"Нас занесли в кабінет Буданова": відверте інтерв'ю пілота Мі-8, який вижив у російському полоні

Льотчик армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ Олексій Чиж на початку повномасштабного вторгнення виводив техніку та людей з вертодрому у легендарній Чорнобаївці. Згодом він відправився обороняти Київщину, куди росіяни сунули нескінченними колонами. 8 березня 2022 року росіяни збили вертоліт у якому був Олексій і захопили в полон.

14 квітня Олексія та його напарника, Івана, обміняли. А після реабілітації вони знову стали на захист України. В інтерв'ю 24 Каналу (проєкт "Воїн Волі") Олексій Чиж розповів про завдання, які довелося виконувати, та жахи російського полону.

"Колони росіян були нескінченними": про початок вторгнення

На початку повномасштабної війни ви виводили авіаційну техніку з-під удару росіян з аеродрому в Чорнобаївці, де базувалася ваша бригада. Як проходила ця операція і взагалі, як для вас особисто почалася повномасштабна війна?

Близько четвертої ранку 24 лютого 2022 року мені зателефонував виконувач обов'язків начальника штаба ескадрильї та сказав, що тривога. Спочатку не було зрозуміло, бойова чи не бойова. Я взяв речі, які вже були зібрані, тому що напередодні ми готувалися до виводів, розуміючи, що може щось відбуватися. А потім всі разом поїхали на аеродром.

У цей час почали лунати вибухи – спочатку на Миколаївському напрямку, потім – позаду, там, де розташований Раденський полігон, в районі Олешківських пісків. Я зрозумів, якщо вибухи звучать спочатку з одного боку, а потім з іншого, значить щось дійсно трапилось і почалось повномасштабне вторгнення. Ми швидко отримали зброю, сіли на вертольоти та почали виконувати евакуацію особового складу і вивід вертольотів із-під ударів.

Особливо запам'яталася мені робота інженерно-технічного складу, який під обстрілами нашого вертодрому в Чорнобаївці вішав лопаті на вертольоти, що були законсервовані. Їх також треба було швидко виводити. Коли ракети влучали саме по нашому вертодрому, інженерно-технічний склад продовжував виконувати свою роботу, не ховаючись в укриття.

Повне інтерв'ю льотчика Олексія Чижа: дивіться відео

"Воїн волі" – наш новий проєкт на YouTube, де ви можете подивитися щирі інтерв'ю з військовими та історії їхньої боротьби. Підписуйтеся, щоб бути ближче до тих, хто щодня бореться за наше майбутнє.

Це є свідченням героїзму українського народу і всіх захисників та захисниць, за що вам всім велика подяка. Згодом ви почали працювати на Київщині, виконуючи надважкі завдання. Чи пам'ятаєте перший виліт та як впливає на внутрішній стан пілота усвідомлення, що будь-яке завдання може стати останнім?

У мене і майже у всіх побратимів перед вильотом було відчуття страху. Я особисто дійсно боявся, тому що розумів, куди ми летимо, що ворог є скрізь, що в нас можуть влучити будь-де. Однак після того, як ми сідали у вертоліт, чули запуск двигунів, страх десь зникав. Я розумів, що треба виконувати завдання, тому що колони росіян, які рухались, були нескінченими, комусь потрібно було їх зупиняти.

На жаль, не всюди були наші війська, які могли це зробити, тому таке завдання покладалося саме на армійську авіацію. Ворожі колони просувалися не тільки на Київському напрямку, а й на Сході, на Півдні – у бік Херсонщини.

Льотчики на початку повномасштабного вторгнення виконували дійсно героїчні польоти, тому що вони не розуміли, де розташована лінія бойового зіткнення. Кожен виліт міг стати останнім. На жаль, найбільших втрат ми зазнали саме на початку війни.

Потім деякі з тих льотчиків сідали у вертольоти та летіли на "Азовсталь" – на відстань понад 100 кілометрів в один бік над розташуванням ворога. На зворотному шляху відбувалась евакуація поранених. Це також було надгероїчною місією.

Важливо! Долучайтеся до збору на потреби армійської авіації. Мета збору – 5 мільйонів гривень, щоб підтримати 4 авіаційні бригади.

Є навіть льотчики, які після цього польоту на "Азовсталь" могли ще сісти у вертоліт та виконати політ на острів Зміїний. Це безпрецедентна операція, адже там відкритий район – вертольоти чутно та видно за 10 – 20 кілометрів. Однак, на жаль, ці льотчики не є дуже медійними і не мають звання ані Героя України, ані повних кавалерів орденів. Водночас особисто мене їхні вчинки дуже надихають, для мене велика честь служити разом з ними.

