Без компаса й вітрил: чи зможе провідна німецька партія знайти свій курс?

СДПН у пошуках ідентичності.

У Німеччині триває драматичне переосмислення роліСоціал-демократичної партії (СДПН) — політичної сили з понад 150-річною історією, яка ще донедавна вважалася «народною партією». Партійний з’їзд 27–29 червня не лише обирав нове керівництво, а й став спробою відповісти на екзистенційне питання: ким сьогодні є соціал-демократи?

Так, СДПН зберегла місце в урядовій коаліції, однак знову як молодший партнер. А після найгіршого результату на виборах до Бундестагу за всю повоєнну історію (лише 16,4%) стало очевидним: участь у черговій «чорно-червоній» (раніше — «великій») коаліції не вирішила головної проблеми — втрати політичної ідентичності. Навіть три роки перебування на чолі уряду з канцлером Олафом Шольцем не дали чіткого розуміння, в чому полягає місія СДПН у сучасній Німеччині.

Промовистими стали слова нового генерального секретаря партії Тіма Клюссендорфа: «Нам бракує бачення». Це визнання лише посилило відчуття кризи всередині партії. Якщо з 1957 до 2005 року її рейтинг ніколи не опускався нижче 30%, то з часів правління Герхарда Шрьодера підтримка СДПН стабільно знижувалася. Нині, після провальних виборів 2025 року, рейтинги ще впали й «застигли» на рівні 15%.

Попри значні програмні ініціативи, СДПН дедалі більше асоціюється з політичним компромісом, а не з власним чітким курсом. Досвід попередніх «великих» коаліцій продемонстрував, що досягнення соціал-демократів часто знеособлюються й приписуються Християнсько-демократичному союзу (ХДС) — партії, яка традиційно асоціюється з відповідальністю та стабільністю. Саме ця «втрата відповідальності в очах виборців» стала одним із найболючіших симптомів ідентифікаційної кризи СДПН.

Партійний з’їзд мав стати майданчиком для окреслення нового курсу СДПН, натомість оприявнив глибину внутрішньої кризи. Після провального результату на парламентських виборах переобрання чинного голови партії відбулося під знаком втрати довіри. 64,9% голосів — другий найгірший результат в історії лідерських виборів СДПН — хоч і дав змогу Клінгбайлю зберегти посаду, але став очевидним ударом по його авторитету. На цьому тлі яскраво вирізнилася нова співголова партії — колишня президентка Німецького Бундестагу Бербель Бас із рекордними 95%.

Клінгбайлю не допомогли навіть попередні успіхи на коаліційних переговорах — зокрема здобуття ключових міністерств і вплив на текст угоди попри слабкий електоральний результат. Сьогодні він дедалі частіше асоціюється з жорсткою бюджетною політикою, що не відповідає очікуванням традиційного електорату СДПН. Коли зростає оборонний бюджет, а в регіонах бракує коштів на школи чи цифрову інфраструктуру, соціал-демократи ризикують остаточно втратити автентичність в очах виборців.

Клінгбайль — не єдиний, хто опинився під прицілом однопартійців. Пропозиції міністра оборони Бориса Пісторіуса щодо реформи військового призову викликали спротив лівого крила партії. Нагадаємо, що обов’язковий призов у Німеччині було призупинено ще 2011 року. Пісторіус запропонувавгібридну модель: спочатку — добровільний набір, у разі його провалу — медичний відбір для потенційного призову. Молодіжне крило (Jusos) відреагувало різко, закликавши виключити будь-які примусові елементи з майбутньої оборонної політики. На тлі зростання геополітичної напруги позиція Пісторіуса виглядає прагматичною, але частина партії — особливо лівий фланг — сприймає її як відхід від давніх пацифістських принципів соціал-демократів.

Внутрішньопартійний опір ініціативі міністра оборони завершився компромісом після годин напружених переговорів. Нове формулювання передбачає, що призов може бути застосований лише після вичерпання можливостей добровільного набору, фактично залишаючи простір для реалізації моделі Пісторіуса.

Ще гострішими стали дебати навколо зобов’язань перед НАТО: 3,5% ВВП на оборону та ще 1,5% — на супутні витрати. Критика з боку лівого крила змусила Пісторіуса знову захищати урядову позицію, спростовуючи звинувачення в участі у «перегонах озброєнь». Партійне середовище СДПН, попри війну Росії проти України, досі не до кінця усвідомлює масштаб нової безпекової реальності. Водночас останній політбарометр ZDF свідчить, що майже дві третини німців (65%) підтримують мету НАТО збільшити оборонні витрати до 5% від ВВП.

