а реальність бойових дій на території однієї з найбільших країн Європи.

Україна на передовій розробки та впровадження роботизованих систем озброєння / Фото Мілітарний

З одного боку – Росія, яка, попри значні втрати, продовжує повзучу окупацію української території. З іншого – Україна, яка, за оцінками MAX Security, все ще контролює частину Курської області, а головне – має бойовий досвід, якого не має жодна інша армія НАТО. Але водночас Україна зберігає системну залежність від західної зброї, яка все більше стає об’єктом політичного торгу.

Дональд Трамп, який повернувся в Білий дім із мантрою "переговорів замість війни", вже прямо заявив: "допомога Україні не буде безумовною". Паралельно звучать ідеї про "компроміси" з Кремлем, зокрема, про замороження конфлікту, відтермінування вступу України до НАТО і створення демілітаризованої зони. Словом, нова Ялта, але без декларацій.

Для Москви такий сценарій виглядає як вікно можливостей. Путіну потрібен не стільки мир, скільки символічна перемога – визнання контролю над окупованими територіями й демонтаж українських прагнень до НАТО. Все це можна обгорнути в папірець "деескалації" та продати населенню як геополітичну перемогу.

Натомість для України подібні жорсткі "компроміси" пахнуть новим Мінськом. MAX Security прямо попереджає, що будь-яке замороження конфлікту без вирішення статусу окупованих територій – сценарій із вбудованою бомбою повільної дії. Так було в 2015 році, так може статися й у 2025. Примарна стабільність швидко обернеться черговим витоком агресії, особливо якщо за цей час Росія встигне відновити резерви, а Захід – втратить інтерес до війни в Україні.

Натомість в України з’являється унікальний шанс стати не просто споживачем, а партнером у виробництві високотехнологічної зброї. Свого роду ізраїльський сценарій у центрі Європи. Цьому сценарію, принаймні на папері, сприяє нова стратегія НАТО, де Альянс уперше зобов’язався інвестувати не менше 5% ВВП на оборонні потреби – з них 3,5% на військові спроможності та 1,5% на інфраструктуру, інновації й підтримку партнерів. Вперше офіційно до цієї формули включено пряму допомогу Україні та її оборонній промисловості.

Україна отримає не лише зброю, а й місце у великому переозброєнні континенту. Ба більше, у фінальному комюніке саміту в Гаазі лідери НАТО вперше прямо задекларували намір усунути бар’єри в сфері торгівлі зброєю між союзниками та створити спільний оборонний індустріальний простір.

Мовиться не лише про постачання, а й про виробництво. А Україна саме це й пропонує – від бойових дронів і САУ до унікального досвіду адаптації виробництва під війну широкого масштабу. Якщо втілити ці обіцянки хоча б наполовину, Київ здатен перетворитися з реципієнта допомоги на співтворця європейської оборони.

Але для цього потрібна стабільна підтримка – не лише технічна, а й політична. І саме тут нова гонитва озброєнь починає працювати проти України: дедалі більше країн Заходу озираються на власні склади, бюджети та ризики.

Якщо в 2022 – 2023 роках підтримка України була питанням совісті, то в 2025-му – це вже питання ресурсів і страху перед наступною війною.

Європейська економіка стає на воєнніі рейки

Саміт НАТО в Гаазі став позитивним сигналом для України, попри всі очікування / Фото Getty Images

Та будь-які збройні перегони – це не лише про ракети, плани вторгнення чи протистояння великих блоків. Це також про масштабне довгострокове фінансування. Військово-промислові бюджети в 2025 році стали окремою мовою політики, де хто більше витрачає, той і визначає правила. Але питання в тому, чи завжди ці витрати конвертуються в безпеку?

Уже зараз зрозуміло, що оборонні витрати зростають не точково, а системно. За даними SIPRI, у 2024 році світ витратив на армії 2,7 трильйона доларів – на 9,4% більше, ніж роком раніше. НАТО пішло ще далі, і тепер Альянс закладає 5% ВВП на оборонні й безпекові витрати до 2035 року.

У перекладі на реальність – це гігантський інвестиційний план, вищий за будь-який "зелений перехід" чи післяковідну програму відновлення. Проблема в тому, що значна частина цих коштів піде не на "нове" озброєння, а на компенсацію вже "втраченого" — відновлення боєприпасів, які вже пішли на фронти, та ремонт техніки, яка не пережила зіткнення зі справжньою війною.

Водночас військово-промисловий комплекс знову стає драйвером індустріального розвитку. У Польщі будують заводи з виробництва танків і снарядів, у Чехії – ремонтують БМП, в Естонії – розробляють системи безпілотного стеження. Україна в цьому всьому взагалі окрема історія.

Київ не просто веде війну, а й зміг створити повноцінний внутрішній ринок інновацій для фронту. Ба більше, Україна вже інтегрується у західну систему виробництва. Як наслідок – потенційна трансформація "сірого" українського ОПК у високотехнологічного гравця на європейському ринку.

Але існує також темна сторона питання, а саме ефект "військової інфляції". Різке зростання попиту на сталь, електроніку, мікросхеми, разом із проблемами ланцюгів постачання – призводить до того, що одна й та сама ракета чи гармата коштує у 2025-му значно дорожче, ніж у 2020-му.

Ба більше, країни, які не входять до клубу основних виробників зброї, відчувають себе на узбіччі. Для них ціни ростуть, доступ до технологій зменшується, а можливість імпорту обмежується політичними вимогами.