Також ви розповідали, як на Київщині здійснили один із найяскравіших польотів на розташування кадирівців. Вони перебували на території зруйнованої ферми неподалік від Києва. Ви підлетіли, щоб завдати удару у прямій видимості за 20 хвилин до світанку. У чому полягала складність цієї операції і чим саме вона запам'яталася вам?

Це мій перший політ в районі Києва, тому, звісно, він запам'ятався. Це було близько шостої ранку, ми виконали зліт ще в темноті, щоб приблизно на світанку завдати авіаційних ударів по табору. Складність полягала в тому, що ще було темно і чотири вертольоти рухалися в щільному строю.

Звісно, на початку повномасштабного вторгнення слід було очікувати саме звідти будь-що – удари з ПЗРК, стрілецької зброї. Також темний час доби впливав на безпеку виконання цього польоту. Проте, на щастя, ми влучили в ціль. Пам'ятаю з доповідей, що було знищено особовий склад, не згадаю вже, в якій кількості, але ми відпрацювали достатньо добре.

Росія не мала іншого плану із захоплення Києва, крім висадки десанту в Гостомелі. Ворог намагався висадити величезний десант – йшлося про близько 30 літаків Іл в одній хвилі в повітрі впродовж доби. Окупанти кілька разів намагалися підняти літаки та садили їх. Чому росіянам так і не вдалося стрімко взяти під контроль злітно-посадкову смугу?

В операції саме на аеродромі в Гостомелі я не брав участь. Однак до неї були залучені мої побратими, зокрема мій друг, льотчик-штурман Іван (Попеляшко – 24 Канал), з яким нас пізніше збили.

Саме завдяки Силам оборони України, планам росіян не вдалося здійснитися. У цьому неабияка роль була приділена саме армійській авіації, адже щойно російський десант висадився на аеродромі в Гостомелі, вона почала завдавати авіаційних ударів по живій силі противника, по російських вертольотах. Деякі з них були знищені. Армійська авіація досить ефективно застосовувалась в той час саме на цьому напрямку.

Вижило лише двоє: про збиття 3 вертольотів росіянами

У перший день повномасштабного вторгнення була доповідь про знищення усієї української авіації з боку російських терористів. Тобто коли росіяни рухалися колонами по нашій території, ви мали змогу використати ефект раптовості та в деяких моментах окупанти не очікували побачити в небі вертольоти, які задавали вогневі ураження по них?

Саме так. На початку повномасштабного вторгнення по російському телебаченню пролунала новина, що знищили всю українську військову авіацію, зокрема армійську. Для нас це було великим плюсом, тому що в більшості випадків росіяни не розуміли, чиї вертольоти летять. Вони, напевно, думали, що це їхня авіація. Це дозволяло нам завдавати авіаційних ударів саме по цих колонах росіян.

Проте пізніше ворог зрозумів, що в Україні існує авіація. Вона виконує бойові завдання, є забезпечення і ми дієздатні продовжувати завдавати удари. Тоді росіяни почали застосовувати стрілецьку зброю і підтягнули ППО. Після цього стало досить складно виконувати завдання. А коли 8 березня 2022 року нас збили, цей випадок став відправною точкою для того, що прийшов час змінювати тактику.

Під час польоту 8 березня у місці скупчення броньованої техніки ваш екіпаж підбили. Як це відбулося і чи знаєте, чим вас уразили? Поділіться, які емоції відчуває пілот в такі моменти?

8 березня 2022 року ми виконували політ у складі ланки з чотирьох вертольотів. Я був на ведучому – першому. Наше завдання полягало у знищенні скупчення російської техніки в районі населеного пункту Стара Басань (Чернігівська область – 24 Канал). Оскільки в той час лінія бойового зіткнення була досить динамічною, тільки при підльоті до цього населеного пункту ми зрозуміли, що приблизно над районом, де ми летимо, точаться бої.

Я сказав своєму екіпажу посилити обачність. Ми це зробили, але від веденого екіпажу я почув в ефірі, що тут перебувають вороги. Оскільки ми не бачили росіян, другий раз летіти в цей бік за тим самим маршрутом було досить небезпечно. Після того, як ми зрозуміли, що навколо нас окупанти, вони почали обстрілювати нас з усіх боків.

Водночас нам залишилося дійти до точки початку стрільби буквально 10 – 20 секунд. Тоді ми ухвалили рішення все ж таки виконати стрільбу і назад повернутися іншим маршрутом. Після того як ми успішно відстрілялися, на зворотному маршруті, на жаль, нас збили – три вертольоти з чотирьох. Два вертольоти збили в одному полі. Можливо це був ЗРК "Тор-М2". Третій вертоліт був уражений з ПЗРК.

