«Природа в мегаполісі». Чи потрібна нам річка Либідь?

Нещодавно в Національній спілці архітекторів України (НСАУ) було представлено проєкт «Регенерація річки Либідь у Києві», який розробили студенти та викладачі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури під керівництвом віцепрезидентки НСАУ Олени Олійник. Здавалося б — чергова дипломна робота, однак проєкт зачепив глобальнішу проблему: чи можливе відновлення первісної природи в сучасному мегаполісі? А якщо ні, то як відродити річку-легенду, чиє походження сягає часів заснування Києва? Чи можливо це в принципі? Як це роблять у світі?

Природа, закута в бетон

Київ — це архіпелаг, що розкинувся серед річок, струмків, озер, ставків, заток, проток, каналів, джерел і навіть боліт (подивіться хоча б на карти). Однак більшість, приміром, річок і струмків ми не бачимо — вони заховані в колектори й тунелі. Так, і річка Хрещатик, і річка Глибочиця течуть під «своїми вулицями» з давніх-давен.

Точна кількість водних об’єктів Києва невідома. Подейкують, що їх понад 700, але перший офіційний документ нашого часу — розпорядження КМДА від 4 лютого 2009 року №111 «Про передачу на баланс та закріплення за КП «Плесо» водних об’єктів та оформлення земель водного фонду м. Києва» — дає цифру 417, із них річок і струмків — близько 70. Саме «Плесо» було утворене рішенням Київради ще 1995 року, але його справжнім, а не колективним «батьком» був депутат першого скликання Микола Щепець (згадайте його добрим словом!), який провів (пробив) через раду це рішення, організував КП і став його першим директором.

Якщо запитати, яка річка (крім Дніпра) тече в Києві, то, мабуть, кожен пересічний перехожий скаже: Либідь. Хоча далеко не всі кияни бачили її в натурі, але всі знають про її існування. А може, то й на краще, що не бачили, бо вигляд її, нареченої на честь сестри засновників міста — Кия, Щека й Хорива, — просто жахливий…

Як і більшість київських річок, не кажучи про струмки, її закували в бетонні кайдани через індустріалізацію: зведення гігантських заводів, розвиток дорожньої мережі й залізниці та будівництво житла для пролетаріату, що обслуговував потреби соціалістично-індустріальної столиці Радянської України.

Либідь має довжину 17,1 км і оминає центральні київські пагорби з південно-західного боку. За доби Київської Русі це був природний рубіж, що захищав місто. 1151 року київський князь Ізяслав Мстиславович розбив тут військо Юрія Долгорукого, який за чотири роки до того заснував на землях Ростово-Суздальського князівства «сельцо Москва». Отже, можна з гумором сказати, що це була перша військова перемога киян над московитами! Хоча засновник Москви є князем саме київським і похований на території Києво-Печерської лаври, поруч або просто в церкві Спаса на Берестові (точне місце невідоме), мало хто з росіян про це знає й усвідомлює своє місце в історії.

Відтоді з Либеді витекло чимало води. Колись судноплавну річку, яка виконувала роль транспортної артерії від центру міста до Дніпра, забрано в бетонні колектори та жолоби.

Із 17,1 км лише 350 м вона тече в природному руслі, й цьому мізерному відтинку річки, дякувати Богу та Київраді, надано статус пам’ятки природи місцевого значення.

Офіційно в Либідь впадають 19 приток, найбільші — річки Скоморох, Мокра, Клов (разом із притокою Хрещатик), Протасів Яр, Совка та Горіхуватка. Проте лише дві останні течуть переважно в природних руслах — решта річок і струмків знов-таки заховані в колектори. Та це лише офіційні джерела поповнення води: насправді в річку та її притоки приховано врізається велика кількість промислових та інших «приток», чисельність яких достеменно невідома. Власників і виконавців цих врізок слід прямо й відверто означити: вбивці Либеді. Саме через них 2011 року її визнали однією з найбрудніших річок Європи. Можна очікувати, що зараз ситуація трохи краща, та це лише через зупинку багатьох прибережних підприємств.

Отже, Либідь, її «синів і дочок» на поверхні у 66 кв. км (площа басейну) не лише заховали в підземні колектори та бетонні жолоби, а й постійно труять різною гидотою (хлоридами, залізом, калієм, натрієм та банальними твердими побутовими відходами). Хто? Та ми ж самі, «кияни та гості столиці», якщо не прямо, то за нашої мовчазної згоди…

Чи можлива жива природа в бетонних джунглях?

Звісно, в сучасному мегаполісі річка із заливними луками, піщаними пляжами та зеленими дібровами неможлива. Навіть не пояснюватиму, чому. Саме тому пляжі лівобережжя та дніпровські острови є унікальними винятками з цього правила, які нам слід берегти як безцінний дар природи. Але є відомі на весь світ приклади куточків відновленої природи в урбанізованому середовищі. Вони набули статусу громадських просторів, де головними елементами є не штучний рукотворний дизайн, а дерева, трави, звірі, птахи та… вода.

