Провал IRIAF: як застаріла авіація Ірану програла війну

Нещодавня 12-денна війна між Ізраїлем та Іраном, а також операція Midnight Hammer ("Опівнічний молот") — бомбардувальна кампанія ВПС США проти трьох добре захищених іранських ядерних об'єктів, — продемонстрували кричущі недоліки іранських ВПС (IRIAF). Примітно, що під час американської військової операції більше сотні літаків США опинилися в небі над Іраном, але жоден іранський літак навіть не спробував їх перехопити.

Фокус переклав статтю Гаррісона Касса про проблеми Військово-повітряних сил Ірану в контексті 12-денної війни.

Військово-повітряні сили Ірану виявилися безсилими з цілої низки причин. Їхня давно застаріла структура покладається на закуплені на Заході та в Радянському Союзі літаки часів холодної війни, які просто не відповідають вимогам сучасних ВПС. Доктрина IRIAF закликає до оборонної позиції, в якій пріоритет належить забороненню доступу до повітряного простору, асиметричній відплаті та виживаності під час нападу. Однак останні події показали, що можливостей IRIAF просто недостатньо для реалізації такої доктрини на практиці. Маючи на озброєнні лише кілька літаків з ударним потенціалом, ВПС, по суті, не здатні вести ні оборонні, ні наступальні операції.

Проблема IRIAF полягає не тільки в застарілому флоті, а й у тому, що вони насилу підтримують бойову готовність. Інакше кажучи, залежність IRIAF від застарілих літаків — це лише другорядна проблема; іранцям дуже важко підтримувати навіть наявні літаки в льотному стані. Оперативна готовність — ахіллесова п'ята IRIAF.

Ці дві проблеми нерозривно пов'язані між собою. Під час революції 1979 року Іран успадкував від прозахідного уряду передові на той момент американські літаки — зокрема, F-14 Tomcat, F-4 Phantom і F-5 Tiger. Однак у наступні роки Сполучені Штати наклали на Тегеран жорсткі міжнародні санкції, що унеможливило придбання оригінальних деталей для цих літаків. У результаті єдиним джерелом запчастин для іранських літаків стали інші літаки; F-14, які він до сих пір експлуатує, літають тільки за рахунок канібалізації інших літаків. Інакше кажучи, тільки 50-60% літаків IRIAF придатні до польотів; інші використовуються як джерело запасних частин. У деяких випадках IRIAF вдається скопіювати запасні частини і виробляти їх усередині країни, але надійність їхня сумнівна, оскільки місцеві аналоги часто виявляються гіршими і менш довговічними, ніж оригінальні.

Як можна припустити, оперативна готовність парку винищувачів IRIAF призводить до малої кількості льотних годин і, отже, до недосвідченості льотчиків. За наявними даними, іранські льотчики-винищувачі в середньому напрацьовують до 100 льотних годин на рік, що значно менше, ніж у льотчиків НАТО або Ізраїлю, які нерідко напрацьовують понад 250. Брак наявних літаків також ускладнює підготовку нових льотчиків; старші льотчики IRIAF здебільшого залишилися на службі з часів ірано-іракської війни 1980-х років.

І хоча Тегеран пішов на крайні заходи, щоб підтримувати кілька своїх застарілих літаків у робочому стані, ці літаки просто неефективні в повітрі. Більшість із них використовують радарні системи 1970-х і 1980-х років, що обмежує можливості ситуаційної обізнаності та BVR (Beyond Visual Range). У складі ВПС Ірану повністю відсутні платформи раннього попередження і контролю повітряного простору (AEW&C), що ускладнює контроль повітряного простору і уповільнює реагування. Крім того, ВПС Ірану не володіють достатніми можливостями для ведення радіоелектронної боротьби, практично не маючи ефективних засобів глушіння і спуфінгу радарів, що робить їх вкрай уразливими для таких просунутих супротивників, як Ізраїль або Сполучені Штати.

Щоб компенсувати це, Іран змушений покладатися на асиметричні засоби, такі як безпілотники і ракети. Але в тому, що стосується конвенціональної повітряної потужності, Іран показав себе паперовим тигром.

Про автора

Гаррісон Касс — старший автор відділу оборони та національної безпеки в The National Interest. Касс — адвокат і колишній політичний кандидат, який вступив на службу у ВПС США як льотчик-стажист, а потім був демобілізований за станом здоров'я. Він спеціалізується на військовій стратегії, аерокосмічній галузі та питаннях глобальної безпеки. Гаррісон здобув ступінь доктора юриспруденції в Орегонському університеті та ступінь магістра в галузі глобальної журналістики та міжнародних відносин у Нью-Йоркському університеті.