На жаль, з екіпажів трьох вертольотів – шести людей, вижили тільки двоє – ми з Іваном. Щодо відчуттів, коли нас збили, не було ніяких героїчних можливостей посадити вертоліт. Я почув клацання з лівої сторони – і все, я на землі. Ніяких відчуттів, абсолютно нічого. Темнота.

Місце падіння вертольота, де потрапили в полон Олексій та Іван / Олексій Чиж, Іван Попеляшко

"Краще б я залишився біля вертольота": про те, як потрапив у полон

Ви потрапили в полон, тому що це була сіра зона. Росіяни, на жаль, дійшли першими. Чи встигли ви повідомити побратимів про своє розташування? І як поводився ворог, коли знайшов вас?

Після того як нас збили, минула приблизно година, я прийшов до тями й почав кликати свій екіпаж, але, на жаль, ніхто не відгукувався. Я знайшов телефон та передав координати. Як виявилось, передав їх тричі, але не пам'ятаю цього, тому що перебував у шоковому стані. Я не розумів, це була реальність чи сон.

Я приходив до тями, потім знову втрачав свідомість, і так було декілька разів. Потім почув гул техніки і побачив, що це військові в червоних пов'язках – окупанти. Намагався закопати телефон, не знаю, чи встиг. Це досі для мене загадка.

Спочатку росіяни підійшли до Івана. Можливо, це була підготовлена група спецпризначення. Я розумів, що це не мобілізовані, не контрактники та не строковики. Вони спочатку намагалися обшукати Івана, тому що тоді я вперше його почув. Потім – мене. Сказали, щоб я вставав, але я не міг піднятися, тому що у мене на той час рухалась лише одна рука.

Росіяни надали мені першу медичну допомогу і відправили в імпровізований шпиталь чи медичний пункт, який був розташований на базі нашої школи.

Ви розповідали, що під обстрілами вас повезли до кордону із Росією. Перші дві машини підірвалися, ви були у третій, в яку по дорозі сіли ще поранені буряти. Як ви реагували один на одного? І взагалі, які емоції відчували? Адже, якщо підривається перша і друга машина, і вам вдається врятуватися у третій, це теж велике диво.

Ми їхали в "лінзі" – так називається російський броньований медичний автомобіль. В нашій машині було четверо лежачих: я, Іван і ще двоє поранених. Один цивільний українець, і ще один, напевно, росіянин незрозумілої національності.

Коли підривалися перші дві машини і в нашу сіло приблизно 10 бурятів, я розумів, що наша третя машина, найімовірніше, буде наступною. Тоді я усвідомив, що краще б я залишився біля вертольота, тому що в цій машині навряд чи мене хтось знайде і навряд чи моє тіло відправлять в Україну. Імовірно, його відвезуть в Росію і незрозуміло кому віддадуть, а нас з Іваном вважатимуть росіянами. Емоції тоді просто переповнювали.

Росіяни пропонували гроші за перехід до них

Важко усвідомити та уявити, що ви пережили в полоні. Коли відбулися перші допити, ви на питання окупантів, за вашими словами, відповідали: "Нічого не знаю, застрельте". Ці фрази ви промовляли свідомо чи в стані афекту, на адреналіні?

Я точно пам'ятаю, що це казав, але мені здається, що це було все-таки в стані адреналіну, тому що я не міг прийняти те, що відбувається довкола мене. Здавалося, що це нереально, і якщо мене застрелять, я прокинуся в місці дислокації, де ми перебували, і продовжу виконувати польоти.

Перших декілька днів я просив тих, хто допитував, застрелити мене. Також просив про це тих росіян, які підійшли спочатку до мене, і ще просив медиків, які намагалися надати мені першу медичну допомогу.

Одного разу вночі до мене підійшов російський військовий, від якого йшов запах алкоголю. Він почав серйозно питати мене, чого я хочу, щоб мене застрелили, мовляв, ми ж такі хороші, нічого поганого не робимо. Він продовжував вживати алкоголь, вірячи в те, що він каже.

Росіянам властиво вживати алкоголь на постійній основі та при цьому намагатися донести думку, яка нікому не цікава. Вам також пропонували прийняти російське громадянство. Як росіяни аргументували цю пропозицію?