Україні в цій ситуації важливо встигнути застрибнути в правильний вагон. Якщо Київ буде лише споживачем західної допомоги – ці витрати швидко стануть токсичними в очах платників податків Європи та США. Але якщо Україна стане повноцінним учасником, тобто вироблятиме, продаватиме та патентуватиме нові розробки, – країна здатна перетворитися з тягаря на стратегічний актив. І в умовах нової "гонки" саме такі активи вирішують більше, ніж кількість снарядів на складі.

Більше грошей – більше безпеки?

Та окрема проблема полягає в тому, що в новій гонитві озброєнь легко впасти в оману арифметики, де хто витрачає більше – той сильніший. Однак військова ефективність це не лише про рахунок у бюджеті.

Те, що країна витрачає 5% ВВП на оборону, ще не означає, що її армія готова до війни. І тим паче не означає, що вона зможе перемогти.Парадокс нової епохи в тому, що зброї більше, а відчуття безпеки менше.

За останні два роки більшість країн НАТО підняли витрати до цільових 2%, десятки держав інвестують у ракети, ППО, флот та дрони. Але чи означає це реальне підвищення обороноздатності? Не зовсім. Один із ключових висновків останнього саміту НАТО – не просто потреба "більше витрачати", а потреба "інакше витрачати", що є дуже важливим уточненням.

Країни "cхідного флангу" НАТО мають близько 190 тисяч активних сил оборони проти понад півмійльона військ РФ та Білорусі / інфографіка Quincy Institute

Український досвід тут особливо показовий. З одного боку – дефіцит ресурсів, з іншого – адаптивність, горизонтальне управління, швидке впровадження технологій на фронті. Поки інші ще думають, як інтегрувати дрони в армію, українська армія створює окремий рід військ з безпілотних систем. Поки хтось пише доктрину про "мережевоцентричну війну", Україна її фактично веде. І це створює інший вимір, у якому не завжди перемагає той, хто багатший, а скоріше той, хто швидший та гнучкіший.

Сьогодні це розуміють навіть у найбільш бюрократизованих арміях. НАТО, окрім збільшення витрат, проголосив курс на інновації, на зняття бар’єрів між наукою, виробництвом і бойовим застосуванням. Саме тому в комюніке саміту згадується оборонна індустріальна кооперація як один із трьох ключових векторів.

Усе це вказує на просту річ: нова армія – це не просто багато заліза, а здатність швидко думати, швидко мінятися і не боятися недосконалого рішення, якщо воно працює тут і зараз.

Україна знову в центрі цього інноваційного процесу, але вже не як бенефіціар допомоги, а як живий кейс трансформації армії в умовах обмежених ресурсів. Саме тому досвід ЗСУ все частіше цікавить не лише військових, а й технократів, аналітиків, виробників та навіть цифрових стартаперів. Бо сьогодні слово "ефективність" вимірює не лише вміння захищатися самому, а й вчити інших, як це краще робити.

Україна може стати невід'ємною частиною європейської безпеки

У 2025 році Україна остаточно перестала бути лише "жертвою агресії", а стала фактором глобальної перебудови. Війна в Україні вже не просто про території, а про те, якою буде архітектура безпеки в Європі, як виглядатиме новий порядок після американської домінації, і хто з країн виявиться готовим не просто говорити про стратегічну автономію, а й платити за неї.

Війна змінила правила гри. Україна довела, що здатна не лише чинити спротив, а й створити сучасну, адаптивну армію, інтегровану у західну систему. Дрони, ППО, цифрова логістика, оперативне командування – все це робить українські Збройні Сили не просто "військом у стані війни", а зразком для країн, які досі готувались до "війни минулого".

Водночас зростає і роль українського оборонного сектору, який за цей час зробив стрибок від локальних виробництв до міжнародних угод про спільну оборонну промисловість. Якщо ці тенденції закріпляться – Україна може стати ядром нової безпекової архітектури Центрально-Східної Європи.

Володимир Зеленський зустрівся з Дональдом Трампом на полях саміту НАТО в Гаазі / Фото Офіс Президента

Але ключове питання – у форматі гарантій. Якщо вступ до НАТО відкладається ще на десятиліття, як пропонує команда Трампа, то Україні потрібні інші механізми довгострокової безпеки: від двосторонніх пактів з окремими країнами до обміну розвідданими та спільного виробництва критично важливого озброєння. Саміт НАТО у Гаазі дав певну надію, що допомога Україні відтепер враховується в структурі оборонних витрат союзників, а індустріальна кооперація декларується як пріоритет. Але ці зобов’язання треба перетворити в реальні заводи, контракти та навчальні центри – і бажано до того, як вікно можливостей зачинять нові кризи в Азії чи на Близькому Сході.

Паралельно Україна стає важливим партнером для тих країн НАТО, які не мають великих армій, але добре розуміють загрозу з боку Росії – Балтії, Польщі, Чехії, Швеції. Ці країни мають побачити в Києві союзника, з яким варто ділитися не лише зброєю, а й відповідальністю. У певному сенсі Україна перестає бути "черговою проблемою", яку треба вирішити, та поступово стає одним з факторів стримування.

Звісно, війна ще триває, політична ситуація в США та Європі залишається нестабільною. Але якщо в 2022 році майбутнє вільної та незалежної України ще здавалося питанням оптимізму, то в 2025-му це перетворилося на питання раціонального стратегічного розрахунку.