У битві за Маріуполь поліг хорунжий полку «Азов». Згадаймо Дмитра Таритіна

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дмитра Таритіна на псевдо Молнезар. 

Молодший лейтенант Дмитро Таритін загинув 15 квітня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Він зазнав тяжких поранень, коли ворожі авіабомби вдарили по бункеру металургійного комбінату «Азовсталь». Воїну назавжди 25 років.Про це повідомляє «Главком». 

Дмитро Таритін народився 26 червня 1996 року у Сімферополі. Дитинство і юність провів у Бердянську Запорізької області, навчався у школі №3.

«У нас були типові стосунки між старшим і молодшим братами: накоїв щось я, а отримував він. Дмитро навчав мене бути сильним, бути небайдужим, – поділився його брат Антон. – Іноді були непорозуміння, але зрештою я усвідомлював, що він здебільшого мав рацію. Пам'ятаю, як захищав мене на вулиці, а потім, коли ніхто не бачив, давав прочухана за мою дурість. Він був дійсно старшим братом, на якого я міг завжди розраховувати».

У 16 років Дмитро долучився до українського націоналістичного руху. У 2013 – 2014 роках у складі організації «Патріот України» брав участь у вуличній декомунізації Запоріжжя та подіях Революції гідності.

Восени 2014-го став співзасновником Цивільного корпусу «Азов» у Запоріжжі. З початком російської агресії пішов добровольцем на фронт. У 2016 році долучився до полку «Азов».

Дмитро завжди цікавився історією, багато про неї читав. У 2017 році закінчив бакалаврат Запорізького національного університету за спеціальністю «Політологія», а вже наступного року – магістратуру Бердянського державного педагогічного університету за напрямом «Історія та археологія». Крім того, Дмитро став найкращим випускником Хорунжої школи імені Миколи Сціборського.

Владислав Доцент Дутчак, побратим з Хорунжої служби, згадує серпень 2018 року в Маріуполі. Тоді на пірсі відбулося закриття курсу хорунжих – це було продовження навчання учасників Хорунжої школи. Азовське море, чаші з вогнем, смолоскипи.

«Дмитро тягався із чашами для вогню, його руки були брудні від сажі. З необережності він вимастив нею штани і навіть обличчя. Часу було обмаль, він поспішив стати у стрій, але його вигляд не пройшов повз увагу друга Круглого, і він під доброзичливий регіт побратимів запропонував Молнезару змінити псевдо на Чорна блискавка. Пам’ятаю, як Молнезар бурхливо відреагував на таку пропозицію, але згодом також сміявся з дотепників», – поділився Владислав Дутчак.

4 серпня 2018 року на музичному фестивалі в Маріуполі Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Надія – маріупольчанка, але тоді жила у Тернополі. Щоліта вона приїздила до рідного міста. Каже, що їхня історія знайомства була досить цікавою і «кіношною».

«На той фестиваль я потрапила випадково і в натовпі почула українську мову, звернула на це увагу. Це був Діма, він це побачив, ми з ним розговорилися. Він розповів, що сам із Сімферополя, у Маріуполі по роботі, що він ландшафтний дизайнер. Він думав, що я повірила, хоча «азовців» було зразу видно. Діма прикривав мене від слему, така турбота мене зачепила, хоча ми ж тільки познайомилися. Але концерт закінчився, і ми розбіглися, навіть не обмінявшись контактами. Ні номера телефону, ні сторінки в соцмережі. Він знав тільки моє ім’я, вік і те, що я живу в Тернополі, хоча сама родом з Маріуполя. Я розказувала подружці про це дивне знайомство і запам’ятала її слова: «Якщо доля – ви ще знайдете один одного», – пригадує вона.

Через деякий час Надія зайшла у Facebook, зазвичай не заходила сюди місяцями. А там був запит у друзі та повідомлення: «Здається, ми з Вами знайомилися?».

«У мене в профілі була світлина тільки зі спини, і він знав тільки моє ім’я. Так ми почали спілкуватись. Перед сном Діма начитував мені голосовими повідомленнями твори Тютюнника. Спілкування онлайн тривало десь півтора тижня. Потім було перше побачення. Він відкривався мені, що для нього було зовсім не властиво. І в один момент я дивилася на нього зі спини і просто подумала: «Як же пощастить твоїй дружині». Наступного дня я поїхала додому на рік. Ця симпатія, яка виникла між нами, з часом тільки сильнішала.