Найрезонансніший і найяскравіший приклад — річка Чон-Гі-Чун (Cheong Gye Chun) у Сеулі.

Основна фабула багатьох розповідей про цей всесвітньо відомий кейс така. Навколо річки Чон багато століть розросталася столиця Кореї (згодом Південної). І от у ХV столітті тамтешній король вирішив, що річка має стати міським каналізаційним колектором (у сучасній термінології): населення братиме чисту воду з 20 її приток, а брудну разом із «продуктами життєдіяльності» скидатиме в Чон. Для цього річку почали поглиблювати, й вона змінила назву на Чон-Гі-Чун, що означає Чон Розкопаний.

Добре це чи погано, важко сказати, адже схожа «схема водопостачання та водовідведення» існувала, мабуть, у всіх великих містах світу, що стояли на річках. У Лондоні, приміром, ще в ХІХ столітті скидали стічні неочищені води в Темзу, через що в навколишніх кварталах було важко дихати. В Києві перші очисні споруди (відстійники) з’явилися 1894 року, але розташовані вони були вкрай необачно — вище Києва за течією Дніпра, аж за Куренівкою. Після епідемії холери 1907 року, яка через це виникла, їх перенесли вниз за течією, під Лису гору, а каналізаційний колектор проклали… в заплаві Либеді. До того ж близько 1870 року поруч із річкою було прокладено перші колії залізниці — Києво-Балтської та Курсько-Київської. Отже, Либідь відчула суворий антропогенний тиск прогресу вже понад 150 років тому. До того ж згадані відстійники були зруйновані 1918 року вибухом артилерійських складів на Лисій горі, тому «продукти життєдіяльності» киян прямували в Дніпро без жодного очищення (як у Лондоні). Про те, скільки років це тривало, історія «Київводоканалу» мовчить. Єдине, що можна сказати точно, — скандально відома (зараз) Бортницька станція аерації запрацювала лише 1965 року.

Приблизно те саме відбувалось і з річкою Чон-Гі-Чун, але вона виконувала роль необлаштованого каналізаційного колектору Сеула (насправді це була брутальна стічна канава) протягом 500 років.

Зрештою 1955 року нетрі на її берегах знесли (а де ж було селитися біднякам?), річку загнали в колектор, а згори проклали дворівневу (з естакадою) чотириполосну магістраль завдовжки майже 6 км, яка проходила через усю центральну частину міста (майже як наш Хрещатик, тільки без естакади). Це було дуже прагматично й дуже неекологічно.

Аж тут 2001 року на виборах мера Сеула з’явився кандидат, такий собі Лі Мьон Бак, який у передвиборчій програмі запропонував знести цю магістраль і відродити річку Чон-Гі-Чун у її природному стані. Вибори він виграв (як згодом і президентські), а роботи з ревіталізації річки та перебудови району навколо з індустріального на фешенебельний завершилися 2005 року. Річище та річка були перетворені на громадський простір, зону відпочинку й магніт для туристів, який щороку відвідують мільйони сеульців і приїжджих.

Звісно, річці не повернули того вигляду, який вона мала 500 років тому, але в ній розвелися риби й тритони, навколо — птахи та інша живність, було насаджено дерева й чагарники, що вкупі створювало відчуття «природи в бетонних джунглях». Але не все так просто, як може здатися на перший погляд.

Скільки коштує «повернення до природи»?

Лі Мьон Бак хоч і походив із простої сім’ї, але не став би топменеджером корпорації Hyundai у 29 років, якби був простаком. Іще до оголошення свої передвиборчої програми, фішкою якої було відродження річки Чон-Гі-Чун, він розробив транспортну модель Сеула й прорахував наслідки знесення центральної магістралі міста. Це тепер загальновідомо, що розвиток дорожньо-транспортної мережі призводить лише до зростання кількості автомобілів і корків, — ця істина увійшла в підручники. А тоді ідея замінити автомобілі громадським транспортом — автобусами та метро — видавалася революційною. Так от, розрахунки Лі Мьон Бака справдилися: кількість поїздок приватними авто в місті зменшилася вдвічі! Відповідно скоротилася кількість шкідливих викидів від авто. Для довідки, в Києві до Великої війни вони становили левову частку забруднення повітря.

Скільки коштував цей проєкт? Приблизно 323 млн дол. США (за курсом того часу), та це ще не все. Оскільки за 500 років річка втратила більшість джерел живлення, вона істотно обміліла, тому було споруджено потужну насосну станцію, яка постійно закачувала воду із сусідньої річки Хан до Чон-Гі-Чун.

