Синдром відкладеного життя. Як із величної екзистенційної трагедії зробити практичну «палку-копалку»

В описі наших складних психологічних станів найдраматичніше — це їхній опис. Чим себе називаєте, на те й нездужаєте.

Коли природна схильність людини до тривожності (цілком безжурними бувають лише ідіоти, й то не факт) стикається з розділом F міжнародного класифікатора хвороб (психічні розлади та порушення поведінки), то Гомер із Шекспіром нервово курять на балконі й гірко плачуть. Бо куди їм до такого?

У драматургії буває жанр «комедії помилок», а це — «трагедія самооцінок».

Воно загалом десь поруч стоїть, але коли нам особисто кепсько, то якось не до сміху. Наприклад, коли в людини аутоімунне захворювання, то її мало втішає, що власне тіло з найкращими намірами (якими відомо куди устелено дорогу) дбає про себе занадто сильно.

«Війна знищила механізм моделювання та планування майбутнього. І майбутнього в нас тепер нема й не буде», — це такий самодраматичний мем, який зловтішно повторюють корисні ідіоти.

Ну, по-перше, єдиний із планів на майбутнє, який у абсолютної більшості людей справджується, — це коли діти мріють стати дорослими. Потім шкодують, хочуть «на ручки», далі вже «синдром Пітера Пена».

Решта наших особистих планувань — із серії «насміши Бога».

Хоч яким було наше минуле, ми його ідеалізуємо. А нині ще й уникаємо цих спогадів, бо вони болюче контрастують із сьогоденням.

Когнітивні властивості просідають, і уявляти щось далі, ніж на три дні наперед, уже фізично складно.

Держава зі свого боку законодавчо й просто голосом через рот розповідає про життя після смерті, тобто про містичну перспективу розвитку всього після війни. Як усяке шаманство, на дезорієнтованих людей воно впливає. Але лише доки звучить бубон.

Система координат, у яких прокрастинація мала свій легальний термін у вигляді «давай вже після свят», не зникла, але зруйнувалася. Й тепер навіть складніше, бо в завалах незрозуміло, чи можна щось тягнути або штовхати, аби не стало гірше. В класичній поведінковій тріаді «бий, біжи, завмри» ми здебільшого завмираємо в поточному моменті з надією отямитись у якійсь кращій реальності. А вона така, яка є. В ній і лінуватися усвідомлено не виходить, і незрозуміло, навіщо напружуватися й кому воно треба. Тому й завмираємо.

Часовий рекорд із такого завмирання належить фольклорному японському персонажу рибалці Урасімі Таро. Врятував черепаху, побував у підводному палаці — й минуло 300 років. У нашій культурі це — герої християнської легенди, сім отроків Ефеських. Заховалися в печері від переслідувань, прокинулися у християнському світі через 200 років. Далі йде Епіменід Критський. Заснув у печері на 57 років, прокинувся й став пророком. Ну, і є байка про сплячого баварського кайзера, який прокинеться, коли народ його покличе.

У світовій літературі таких історій про різних «ріп-ван-вінклів» — десятки. Їх об’єднує втеча героя від реальності (через сон або магію, що в принципі десь поруч), очікування зміни історичного контексту, пошук нової ідентичності після повернення. Загалом це в результаті метафора втрати часу або змарнованого життя.

Коли ми завмираємо, то обираємо цей тип самотравмування («майбутнього немає, моє попереднє життя втратило сенс»), бо таке ментальне самокаліцтво однаково краще, ніж екзистенційний жах невизначеності. Якщо ми самі собі завдаємо болю, отже, ще існуємо.

У «життя опісля» — довга історія. Всі авраамічні релігії (та їхні секти й течії) також тисячоліттями формували патерн поведінки, за якого страждання на цьому світі за умов смиренності неодмінно компенсується райським життям на тому. Можливо, винятком є буддизм, але він — не зовсім релігія, там немає ідеї Бога. І забити на все й не паритися пропонують просто-таки тут і зараз.

Але в нашому секулярному світі, який потойбічне життя поставив, м’яко кажучи, під сумнів, компенсаторна психологічна установка на спасіння душі «потім» перестала бути ефективним масовим знеболювальним. Мікробна наша свідомість із часом мутувала й перестала реагувати на старий добрий антибіотик віри.

Постмодернізм теж заохочував використовувати індивідуальні страждання для зміцнення ідентичності. Постмодерністська ідентичність не може мовчати, вона мусить голосно кричати для ідентифікації та соціалізації.

