"Треба перейти від афективної політики до ефективної"

Відсутність дієвих планів перетворює відносини із Сполученими Штатами Америки на небезпечні для України, – каже фінансовий аналітик Олексій КУЩМіж президентом США Дональдом Трампом та президентом України Володимиром Зеленським під час пресконференції в Овальному кабінеті 28 лютого сталася суперечка. Глави держав мали підписати угоду про надра, але Володимир Зеленський достроково залишив Білий дім. Що буде з нею тепер?– Угода буде маркером геополітичної присутності США в Україні. Відновлення відносин почнуть із неї. Якщо відносини зіпсовано надовго, інтерес до угоди зникає. Тоді, ймовірно, подібну підпишуть Україна та Євросоюз. Він теж поставить в Україні свою геополітичну точку присутності.Такі угоди можуть бути з країнами, яких ми нині взагалі не розглядаємо. Коли наші еліти сваряться з американцями, то згадують про Пекін. Це стара звичка грати на протиріччях великих гравців. Із Туреччиною та Великою Британією – теж. Можливо, з Польщею. Ми слабшаємо, а тому через певний час і Варшава може бути для нас сильним партнером.Угода про надра – це серйозна історія?– Так. В Україні є версії, що Трамп хоче задовольнити амбіції своїх виборців, а насправді йому байдуже до цих природних ресурсів. Я так не думаю.По-перше, Трампу не треба загравати з виборцями, бо вибори вже пройшли.По-друге, угода показує зрушення американської політики до матеріальних речей. У демократів був більш ідеологічний ракурс політики, пов'язаний із ліберальною ідеологією та формуванням ліберального інтернаціоналу. Республіканці Трампа – це трансформація держави в техностейт, знецінення ідеології, але посилення факторів матеріальних ресурсів.Перехід до техностейту – це зміна політико-економічної моделі США?– Техностейт – це новий вид технократичного капіталізму, де політична влада концентрується в руках провідних технологічних корпорацій. Для них ключові інтереси – ресурси, ринки збуту й технології. Хто побудує найуспішнішу модель, той і виграє глобальну боротьбу ХХІ століття. США та КНР нині паралельно будують свої техностейти.У Плані перемоги Володимира Зеленського є згадка про надра України на "трильйони доларів". Навіщо він це прописував?– Думаю, наші політики ставили на те, що перемога республіканців у США не буде тотальна або ж узагалі на виборах президента переможе Камала Гарріс. Це план А. План В – перетворити Трампа на Байдена. Створити умови, щоб він зайшов у колію Байдена. Це відбувалося шляхом апеляції до емоцій, але психотип Трампа такий, що він не ввійде в колію Байдена.Тому відсутність дієвих планів А та В перетворює відносини із США на небезпечні для України. Тепер похапцем формують якийсь план С.Чи можна говорити, що відтепер епоха тисяч меморандумів закінчується, а від України вимагають чогось конкретного?– Ключова відмінність демократів від республіканців полягає в тому, що перші перебували у своєрідній "доктрині Брежнєва", тільки замість комуністичного інтернаціоналу був ліберальний. Будь-яка країна могла сказати, що будує модель ліберального трансгуманізму, провадить трансгендерну політику, й туди одразу йшли гранти, кредити, представників місцевої еліти брали на навчання у США.За Трампа Штати не платитимуть за те, що ви живете в їхній ідеологічній парадигмі. Трампу байдуже до ідеології, тепер ви маєте платити США за право бути поруч. Це і про продаж товарів на преміальному американському ринку, і про американську парасольку ядерної безпеки та механізми військового захисту.Трамп каже, що безпека – це дорога послуга. Тому Білий дім почав роздавати "платіжні доручення" своїм союзникам по НАТО.Що взяти з України?– От вони теж думають: "Що? Грошей немає". Вирішили, що візьмуть природними ресурсами. Це не про цінності, а комерція, виражена в тоннах, кубометрах чи доларах.Експрезидент США Джо Байден практикував риторику відкритих дверей НАТО без вступу, Дональд Трамп прямо говорить, що Україна не вступить в Альянс. Київ прагне гарантій безпеки. Як бути?– Байден використовував метод скляних дверей. Україна билася, як дитина в аеропорту часом б'ється в такі двері. Трамп прямолінійний, його риторика не прикрита евфемізмами, недомовками. Це такий технократизм. У певному сенсі для України це може бути навіть корисно. Перестанемо вірити обіцянкам, будемо дорослішати, ставатимемо раціональнішими й далекогляднішими. Ми або вибудуємо свій технократизм, або програємо цю глобальну боротьбу, як програвали країни, які не змогли подолати феодалізм і перейти до капіталізму.