Ходити в кіно по-італійськи: велика ілюзія, або додивитесь в міліції!

Римщина зустріла Антоніну смачним полуничним морозивом, міським транспортом, що страйкує частіше, ніж туристи кидають монетки в фонтани; безжальною необхідністю відчувати голод з дванадцятої до першої дня, бо саме в цей час обідають римляни. А також найкрасивішими у світі заходами сонця, коли кольори надвечір’я дарують гордовитому римському Форуму й елегантним пініям особливі ніжність та виразність. 

І хоча все навкруги здавалося фільмом, де жанри та епохи переплелися так щільно, що увиразнити їхню гармонію могли б хіба що діалоги, написані Квентіном Тарантіно, Антоніна воліла потрапити саме до кінотеатру, щоб на власному досвіді пересвідчитися, як воно місцевим тікати від реальності в місті, де кожна вулиця може розповісти безліч історій, а кожний перехожий — готовий персонаж для нового фільму Паоло Соррентіно. 

Антоніна гуляла вулицями в пошуках молодого папи з обличчям Джуда Лоу, але знайшла лише веселих прибиральників сміття, котрі пили каву на світанку, та красивих карабінерів, котрі розповідали, як найкоротшим шляхом пройти до Колізею. Антоніна дорогу знала, але з карабінерами поговорила, бо навіщо ж відмовляти собі в задоволенні спілкування. Адже як казала Анна Герман — не бойова подруга Януковича, а знаменита польська співачка: «Карабінери поділяються на три категорії: привабливі, дуже привабливі та шалено привабливі». 

Ох, і пощастило Джуду Лоу, що він не зустрівся Антоніні, бо не втік би від запитання: навіщо погодився грати Путіна в новому фільмі Олів’є Ассаяса «Кремлівський чарівник»? Що це за дикувате зацікавлення характером живого тирана?

Розмірковуючи над можливим гардтоком з не надто перебірливою щодо ролей британською зіркою, Антоніна дійшла до найближчого кінотеатру. Першим здивуванням був той факт, що в Римі кінотеатри зазвичай відкриваються в другій половині дня, і раніше 15:00–15:30 не можна нічого подивитися на великому екрані. Як же це відрізняється від київських уранішніх показів, коли вже о десятій легко зануритися в чарівний світ сінематографу! 

Кінотеатри в Італії нерідко мають дзвінкі назви: «Ексельсьйор», «Галактика» «Нова Олімпія». Антоніна завітала до закладу з гордою назвою «Андромеда». Цей багатозальник розташований у затишному, але далекому від центру міста районі Прімавалле. Виявилося, що кожного вівторка в «Андромеді» роблять покази фільмів мовою оригіналу. До того ж там досить регулярно проходять прем’єри та зустрічі глядачів з членами знімальних груп. Було приємно дізнатися, що навіть на околиці міста кінематографічне життя досить активне. Жителі Риму зазвичай патріоти своїх районів, тож кінематографісти полюбляють час від часу зустрічатися з глядачами зі своїх рідних вулиць. 

«Андромеда» не стала частиною торгового центру, пережила епідемію ковіду, що призвела до закриття низки закладів, та залишилася улюбленим кінотеатром місцевих жителів.

Антоніна обрала для перегляду «Оппенгеймер» Крістофера Нолана. Перед входом до зали співробітник «Андромеди» спитав, чи не бажає глядачка в подарунок постер фільму з великим портретом Кілліана Мерфі. У світі, де нас розривають страхи, тривоги та непевність, трьом речам не можна казати «ні»: нечастій можливості виспатися, келиху просеко та зустрічі віч-на-віч з харизматичним фізиком-ядерником. Тому Антоніна з радістю погодилася. 

Після звичних трейлерів та реклами на великому екрані з’явився ролик, у якому лагідний голос із глибоким оксамитовим тембром закликав усіх глядачів вирушити у сповнений пригод світ кінематографічних фантазій, де всі ми можемо розділити одну мрію. Сентиментальний монолог завершився закликом частіше ходити в кіно та ввічливим: «Нагадуємо вельмишановним глядачам, що будь-який запис фільму під час сеансу є протизаконним». Антоніна мрійливо згадала рідне агресивне «Додивитесь в міліції!». До чого така ввічливість?! Було б добре почути: «Додивитесь у карабінерів!» — і сподіватися, що вони будуть привітними, як ті, котрі пояснювали дорогу до Колізею. 

Коли закінчилися всі ролики, на екрані раптово з’явився гігантський прапор України і напис: «Наш кінотеатр проти війни. Ми підтримуємо Україну». Такий несподіваний жест підтримки розчулив Антоніну. Потім вона дізналася, що так розпочинаються всі сеанси в цьому кінотеатрі і це особиста ініціатива медіамагната-власника не лише «Андромеди», а й цілої мережі римських кінотеатрів. Десь між рефлексією геніального фізика щодо застосування ядерної бомби та його бурхливим особистим життям фільм перервався. На екрані з’явився напис: «Перерва 3 хвилини». Антоніну від несподіванки це збило з ритму фільму, а глядачі в залі спокійно розійшлися у справах. Виявилося, що всі фільми десь посередині перериваються, щоб люди мали час купити колу та розім’яти м’язи. 

На сеанс глядачі прийшли цілими родинами, немов це був фільм не про ядерну бомбу, а нова стрічка студії «Піксар». Проте тішить, що люди цікавляться історією, і ще більше те, що під час сцен ядерних випробувань глядачі перестали їсти попкорн. Що ж до перерв, то колись вони були ще більш значущими, бо до листопада 1975 року в італійських кінотеатрах можна було курити, і багато закладів будували з розсувними дахами. Один такий був і в районі Прімавалле. Він називався «Люксор», тепер у його приміщенні працює супермаркет. Тільки уявіть, як фантазії та мрії глядачів розчинялися в густих хмарах диму.