Коли стало зрозуміло, що все серйозно, Діма сказав: «Ти ж розумієш, що я військовий? Це буде важко. Ти готова до стосунків на відстані? Я не можу покинути службу, бо це справа мого життя. Будь готова, що я не матиму зв’язку днями, що у мене відпустка тільки 40 днів на рік». Треба було прийняти рішення – чи вступати в ці стосунки, чи ні. Ми ризикнули. Були різні моменти і ситуації в цих стосунках. І сварилися, і навіть переставали спілкуватися. Але все ж не могли одне без одного», – поділилася Надія.

2019 рік. У «азовців» був бойовий виїзд на Світлодарську дугу. Надія розповідає, взимку на її день народження по відео зателефонував Дмитро. На задньому фоні щось гупнуло, після цього він сказав, що треба бігти, бо дуже багато справ. Виявилося, що «Молнезар» заліз на гірку, щоб зловити Інтернет та привітати кохану.

Після повернення з бойового виїзду «Молнезар» взяв відпустку. Закохані багато їздили Україною: були у Бердянську, Запоріжжі, Дніпрі, Вільногірську, Києві. Надія познайомилася з його друзями та мамою.

«У Діми були дуже гарні стосунки із деканом з університету, Максимом Анатолійовичем. Під час зустрічі з ним я захоплено слухала їхню розмову та пишалася тим, який Діма розумний та освічений. З його мамою ми обговорювали те, що, можливо, пора кидати армію, бо ми обидві дуже хвилювалися за нього. Але я не могла наполягати, адже бачила, як він хоче там розвиватися, бачила, що це дійсно справа його життя. Він займався тим, що любив. Його очі горіли, коли він ділився новинами зі служби, коли готувався до лекцій», – розповіла Надія.

Після мандрів Україною закохані повернулися в Тернопіль, і одного жовтневого вечора 2019 року під час прогулянки біля озера Дмитро освідчився Надії.

«Я відчувала, що він щось задумав. Бо ми були в кіно, і тут Діма захотів прогулятися біля озера. Тоді ще й погода була така – мряка. І він, на диво, був мовчазний. Освідчився мені на острові закоханих. Це було дуже романтично та зворушливо. Весілля запланували на березень 2020 року. Але якраз в цей місяць запровадили карантин, і всі плани посипались. Буквально за три дні до весілля ввели перший повний локдаун.

«Замість ресторану та гостей ми просто розписалися, удвох, у масках і рукавичках. Саме тоді я подарувала Дімі те, що він дуже давно і сильно хотів, а я була проти. Винесла маленький пакунок, у якому було цуценя спанієля. Він мріяв про собаку, а я була впевнена, що собаці у квартирі не місце», – пригадує Надія. 

Подружжя вирішило переїхати в Маріуполь, щоб жити разом. У Дмитра була мета — до 25 років створити сім’ю, народити дитину та мати власне житло. Він ніби поспішав саме до цього віку все встигнути. І так сталося, що все це збулося.

«Ми придбали квартиру, переїхали, облаштовувались. А вже під час святкування свого 25-річчя за столом у колі друзів Діма виголошував тост та офіційно розповів усім, що у нашій родині буде поповнення. Так ми почали готуватися до батьківства. Вагітність проходила чудово, Діма був найлагіднішим та найтурботливішим чоловіком, у всьому допомагав і підтримував. Підійшов до цього дуже відповідально, постійно вивчав, як розвивається дитинка. Приміром, прочитав, що на 10 тижні починають розвиватися вушка. І з цього тижня Діма вголос читав книги животику, розмовляв з ним, щоб хлопець був розумний. Діма точно знав, що буде хлопчик, був упевнений у цьому», – каже Надія.

Ще до народження сина подружжя склало список імен, які обом подобалися. Були імена і для дівчинки, і для хлопчика. Але Дмитро і Надія, як відчували, частіш за все обговорювали імена для хлопчика. Були різні варіанти, але в Дмитра був свій метод підбору. Якщо він не зміг вигадати образливий віршик до імені — значить, воно підходить. Пізніше на УЗД подружжя дізналося, що в них буде син.