Що з цим робити й чи треба взагалі щось робити?

Англійський поет Джеффрі Чосер наприкінці XIV століття у творі «Кентерберійські оповіді» вустами героїні леді Пруденс радив читачам не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Зараз це називають тайм-менеджментом.

Як і всі чудові західні стратегії, це найкраще працює тоді, коли ти живеш у світі рожевих поні, де основним апокаліптичним очікуванням є не те, що буде прямий приліт, а ти без трусів, а зростання цін на бензин.

Утім, розгляньмо, з чого складається СВЖ — синдром відкладеного життя.

По-перше, це — не розлад, а спосіб мислення, який отримав трохи дурнувату назву.

«Синдром» — це медичне. Це комплекс симптомів зі спільним патогенезом і низкою ознак, що спостерігаються при різних (!) захворюваннях. А ми читаємо слово «синдром» — і прожогом шукаємо біле простирадло та гарну білизну, щоб загорнутися й урочисто повзти на цвинтар, бо куди ж іще після Google-діагностики.

Є схожі стани з точнішим визначенням. Діставайте простирадло, я їх зараз перелічу.

1. Невротичне уникнення. Людина уникає дій або рішень, відкладаючи їх на «кращий момент». Часто пов’язане з тривожністю, страхом невдачі або низькою самооцінкою. Відкладання стає способом зменшити стрес, але лише поглиблює проблему.

2. Екзистенційна прокрастинація. Відкладання не лише справ, а й життєвих рішень: кохання, самореалізації, змін. Людина живе в очікуванні «ідеального моменту», який ніколи не настає. Часто супроводжується внутрішньою порожнечею або втратою сенсу. Зворотній бік прокрастинації — перфекціонізм, коли ніжки в табуретки ретельно рівняються аж до сидіння.

3. Розлади депресивного спектру (особливо дистимія). Хронічна апатія, втрата мотивації, відчуття застою. Людина не бачить сенсу в діях «тут і зараз», тому відкладає все на потім. Супроводжується втомою, загальною втратою «яскравості» й життя.

4. Ідеалізація майбутнього (Future Idealization Bias). Когнітивне викривлення, за якого майбутнє уявляється «кращим», ніж теперішній час. Людина вірить, що щастя можливе лише після певної події: схуднення, переїзду, зміни роботи. Це створює ілюзію контролю, але позбавляє радості в сьогоденні.

5. Емоційне вигорання. Особливо в хронічній формі людина втрачає контакт із власними бажаннями, відкладає задоволення, бо «немає ресурсу». Часто супроводжується відчуттям автоматизованого існування.

Якщо ви це прочитали й, безперечно, все це в себе познаходили, то покладіть своє біле простирадло на місце.

Розлади поведінки — це не хвороби. Людина при тямі, але поводиться невідповідно до власних запитів і потреб. Інші це помічають, а сама людина — не факт.

Усе гаразд, просто все бісить / принижує / знецінює, скрізь ставлю гнівний / ригаючий емодзі — дайте таблетку від усього поганого, щоб усе стало добре.

Якщо ваша самодіагностика не навіяна телевізором чи YouTube, якщо ви здатні побачити причинно-наслідкові зв’язки свого теперішнього стану, то у вас просто поганий настрій. Можливо, навіть дуже поганий. Поспіть, поїжте, погладьте кота, полийте вазон.

От якщо поливатимете кота, тільки тоді вам до психіатра.

Повернемося до СВЖ-способу мислення як складника цієї ідеології. В її основі лежить якась утопія, тобто безпідставна романтична вигадка. На підставі порівняння утопії з реальністю робиться висновок про себе як про жертву несправедливості.

Об’єднання в секти із собі подібними генерує вікарну травму, тобто проблеми інших стають більш особистими, ніж ваші власні. Як організм реагує на таке навантаження?

Голова в принципі уникає чогось складного, краще в неї просто їсти. Думки стають меншими, емоції — більшими. Життя минає не те що в режимі «репетиції» чи в очікуванні «прем’єри», а в тупому підмітанні сцени, до того ж чужої.

Є переконання, що спочивати можливо лише після досягнення певної мети. А що це за мета, ніхто не знає точно. Минуле ми собі заборонили, а майбутнє в нас вкрали.

Відсутність радості від повсякденних моментів, ангедонія — таке може бути, а може не бути. Це більш притаманно емоційному вигоранню, але в нашому випадку це — не так результат травми, як демонстративний ідейний вибір: «Не на часі зараз радіти життю!».