Лише вартість електроенергії, яку споживає ця станція, становила на початку 1,2 тис. дол. Звісно, це мізерна сума для бюджету Сеула, але утримання й обслуговування (прибирання, охорона, догляд за рослинами) всього комплексу цієї, скажімо відверто, штучної річки постійно дорожчає: станом на 2010-й його вартість становила 7,7 млн дол. на рік і, ймовірно, далі зростала та зростатиме.

Отже, висновки: не може бути й мови про «ревіталізацію» річки Чон-Гі-Чун, це насправді новий урбаністичний проєкт, який послужив, як на мене, інформаційним прикриттям для масштабної реформи дорожньо-транспортної мережі Сеула. Звісно, закликати автомобілістів пересісти в автобуси та метро — це апріорі електорально програшний варіант, а от гасло «відновити старовинну річку в центрі міста» є вкрай популярним до виборів!

Що можна зробити на Либеді

Боротьба активістів та екологів за озеленення міста — це загалом правильно, однак слід усвідомити, в яких формах існуватимуть ці зелені зони. Останнім часом набули популярності рухи за створення екопарків, де жива природа мала б існувати в «первісному вигляді». Приміром, за таке виступають ініціатори створення місцевого екопарку «Совські ставки». Що ж, це можливо, але тоді слід огородити ставки шестиметровими парканами, як у Межигір’ї Януковича, щоб повністю відсікти антропогенний вплив (простіше кажучи, піпла) від «незайманої природи». Звісно, в цьому випадку втрачається сутність такого об’єкта, оскільки парк передбачає насамперед публічність — без людей він втрачає сенс. В іншому випадку куточок «незайманої природи» слугуватиме лише мамам із малими дітьми та чоловікам із пляшкою пива й… виключно із сусідніх будинків. А в справжньому парку треба прокладати доріжки, підсаджувати дерева, облаштовувати вбиральні, робити освітлення, передбачити паркувальні майданчики... Та що казати — всі й так це розуміють. Тобто треба облаштовувати громадський простір!

Щодо відновлення Либеді, то останні кілька десятків років було вкрай популярно пропонувати проєкти її «ревіталізації», але всі вони були епізодичними та безсистемними. На цьому тлі комплексний проєкт «Регенерація річки Либідь у Києві», представлений в НСАУ, є проривом: його метою є поєднання природних та урбаністичних компонент у місті, відновлення не самої річки, а «окультурення» простору навколо неї. Либідь є віссю тяжіння, вздовж якої розташовані як культурні (квартал Малевича), так і містобудівні компоненти — пакгаузи станції «Київ-Товарний», пам’ятки архітектури державного значення.

У проєкті відображено всі ділянки Либеді, все містобудівне оточення та, що прикметно, нанесено всі споруди, які потрапляють у прибережну 25-метрову охоронну смугу. Їхнє знаходження там брутально суперечить і Земельному, й Водному кодексам України, й усі вони підлягають безумовному знесенню. Особливо кричуще виглядає ділянка біля Либідської площі, де розширення «Оушен плаза» не лише «виштовхує» на Либідь нову запроєктовану дорогу, а й поглинає з іншого боку легендарну «Тарілку» Флоріана Юр’єва (Інститут інформації) — пам’ятку українського архітектурного модернізму. Тож пом’яніть «незлим тихим словом» державу Україна в особі АРМА, що володіє 2/3 акцій, та бізнесмена Андрія Іванова — 1/3 акцій, які проштовхнули (нагнувши, як на мене, Київраду) детальний проєкт планування, що передбачає саме це.

Частина проєкту студентів і викладачів НАОМА

Отже, реалізація проєкту, який розробили молоді студенти й досвідчені викладачі НАОМА можлива, але слід насамперед очистити береги Либеді від гаражів, сараїв та іншого «шанхая», який накопичився на її берегах за десятиліття. А ще заблокувати всі незаконні забруднюючі врізки в річку та її притоки — Держекоінспекціє, Природоохоронна прокуратуро, агов! Інакше без верховенства закону про відновлення історичної річки не може бути й мови.

Постає резонне запитання: а чи не повторить Либідь долі Чон-Гі-Чун, яка банально обміліла та майже зникла? Тобто чи варто витрачати кошти на її відновлення? Так, варто — вона зберегла той самий норовливий характер, що й її «хрещена мати», яка, за легендою, завернула всіх залицяльників і врешті-решт залишилася старою дівою… Так от, у повінь рівень води зростає на 2–2,5 м, а швидкість — учетверо. Либідь жива!

Є ще одне — світоглядне! — питання: чи доречно розглядати цей проєкт під час Великої війни? Війни України за своє існування… Чи відкладатимемо ми своє життя «на потім» — коли воно покращає, коли зростуть стипендії та зарплати, коли ми отримаємо підвищення, закінчимо інститут, купимо машину? Чи, може, відразу, не очікуючи всього цього, вирішимо народити дитину? Або хоча б заплануємо майбутнє народження й почнемо готуватися.