Імовірно, це була якась перевірка, на що ми спроможні, чи можемо їм допомагати, співпрацювати з ними. Росіяни нам обіцяли, що перевезуть наші сім'ї, допоможуть влаштуватися, що станемо льотчиками в авіації в Росії, де все краще. Також пропонували гарне грошове забезпечення. Але я зрозумів, що це сюрреалізм, і навіщо взагалі запитувати про це.

На їжу давали лише 30 секунд

Росіяни вам одразу надали першу медичну допомогу, а впродовж усього періоду полону, чи була вона у вас? Також – як вас годували?

У росіян система допитів, утримання в'язнів, зокрема політв'язнів і пізніше полонених, була напрацьована ще з радянських часів. Ми були одними з перших, хто потрапив в полон, тому ставлення до нас і харчування було в різних місцях трохи різним. Але воно не було дуже добрим.

На початку полону нас з Іваном відправили в районну лікарню в місті Рильськ (Курська область Росії – 24 Канал). Там медичне забезпечення було досить непоганим. Івану навіть зробили операцію і поставили штифт, як говорили росіяни, вартістю "понад 100 тисяч рублів". Проте пізніше цей штифт вибили в СІЗО, тому не зрозуміло, навіщо вони витрачали кошти своїх громадян для того, щоб потім просто вибити той штифт з ноги Івана.

Після районної лікарні був табір для військовополонених. Там полонені приносили нам їжу, тому що ми були лежачими в медичній палаті. При цьому ті самі полонені не доїдали, їм давали на харчування від 30 секунд до 2 хвилин. Зрозуміло, якщо, наприклад, це обід, то за 30 секунд перше, друге, яке ще й гаряче, неможливо з'їсти. До того ж окупанти стежили, щоб жодна крихта їжі не впала на "святу руську землю". Тому наші полонені їли настільки, наскільки це можливо.

Звісно, вони не доїдали, але приносили їжу нам, і ми ділилися з тими, хто був голодний. Добре, що хоч така їжа була. У СІЗО вже був зовсім інший рівень, це навіть не їжа, а якась баланда, як кажуть на тюремному жаргоні. Це було якесь картопляне лушпиння або, як котам дають, перемішану рибу. Навіть не знаю, як це називати правильно. Може то капусняк якийсь був.

Про допити та жахи полону

Ви розповідали, що ваше перебування в СІЗО було пеклом на землі. Окупанти намагалися не тільки фізично зламати, але й психологічно. Як вони тиснули на вас і на побратимів, які перебували з вами?

Допити були завжди, але в СІЗО є такий момент, як "прийомка". З автозака вивантажують наших полонених – 20 – 30 людей. Їх зустрічають чи відряджені спецпризначенці ОМОН, чи співробітники ФСВП (федеральна служба виконання покарань) і починається побиття.

З нами було так само, але нас було двоє, а їх – від 20 до 40 осіб. Не дивлячись на те, що ми були на милицях, їх сказали відкинути, запитали, де болить, і почали бити по тих місцях. Тоді ми зрозуміли, що у нас ніде не болить, взагалі все добре і жодних скарг не маємо. Хоча ноги у нас були зламані. Там же Івану зламали штифт, який поставили у російській лікарні.

Пізніше, після такої "прийомки", були також допити. Відбувались фізичні побиття і психологічний тиск. Психологічний тиск полягав в тому, що після побиттів приходила людина в цивільному зі значком "Z", яка намагалася вдавати з себе "друга". Мовляв, ми тут, щоб допомогти вам, ми хочемо вам пояснити історію і запитати вашу думку щодо історії України.

Коли я починав розповідати ту історію, яку знаю і яка є справжньою, моя розповідь переривалася криками. Забігав співробітник ФСВП в масці та питав, чи потрібно мені якесь фізичне стимулювання, щоб розмова була чіткішою. Цей "друг" казав, що ні, не потрібно, мовляв, ми – друзі, ми всі порядні та чесні й хочемо просто поспілкуватися.

Також ще відбувався психологічний тиск у формі натяків на те, що вони знають, де перебуває дружина. Я розумів, що рано чи пізно, якщо буде потрібно, вони можуть це використати. Проте, на щастя, до цього не дійшло – нас обміняли.

У полоні, за вашими словами, росіяни показували карту України, що начебто поділена на дві частини. Вам пропонували обирати, де жити – в Польщі чи в Росії. Також вони розповідали, що ті чи інші українські населені пункти окуповані, хоча це було неправдою. Тоді, перебуваючи в умовах психологічного тиску і під впливом пропаганди, ви вірили в це?

Ці історії, що певні міста України перебувають під російськими прапорами, що наша країна поділена на дві частини, розповідали звичайні співробітники воєнної поліції. Я вважаю, що вони дійсно в це вірили, тому що були жертвами російської пропаганди.