Основа СВЖ — страх невдачі або помилок через неможливість сформувати чіткі перспективи або план дій. Але дивіться: ми нарікаємо, що постійно стаємо на ті самі граблі, й водночас майбутнє — невідоме. Тут або хрестик, або труси. Якщо уважніше поглянути навколо й під ноги, то побачите життя, яке не «проходить повз», а чекає, коли ви його нарешті почнете жити.

Уникайте середовища соціальних мереж, яке має вбудовані налаштування, що заохочують соціалізацію через гнів. Для власників платформ це — основа бізнесу. Необхідність вірусного посилення сигналів у соціальних мережах ціною вашого психічного здоров’я є токсичною, оскільки вони підживлюють гнів і загострюють поляризацію. Ви гадаєте, що це дофаміновий кран, а це — цифровий героїн.

Навчіться радіти моменту «тут і зараз». Якщо він непоказний і начебто не заслуговує на відзнаку за серотонін+, то зауважте, що в ньому не сталося для вас особисто нічого поганого. І це саме собою чудово.

Хваліть себе за маленькі досягнення, за маленькі відваги та ризики. Це — вчорашня норма, ви просто про неї забули й не хочете згадувати.

Будь-яка мрія — це облуда, міраж. Але якщо ви розкладете її, як «Лего», на конкретні кроки, то зможете переформулювати притомніше. Перетворіть велику мрію про майбутнє на послідовність дрібних сьогоденних вчинків.

Помилки — це частина розвитку. Та якщо ви самі не вважаєте щось помилкою, то не питайте чужої думки й не слухайте інших. Можливо, вам просто заздрять, а ви не в курсі.

Екзистенційний страх перед змінами, втратою зв’язку з реальністю, питання: «Що буде, якщо я прокинусь у світі, де мене більше не існує?» — це не вроджене людське. Homo sapiens із погляду еволюційної біології — дуже юне створіння. Притомність у нашого виду з’явилася в епоху верхньої палеолітичної революції якихось кілька десятків тисяч років тому. Креаціонізм дає універсальну відповідь, чому так сталося, але наука має лише купу гіпотез, чому раптом збільшився об’єм мозку й змінилися когнітивні здібності. Суть у тому, що за цей час у наш прокачаний мозок вітрами змін нанесло силу-силенну всілякого сміття, яке періодично оголошували сакральним, а потім навпаки. Ця інерція триває й досі.

Тому, щойно ви починаєте ставити собі складні високодуховні питання, на які — через особливості їхнього формулювання — не існує відповіді, негайно займіться чимось приємним або корисним, бажано два в одному. Уникайте філософської інтоксикації.

Ну й почуття гумору. Гадаєте, «Щоб не плакать, я сміялась» — це просто поезія? Дарма.

Фізіологічна подібність механізмів плачу та сміху в тому, що обидва процеси є рефлекторними реакціями на несподіване. Вони контролюються взаємодією між лімбічною системою (місцем, де живуть емоції), гіпоталамусом і корою головного мозку (де власне із запізненням виникають думки). Вони супроводжуються схожими фізіологічними змінами: активізацією дихальної та серцево-судинної систем, мімічними рухами, а також участю лицевого нерва, який іннервує м’язи обличчя, що відповідають за вираження емоцій. Обидва механізми мають спільні нейрофізіологічні шляхи.

Не мучитиму вас механізмом передачі імпульсів, але на практиці кожен із нас стикався із ситуаціями, коли сміх від плачу інших людей буває важко відрізнити.

Плач і сміх є важливими адаптивними реакціями, які допомагають регулювати емоційний стан і знижувати стрес, виступаючи адаптивними механізмами зняття напруги. Там значно більше подібного, ніж відмінного.

Отже, фізіологічна подібність плачу та сміху полягає у спільності нервових шляхів, участі лицевого нерва й вегетативної нервової системи, а також у подібності реакцій дихальної й серцево-судинної систем, що забезпечує їхню функцію як емоційних і адаптивних проявів організму.

Як я казав вище, коли це зачіпає вас особисто, то не до сміху. Але коли ви заморочуєтеся через переживання подій, які вас персонально не стосуються, досить просто знайти в цьому іронічний складник.

Можливо, доведеться трошки поступитися трагічною самооцінкою, але зрештою це вам самим піде на користь. Словом, як казали колись в АТО, «якщо дуже довго думаєш, то перше, що прилітає тобі в голову, — це куля».

Не стріляйте собі в голову дурними думками. Залишіть цю забаву номінантам на премію Дарвіна.