Фільм було дубльовано італійською мовою. В Італії всі стрічки регулярного прокату виходять в дубляжі. Фестивальні покази зберігають традицію показу субтитрованих копій мовою оригіналу. У багатьох голлівудських зірок є сталі голоси. Так офіційним голосом усіх героїв Роберта Де Ніро був Ферруччо Амендола. Італійці так звикли до голосу Амендоли, що коли актор пішов у засвіти пити аперитив з Фелліні та Гічкоком, в Італії впали продажі DVD з фільмами за участі Де Ніро. І дистриб’юторам довелося шукати актора з голосом, схожим не на голос актора, а саме на голос сеньйора Амендоли. Тільки-но такий знайшовся, це одразу знову зробило продажі високими. 

Сьогодні, коли стримінгові платформи, здавалося б, замінили і кінотеатри, і будь-які носії з фільмами, італійці продовжують ходити в кіно. Римляни особливо полюбляють літні кінопокази на відкритих майданчиках, яких улітку досить багато в парках та на площах.

А сеньйор Луїджі розповів Антоніні про свій яскравий кіноспогад початку сорокових, як він, десятирічний хлопчик, пішов зі старшою сестрою в кіно. Дивилися захопливий вестерн. Раптом посеред сеансу до зали зайшов їхній сусід, прошепотів щось на вухо сестрі, і діти одразу побігли додому. Виявилося, що саме під час фільму батька Луїджі мобілізували: він пройшов солдатом Першу світову, а тепер вирушив воювати у Другу... 

Іншим, але не менш незабутнім спогадом поділився з Антоніною сеньйор Франческо. Якось після роботи він пішов у кіно на останній сеанс, заснув і прокинувся в темній, порожній залі. Він зрозумів, що кінотеатр уже замкнено, і викликав пожежників. Приїхавши, рятувальники побачили, що Франческо лишень залишився один у замкненому кінотеатрі, але небезпека йому не загрожує. Пожежники дещо розлютилися через безпідставний виклик. Вони не хотіли вибивати двері чи розбивати вікно. На щастя, один з них знав власника кінотеатру, який мешкав неподалік. Ключі принесла дочка власника. Так Франческо було нарешті звільнено, він усім сердечно подякував, а особливо — дівчині. Її звали Сільвія. Молоді люди закохалися і через три роки побралися. А згодом їхній син став кіномонтажером.

В італійських школах немає обов'язкового предмету з історії кіно, але учнів водять на кінопокази й подеколи використовують фільми в навчальному процесі. А ще є одна, на думку Антоніни, дуже цікава річ, яка за своєю сутністю нагадує кіномонтаж: переходячи з середньої школи у старші класи, підлітки складають іспит, на якому вони мають поєднати в усній розповіді майже всі шкільні предмети за однією темою. Обґрунтування цього поєднання та власне тему обирає сам учень. 

Це може бути що-завгодно: від історичної постаті, використання штучного інтелекту, кліматичних змін, улюбленого вірша до виду спорту, яким захоплюється школяр. І ця тема має бути наскрізною, коли він говорить про літературу, історію, географію, мову, фізичне виховання, музику, технологію, точні науки. Екзаменатори, у свою чергу, можуть ставити запитання як з обраної теми, так і зі згаданих шкільних предметів. Антоніні здається, що це дуже корисна вправа, яка розвиває в підлітка логіку, вміння критично мислити, здатність розмірковувати, висловлювати та обґрунтовувати свою думку. 

Антоніна замислилася, чи могло б життя родини пана Франческо стати основою для кіносценарію, чи зголосився би на головну роль Джуд Лоу і яку назву мав би фільм. Коли мова заходить про локалізацію назв кінострічок, італійці раптом перетворюються на шпигунів, яким конче треба щось зашифрувати, максимально відійшовши від оригінальної назви фільму. Сувора італійська локалізація не щадить нікого. Так різдвяний «Сам удома» став «Мамо, я спізнився на літак»,

«Техаська різанина бензопилою» — «Не відчиняйте ці двері», «Родинне вогнище» Франсуа Трюффо нагороджено італійською назвою «Не драматизуй... це лише питання сімейної зради», а «Вічне сяйво чистого розуму» перетворилося на «Якщо ти мене покинеш, я тебе видалю». 

Ще менше пощастило деяким класичним персонажам, яким локалізували навіть імена. Принцеса Лея із «Зоряних війн» стала Лейлою, Скарлетт О’Хара з «Віднесених вітром» — Роселлою О’Хара. Цікаво, що Ретта Батлера чомусь не чіпали, а як би виразно звучало, наприклад, Ріккардо Батлеріні... Проте серце Антоніни розірвала локалізація анімаційних героїв «Чіпа і Дейла» — вони стали «Чіпом і Чопом». Вочевидь, Дейл не міг «поспішати на допомогу», — тільки Чоп.

Подібно до веселих діснеївських бурундучків, кінематограф завжди готовий допомогти своїм глядачам: розрадити їх у скрутну хвилину чи, навпаки, змусити замислитися над чимось та дійти невтішних висновків. Здавалося б, похід до кінотеатру — ідеальний спосіб втекти від реальності, але Антоніна любить кіно, зокрема, тому, що воно насправді повертає глядача до реальності, загострює почуття, допомагає глибше відчути власне життя. Хороший фільм здатен пробудити у глядачеві бажання жити незважаючи ні на що. Так екранна ілюзія стає великим натхненням, одним з найцінніших у світі подарунків. 

Фото: кадр з фільму «Амакорд»