Наратив як зброя

Георгій Почепцов, для ДМ

Ми звикли до того, що битви та війни в оповіданнях про них через покоління посилюють роль сильних, бо саме такими мають бути переможці. Такі оповіді про героїв супроводжують усю історію людства. Герої приносять перемогу племені, країні й навіть Землі (у фантастичних фільмах).

Наратив створюється для оформлення та передачі досвіду, особливо цінний новий досвід. Наратив осмислює, а також далі передає нове знання-розуміння ситуації. Зараз Росія заганяє новий досвід у наратив минулої війни з фашистами, звідси створюються асоціації України з фашистами, а Росії — з перемогами Червоної армії. При цьому забувають нагадати, що ця армія трималася, наприклад, на українських старшинах. Відбувається підміна наративів. Береться знайомий усім наратив перемоги у війні 41—45, який багаторазово обіграний радянськими літературою, кіно, історією. Росія вставляє себе в цю формулу переможцем, а Україну — стороною, що програла. Відбувається підміна — у відомий наратив вставляються нові складові. А формула ця давно записана в пам’яті масової свідомості.

Наратив є звичною формою організації вербальної інформації для індивідуальної та масової свідомості. Наративи підіймали людей на війну, на перемоги. Це певною мірою психологічний інструментарій, здатний впливати на мізки. Причому він давно перевірений на досвіді.

У новій книзі 2025 року «Наративний мозок» професор Фріц Брайтхаупт розповідає про свій експеримент, коли певна історія передавалася з вуст у вуста, з відстежуванням трансформацій, які з нею відбувалися. Іноді ланцюжок таких передач доходив до 20 тисяч учасників.

Він детально розповідає: «У міру того як кожна людина передавала історію далі, ми ретельно фіксували, як змінюється наратив, намагаючись виявити глибинні моделі того, як історії змінюються в міру розповідання».

Зрозуміло, що передача щось змінює, а щось посилює. Це фіксація нового іншого досвіду, який прийшов до людства. Слабкий виявився теж потрібен, але герой, звісно, потрібніший.

І на завершення Брайтхаупт пише: «Ми виявили, що емоції, які є в розповіді, особливо інтенсивність емоційного досвіду, залишаються напрочуд послідовними, проходячи крізь кілька поколінь розповідання. Ступінь емоції — наскільки щасливою, дивовижною, бентежною є розповідь — залишається стабільною в усіх поколіннях розповіді. Ступінь емоційності — наскільки щасливою, дивовижною чи бентежною є розповідь — зберігається. Але факти, раціональність, навіть те, хто щасливий, а хто ні, може змінюватися. Що реально відіграє роль у наративному мисленні, так це емоційний вплив».

З цієї причини він називає такі уривки емоційними епізодами. Дуже часто вони розповідають про тріумф слабкого, що незвично. Імовірно, суспільство дорослішало і трансформувалося. Йому виявилися потрібні не тільки велетні, а й прості людські емоції.

Фріц Брайтхаупт продовжує: «Ці історії акцентують уразливість. До цього слабкість була просто негативною характеристикою. Але в казках слабкий герой — дитина, тварина, аутсайдер — стає переможцем. Ця зміна допомагає створити нове культурне і психологічне сприйняття в суспільстві для вразливості як позитивної характеристики як емоції винагороди, оскільки вона пов'язана з перемогою».

Наративи навчають нас, створюючи певну єдність масової свідомості, яка в результаті виливається в єдність мислення та поведінки. Навіть просто вивчення мови — англійської чи китайської, наприклад, — однотипно занурюють нас у правила поведінки, а не лише правила мови.

Наймайстерніше це роблять із масовою свідомістю релігія чи ідеологія. Своїми наративами вони створюють єдину модель світу, що полегшує «управління мізками». Сучасні суспільства передали також частину цих завдань середній школі, а також кіно. У результаті ми весь час занурені в такі «розповіді».

Масове прагнення дивитися телесеріали навчає потрібних типів людської поведінки. У згаданій книзі Брайтхаупт говорить, що наративи здійснюють навчання без занурення в реальність. І це говорить про те, що це і є справжнє навчання.

Автор наголошує: «Наратив є формою, за допомогою якої наш мозок імітує наші дії та дії інших». Або таке цікаве зауваження: наративне мислення готує нас до майбутніх ситуацій.

У всьому цьому є певна дивина: нас більше цікавить наратив, ніж реальність. З одного боку, зрозуміло, оскільки наратив — це «чистий» досвід, без домішок, там є тільки те, що нам потрібно. І по суті це найголовніша перевага, яку нам дала мова/комунікації. Художній наратив відбирає яскраві ситуації та чарівних героїв. І натовп готовий піти за ними...

До речі, згадаймо, як на наших очах стався вибух індустрії телефільмів. Ми опинилися занурені в незліченну кількість подій, людей і незакінчених реплік. Усі ситуації розгортаються на наших очах. Ми живемо у світі реплік із телесеріалів, як раніше жили у світі реплік із кінофільмів. І не дарма актори такі симпатичні, а сюжети хвилюють. Іде масова передача певного досвіду. Причому не за допомогою поту і крові, а з екрана... І на відміну від школи все відбувається в розважальній манері.

Комунікації вчать типів поведінки, які допомагають суспільству виживати. І школа, і театр, і серіал, і книжка — усе це різні види комунікацій. Наказ і молитва — теж... І все це одночасно уроки виживання людини й людства.

