Війна, яку не чути: без вибухів, без сирен, але з катастрофічними наслідками

Війна, яку не чути: без вибухів, без сирен, але з катастрофічними наслідками. Лише за два останні роки школярів в Україні стало на 300 тисяч менше. Осягніть масштаб – це населення Полтави чи Івано-Франківська. І ці школярі поїхали з країни не через ракети. Бо ті, хто їхав через ракети, зробили це раніше.

Це – вирок нашій освітній системі та демографічній політиці.

1. Більшість батьків старшокласників у моєму оточенні розглядають подальше навчання дітей за кордоном – не тільки через повноліття синів, а й через неякісну онлайн освіту тут
2. Одна моя племінниця за два роки навчання лише разів 10 була в університеті, бо одногрупники, маючи вибір, голосують за онлайн-навчання.
3. Інша моя племінниця, що отримала вищу педагогічну освіту і дійсно любить працювати з дітьми, після двох років роботи в школі звільнилася – на зарплату в 10 тис грн у Києві не проживеш.

Ці всі факти – це вирок системі і якщо у найближчий час не докласти зусиль для позитивних змін, це буде і вирок усім нам. Бо освіта це не лише про дипломи – це про майбутнє нас як країни.

У 2014 році, коли Саакашвілі з Бендукідзе почали приїжджати до України і їх ще сприймали як месій, Саакашвілі на одній з зустрічей сказав: «Єдине, про що шкодую – у освіту треба було інвестувати у рази більше, сьогодні ми б мали іншу Грузію». Бо освіта – це про критичне мислення, про свідомий вибір і про свободу.

За даними МОН, станом на червень 2025 року в українських школах навчається менше 3,9 млн учнів – найменший показник за всі роки незалежності. І мова не лише про демографію – це прямий наслідок війни, еміграції та колапсу довіри до системи освіти. У 2021 році в Україні було понад 4,9 млн школярів, у 2023-му – близько 4,2 млн, а у 2025-му – менше 3,9 млн. Ми ж розуміємо, що 300 тисяч школярів за останні два роки втекли з України не від ракет?

Масовий відтік школярів – це не лише проблема освіти. Це – сигнал того, що майбутнє країни поступово мігрує. Повернення дітей і довіри до української школи має стати національним пріоритетом, таким же важливим, як і військова безпека. Оборонні бюджети передусім, звісно. Але ми живемо в умовах, коли для виживання треба одночасно піклуватися про завтрашній день, про те, що буде за рік і про те, що буде за 10 років. Бо без власної стратегії збереження нації, її не буде.

Наполеон казав, що народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде вимушений годувати чужу. У випадку освіти можемо сказати, що держава,  яка не вкладає у освіту, матиме своїх громадян, які вчитимуться за підручниками чужих країн. Хтось в окупації за російським, а хтось за власним вибором – за європейськими. Але якщо та дитина з європейським дипломом не обирає для себе повернутися додому – це поразка України.

Чому це вигідно ворогу

І тільки на перший погляд, зменшення кількості школярів – наслідок війни, еміграції та хаосу. Адже в стратегічному вимірі це вкрай небезпечний сценарій, на який, впевнена, працює росія. Кремлю вигідно, щоб українські родини вкорінювалися за кордоном. Щоб діти адаптувалися до нових мов, шкіл і ментальностей. Щоб через 10 років мільйони українців просто перестали бути українцями.

Це тиха війна за майбутнє нації, де зброєю є демографія, страх, невизначеність і освітній колапс. Росія не просто руйнує школи ударами дронів – вона підриває довіру до самого сенсу залишатися тут, виховувати дітей тут, вчити їх українською мовою.

Ворог прямо зацікавлений у тому, щоб українці не поверталися додому, щоб в країні утворився вакуум, який з часом буде заповнений іншими – економічними мігрантами з Азії, Африки, Близького Сходу. Розмити націю, розмити ідентичність. Це все вже було. Це все є у підручниках історії і якщо ми не бачимо очевидних паралелей із переселеннями народів совком, то нас погано вчили у школі. Бо ці уроки історії варто закарбовувати так же, як абетку та таблицю множення.

Це довгострокова колонізаційна логіка – не в стилі радянських танків, а в стилі «демографічного розчинення» . І якщо не змінити вектор зараз – через 10–15 років на українській землі житимуть ті, для кого вона не рідна і у разі нової війни не вишикуються черги добровольців, як це було у 2022. Наше майбутнє визначатимуть ті, хто не пам’ятає 24 лютого, кого не торкає за живе «Ой у лузі червона калина» , і хто не вважає цю землю своєю.

Тому далекоглядна політика щодо українських дітей – це не лише про освіту. Це про виживання держави.