Побратим з Хорунжої служби на псевдо Доцент каже, що Дмитро, якого він називав Молнік, обожнював свою сім’ю. З нетерпінням чекав на народження сина, ділився своїми щирими емоціями.

«Одразу мені заявив, що підтримуватиме дружину під час пологів. Не всі побратими це розуміли, навіть я (каюсь) спробував відмовити його від такого відповідального вчинку. Але він був непохитним. Дмитро також одразу заявив, що піде у відпустку, щоб «возитися» із малим і допомагати дружині. Взагалі, дуже пишався тим, що у нього є сім’я», – розповідає Владислав Дутчак.

Остап народився 19 січня 2022 року. До великої війни залишався місяць. З відпустки Дмитро вийшов на службу 14 лютого. І тут новина – в нього позитивний тест на ковід, «Молнезара» закривають на ізоляцію. Вона мала тривати до 23 лютого, та Таритін приїхав додому на два дні раніше.

За словами Надії, Дмитро давно знав, що щось буде, і тривожна валіза у нас була зібрана з осені 2021 року. «Він сказав нам їхати до Тернополя вже наступного дня. Ми так і зробили. І вже коли були в Тернополі, почалося вторгнення. Коханого дуже заспокоювало те, що ми з сином у безпеці. Вже з «Азовсталі» він намагався писати мені щодня. 21 березня у нас була друга річниця весілля, ми домовилися, коли все скінчиться, сходимо на побачення, планували побути удвох чи кудись поїхати», – розповіла дружина Дмитра Таритіна.

Надія почала відчувати неладне, коли коханий перестав відповідати на її повідомлення, хоча пройшло менше доби. Вона з сином гуляла в центрі Тернополя, коли прийшло повідомлення від друга Діми: «Надю, тримайся. Його більше нема». Під час авіаудару по металургійному комбінату «Молнезара» знесло ударною хвилею, і він отримав травми, несумісні з життям. Дружину заспокоювало тільки те, що Дмитро спав і загинув уві сні, і нічого не відчув.

«Він був для мене першим коханням. Мені пощастило, що мій чоловік став для мене найкращим другом і найголовнішою підтримкою та опорою. Я згадую його, наше спільне минуле, нашу сім’ю тільки з посмішкою», – поділилася Надія. За словами дружини, Дмитро встиг зробити все, що планував, прожив цікаве і позитивне життя, зробив значний внесок у боротьбу.

«У полку він читав лекції, допомагав іншим бійцям розвиватися. Доріс до офіцера, як і хотів. Дмитро змінив мене, з ним я подорослішала та стала кращою. Нашому прекрасному сину, який росте його копією, я буду розповідати, що батько був героєм, воїном, гордим і принциповим. І всі його друзі також супергерої. Коли вони всі повернуться з полону, я хочу, щоб Остап ріс в оточенні цих героїв, які були близькими його татові. Діма був прекрасною людиною. Про нього дійсно можна казати «Цвіт Нації». Я вдячна йому за все, що в нас було, вдячна за все, що він дав мені. Я вдячна йому за захист. А головне, я вдячна йому за Остапа», – сказала Надія.

«Брат навчив мене не тільки любити Україну, але й захищати її, робити її кращою, починаючи з самого себе. Я за це йому дуже вдячний та вдячний за всі спогади та справи. Він завжди був і буде моїм старшим братом, за яким я сумую, якого я люблю і яким я пишаюся», – додав Антон.

За життя Дмитра Таритіна нагородили відзнакою президента України «За участь в Антитерористичній операції», відзнакою Командувача об’єднаних сил «Козацький хрест» II ступеня та нагрудним знаком «Ветеран війни», а вже посмертно – медаллю «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» III ступеня.

Молнезара кремували 23 липня 2023 року у Києві. Прах зберігається в Патронатній службі: коли побудують військове кладовище, рідні хочуть поховати прах Дмитра поряд із побратимами, як він колись і хотів.

У захисника залишилися мама, дружина, маленький син і молодший брат.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.