Вони здійснювали на нас психологічний тиск, але не впевнений, чи розуміли вони, що роблять. Тому що ці співробітники самі вірили в те, що Україна вже майже впала, що в Києві майже всі мости зруйновані, один міст залишився лише для того, щоб російські війська пересувалися з лівого на правий берег.

Однак ми не вірили в це. Ми взагалі не знали правди, не розуміли, що відбувається. У нас була тільки ця інформація. Коли до нас потрапляли інші українські військовополонені, тоді ми дізнавалися правду. Один з них розповів, що їхав в Чернігів, віз озброєння, але нам в полоні розповідали, що Чернігів вже під Росією. Так ми дізналися, що все ж таки те, що говорять росіяни, це абсолютна пропаганда.

Попри тортури та психологічний тиск в полоні вас рятувало почуття гумору. Ви згадували, що жартували, навіть непомітно сміялися, адже там усюди камери й не можна було посміхатися. У таких надважких умовах, що ще вас морально підтримувало?

Допомагали розмови між полоненими – не тільки гумористичного характеру. Той гумор неможливо зрозуміти тут. Я згадую, з чого ми сміялися, і розумію, що це взагалі було не смішно, але в тих умовах ми так не вважали. Тож були важливі розмови та просто підтримка між військовополоненими.

Ще був такий епізод. До нас привели батюшку – навіть не знаю, до якого патріархату він належав. Його катували струмом, питали, хто в нього куратор. Якось він запропонував нам помолитися усім разом. Тоді я ще не прийшов до віри. Я не був і атеїстом, але вважав себе агностиком. Однак після цього я почав молитися – вранці та ввечері. Напевно, це також допомагало. Я в щось вірив.

"Нас занесли в кабінет Буданова": про повернення з полону

Коли вас обміняли, ви поки не заїхали в Київ і не побачили українські прапори, не вірили, що обмін відбувся. А ступивши на українську землю, кого першим побачили та що відчули?

Це не було секретом, тому що ця новина офіційно з'явилася. Коли відкрився бус, який привіз нас з кордону з Чернігівською областю і Білоруссю до Києва, перший, кого ми побачили, був генерал-лейтенант Кирило Буданов. Нас занесли до нього в кабінет, тому що ми не могли ходити. Була бесіда з ним. Після цього ми потрапили в госпіталь в Києві, де продовжували лікування.

Олексій та Іван у кабінеті Буданова після обміну / ГУР Міноборони

Про армійську авіацію та вертольоти НАТО

Велике щастя, що ви на території України та велика подяка за те, що ви зробили й робите. Ви повернулися до служби, тож, як вважаєте, якою сьогодні є роль бойової армійської авіації, зокрема гелікоптерів? Які моделі гелікоптерів натівських зразків потрібні Україні зараз найбільше?

Після досить довгої реабілітації та лікування ми повернулися до строю – до армійської авіації й продовжуємо разом з Іваном виконувати польоти, зокрема бойові.

Олексій та Іван у лікарні в Києві після повернення з полону / Олексій Чиж, Іван Попеляшко

Щодо армійської авіації та які завдання вона виконує, у багатьох цивільних є помилкова думка про її роль. Попри те, що виконуємо всі наші завдання в повітрі, що є державною авіацією, при цьому ми – не Повітряні сили. Ми є окремим родом військ, які перебувають у складі Сухопутних військ.

З огляду на це, призначення армійської авіації – авіаційна підтримка шляхом знищення техніки та живої сили противника, а також всебічне забезпечення військ. Якщо сказати простими словами, ми призначені саме для підтримки піхоти, і всі наші завдання зводяться для цього. Зокрема, це завдання авіаційних ударів, перевезення техніки, вантажів, медична евакуація, пошуково-рятувальне забезпечення тощо.

Щодо того, що потрібно, – звичайно, нові натівські вертольоти. Ми маємо свої вертольоти, і якщо вже нам не дають західні, то хоча б забезпечили озброєнням, обладнанням чи ракетами. Щоб ми продовжували виконувати завдання і робили це досить ефективно.

Так, вертольоти Apache, Viper, Black Hawk – дуже чудові. Проте якщо немає можливості надати нам їх, маємо платформу – вертольоти Мі-8, Мі-24, які також можуть ефективно працювати. Проте нам можуть надати нове обладнання або ракети, які виконують стрільбу на більшу дальність, і ми продовжимо виконувати свої завдання, хоча ми й так їх виконуємо з тим, що маємо.