Контроль комунікацій, навіть приватних, посилюється, коли влада боїться комунікативної конкуренції. Свого часу Ленін висилав «нехороших» комунікаторів пароплавами й поїздами (1922), Сталін саджав до Гулагу (1937), Путін запровадив поняття іноагента, що перекриває вихід на аудиторію. Реально влада нікого не боїться, як може хтось подумати. Вона просто не хоче зайвої роботи, тому заздалегідь закриває рота неправильним комунікаторам.

Одночасно відрізається доступ до інших джерел. Наприклад, зараз створюється єдиний месенджер для росіян, щоб не було участі закордонних, бо «зараз ринок месенджерів у Росії контролюють іноземні сервіси. У лідерах — додаток WhatsApp, яким користуються 97 мільйонів росіян. Компанію Meta, що володіє ним, російська влада оголосила екстремістською організацією. Ще 90 мільйонів росіян використовують месенджер Telegram. Його власник Павло Дуров живе в ОАЕ. Влада періодично блокує Telegram, і платформа працює з перебоями. Російські чиновники кажуть, що новий сервіс буде більшим, ніж просто національний месенджер — у нього буде багато “цікавих і унікальних функцій”. Обіцяють, що цифрові ID, інтегровані з новим сервісом, можна буде пред’являти при купівлі тютюну й алкоголю, при управлінні транспортом або відвідуванні музею».

Влада любить усе контролювати, оскільки не любить несподіванок. З цієї причини для неї настільки важлива інформація. Той, хто володіє інформацією, застрахований від несподіванок.

Свого часу ЦРУ проводила операцію «Пересмішник», у рамках якої використовувала журналістів як своїх агентів, а скоріше, напевно, агентів як журналістів. Ось про неї: «Операція “Пересмішник” розкривається як складний трилер, де ЦРУ, рухоме непереборною тривогою комуністичного розширення, розпочало місію контролю наративу в ньюзрумах, редколегіях і серед впливових журналістів. Розкриття цього виявило мережу прихованої діяльності, яка руйнувала саму основу вільної та незалежної преси».

Ця оцінка цілком справедлива з тієї причини, що ЦРУ не тільки збирало інформацію, що ще може бути виправдано, — вони могли керувати інформаційною картинкою для мільйонів людей. Вони створювали потрібний їм інформаційний світ.

Ось і оцінка з боку «ідеологічного супротивника», з російського пропагандистського сайту «Царьград»: «Агенти ЦРУ змогли підім’яти під себе всі великі новинні видання — практично половина матеріалів, що виходили до 1975 року, були відредаговані або навіть написані в ЦРУ. Деякі джерела стверджують, що спочатку операція була спрямована на країни Європи, оскільки Штати побоювалися поширення комунізму там, і тільки потім до них дійшло, що згубна ідеологія повільно, але вірно просочується всередину Сполучених Штатів, тому ЦРУ взяла контроль як над своїми ЗМІ, так і над іноземними. Крім контролю над новинними виданнями, цереушники вирішили створити свої: ті іноземні агенти, лавочку яких прикрили після закриття USAID на початку 2025 року, якраз були результатом операції».

Світ є по суті вільним, коли контролюються лише його ключові параметри. Коли «дозволено те, що не заборонено законом». Але важко не перейти межу між дозволеним і забороненим.

Інформація справді стає зброєю, коли її використовують ті самі мізки та руки, які зазвичай тримають зброю. Тобто в цьому випадку інформація не тільки описує, а й створює дійсність. А коли насправді з’являється творець, у нього виникає непереборне бажання зробити її зручнішою для нього.

У результаті співробітники ЦРУ в засобах комунікації виявилися самі провідними співробітниками або впливали на них: «Особливі відносини ЦРУ з ключовими співробітниками видань і телебачення дали змогу ЦРУ розміщувати деяких найважливіших оперативників за кордоном понад два десятиліття. У більшості випадків, як показують файли Агентства, офіційні особи високого рівня ЦРУ (зазвичай директор або його заступник) особисто контактували з окремим обраним індивідом серед вищого менеджменту новинної організації, що співпрацює. Допомога часто приймала два варіанти: наданням роботи або “журналістського прикриття” оперативникам ЦРУ для роботи в іноземних столицях, наданням ЦРУ прихованих послуг від уже журналістів, включно з деякими добре відомими кореспондентами».

Можна позначити цей процес як управління наративами з боку ЦРУ. Якщо відкинути термінологію свободи слова, така робота небезпечна ще й тому, що вона не тільки й не стільки описує дійсність, скільки створює її на догоду того, хто нею керує. Журналіст у принципі часто створює дійсність, а не описує її, коли за його репортажами слідують дії, що випливають із його описів. Навіть саме привернення уваги до об’єкта його опису вже є дією, стаючи частиною управлінського рішення. Наратив стає частиною управління суспільною увагою країни або всього світу.

До речі, ЦРУ визнало, що 400 журналістів у 25 великих організаціях виконували вказівки агентства. Але ж вони могли не тільки описувати реальність, а й створювати її своїми описами. І, можливо, вона була б сьогодні іншою без їхньої допомоги.

Карл Бернштейн пише: «Використання журналістів було серед найпродуктивніших засобів зі збору розвідданих, які використовувало ЦРУ. Хоча Агентство різко скоротило цю практику після 1973 року через тиск медіа, деякі журналісти-оперативники все ще працюють за кордоном» (, див. також деякі справжні документи).

І найважливіше, звісно, лежить не просто в описах ситуацій, а у створенні реальних ситуацій, які виникають як результат такого роду «журналістської» роботи. Описи не такі страшні, як видозмінена реальність.

Інформація завжди була основою пропаганди. І потрібна інформація, що з’являється в певний час, дійсно є зброєю.