Ідеологічний конфлікт вийшов на поверхню після публікації 11 червня, якраз напередодні саміту НАТО в Гаазі, «Маніфесту щодо забезпечення миру в Європі через обороноздатність, контроль над озброєннями та взаєморозуміння». Документ є шестисторінковим відкритим листом частини партійних ветеранів лівого крила з оточення ексголови фракції СДПН Рольфа Мютценіха, експерта з питань зовнішньої політики Ральфа Штегнера, колишнього голови партії Норберта Вальтер-Бор’янса тощо. Заклики до «обережного» зближення з Росією, критика НАТО за операцію в Сербії 1999 року та мілітаризації безпекового курсу німецької політики — все це звучало як рецидив старої Ostpolitik Віллі Брандта, яка зазнала фіаско після 24 лютого 2022 року.

Фактично «маніфест» міг стати документом розбрату. Віцеканцлер і співголова СДПН Ларс Клінгбайль та міністр оборони Борис Пісторіус публічно дистанціювалися від нього, назвавши текст «маргінальним» і «відірваним від реальності». Пісторіус звинуватив авторів у маніпуляції суспільним прагненням миру: «Коли вони пишуть, що в Західній Європі перемогли сили, які прагнуть конфронтації, — це викривлення причинно-наслідкових зв’язків», — наголосив міністр.

Показово, що один із ініціаторів, Рольф Мютценіх, пізніше заявив, що «збентежений» реакцією партії, однак від власної позиції не відмовився. Водночас не слід переоцінювати політичну вагу документу. Більшість підписантів належить до категорії політичних ветеранів, й лише п’ятеро з понад 120 осіб є чинними депутатами німецького Бундестагу. Додаткової пікантності ситуації надає й особистий контекст: напередодні оприлюднення «Маніфесту» Мютценіх не отримав посади голови парламентського комітету із закордонних справ, яка зрештою дісталася ХДС. Усе це створює враження не стільки ідеологічної ініціативи, скільки спроби залишатися в інформаційному політичному просторі.

Попри емоційність дискусії, більшість політиків і експертів сходиться на думці, що «маніфест» не становить загрози для єдності партії або стабільності коаліції. Такої ж позиції дотримується, зокрема, колишній заступник голови оборонного комітету Бундестагу від ХДС Карл Ламерс, який упродовж 12 років співпрацював із СДПН у межах коаліцій.

Схоже, що на сьогодні партія перетворилася на політичну силу без компаса. І тепер соціал-демократи шукають відповідь на дуже непросте запитання: яка ідея лежить нині в основі партії? Це досі партія робітників, якою її створювали? Чи неолібералізм у стилі Шрьодера? Чи, можливо, стара доктрина Ostpolitik епохи Брандта, яку, здавалося б, уже остаточно мала поховати війна РФ проти України?

На з’їзді Бас окреслила чіткий вектор — повернення до соціального профілю та боротьби з розривом між багатими й бідними. «Ми були партією, яка піклується. Ми маємо повернутися до цього», — заявила вона. Тим часом ослаблення позицій Ларса Клінгбайля всередині партії, з огляду на низький результат переобрання, може ускладнити просування урядових рішень.

Соціал-демократи опинилися на політичному роздоріжжі. Чи знайдеться в них ресурс для переосмислення власної ідентичності? Чи зможуть подолати ідеологічний розрив між минулим і теперішнім — чи залишаться заручниками ситуативного управління?

І хоча нинішній «Маніфест» не став першим проявом цього роздвоєння, він чітко виявив слабкі місця. Зовнішньополітичний імідж СДПН, зокрема в очах союзників у США та ЄС, зазнав шкоди: такі ініціативи трактуються як ревізіонізм, небажання остаточно відмовитися від політики ілюзій стосовно Росії. Тож головне питання — наскільки сама партія готова об’єднатися навколо нового зовнішньополітичного курсу, сформульованого Ларсом Клінгбайлем наприкінці 2023 року. Тоді СДПН нарешті визнала хибність і відмовилася від своєї попередньої політики щодо Росії на тлі війни проти України. Замість безпеки з Росією у фокусі уваги опинилася безпека від Росії.

У промові після переобрання головою партії Клінгбайль підтвердив цю позицію: «Моя чітка лінія — стояти на боці українців і остаточно порвати зі старою політикою стосовно Росії».