Як Україні не повторити долі Речі Посполитої чи Молдавської держави, коли їх розірвали абсолютистські монархії? Ми ж не світова фігура, а країна, яка має підлаштовуватися під глобальні тенденції.– Ми справді не світова фігура, але це треба осягнути на всіх щаблях суспільства. Багато українців думає, що ми – в центрі всесвіту. Ключове – це осягнення себе, як колись Фінляндія осягнула свою позицію у світі. І перестати просувати фантастичні ідеї, що ми "щит для Європи, форпост". Це калька польських міфів ХІХ століття. Нам треба перестати вірити в міф, що ми з населенням 25 чи 27 мільйонів людей, де незабаром понад половину буде пенсійного віку, можемо бути європейським муром.Потрібно відходити від активістської форми правління до експертно-мерітократичної. У нас нині активістська демократія, коли групи активістів самі себе уповноважують на слово останньої інстанції. Це антикорупційна боротьба, економічна або культурна політика. Нам потрібні фахові експертні групи, які не розказуватимуть, хто корупціонер чи чесна людина, а вибудують раціональні моделі для нашого розвитку. Але зробити це важко.Чому?– Бо ми відмовилися від побудови власних інститутів управління, віддали все на аутсорс зовнішнім структурам. На певному етапі це здавалося корисним. Та потім країна почала втрачати самостійний напрям розвитку. Для мене символом цього стала ліквідація Національної академії держуправління. Це було намагання конструювати внутрішні еліти. Звісно, там були цілком справедливі нарікання на якість освіти. Та якщо це за формою було неякісно зроблено, то це не означає, що по суті це було помилково. Внутрішню еліту, свою шляхту треба вирощувати.Чому Україна не може осягнути свою слабкість, коли всі показники печальні?– Бо в нашій свідомості геополітичне середньовіччя. Цим пояснюється й популярність месіанських ідей і ухвалення політичних рішень, які призводять до трагічних наслідків. Може, ще відчуття реальної небезпеки створює так форму захисту. Тоді люди безкінечно розповідають про розвал Росії, парад на Красній площі. Тому ми так сильно відрізняємося від, скажімо, Фінляндії. У нас радше афективна політика. Це часом призводить до сплеску результатів, світ дивується, як можна таке зробити, але потім іде відкат до реальності. І тоді ми бачимо, що населення було 52 мільйони, а тепер 27 – найбільше скорочення в Європі. Економіка роками бовтається між 180 мільярдів доларів до 200 мільярдів ВВП. Інфраструктуру зруйновано.А Фінляндія?– У них ефективна політика. Вони раціонально використовують ресурси і внутрішні сили. Завдають ударів тільки в рамках наявних можливостей. Можуть вчасно зупинитися, коли втрати перевищують межі припустимого. Можуть формувати політику довгої волі. У нас же фінський сценарій багато років був синонімом образи. Але Фінляндія – це розвинута економіка, член ЄС, а недавно долучилася до НАТО. Так, пізніше, ніж могла б у разі форсування цих подій, але ми ж не знаємо, чим це форсування для Фінляндії закінчилося б у 1950-х чи 1970-х. Тому для нас важливо зробити перехід від афективної політики до ефективної.Що робити Україні, які шляхи може обрати?– Є кілька варіантів. Перший: вибудовувати свій техностейт, як це робить Туреччина, її ВВП перевершив трильйон доларів. Це складна економіка, високий рівень доданої вартості, низький рівень сировинних та аграрних секторів у структурі економіки. Ми можемо досягти ВВП у трильйон доларів, але не за 5 і не 10 років, а за три-чотири політичні цикли – 20 років.Другий варіант: стати частиною іншого техностейту. Не в політичному значенні, а в інвестиційно-економічному. Інтегруватися в його геополітичний простір. Проблема в тому, що Європа цим курсом не рухається, а перетворюється на крамницю старожитностей Дікенса, переходить до формату сервісної економіки.Із малими техностейтами, як-от Туреччина, щільно інтегруватися не варто, бо в них не такий уже великий економічний простір, щоб із кимось ділитися. Треба співпрацювати з масштабними техностейтами, які можуть знайти для нас місце в глобальних ланцюгах доданої вартості. Їх два – США та Китай.Якщо ні перший варіант, ні другий не будуть досягнуті, то в нас лишаєтся третій крок – остаточне перетворення на сировинну економіку. Це відбуватиметься з поступовим зменшенням усіх основних параметрів: інфраструктура, енергетика, кількість населення.Повернення українців можливе лише в перших двох моделях. Сировинна модель не дасть великої кількості робочих місць і високих зарплат. Повертатися немає куди, якщо Україна експортує лише залізну руду, брухт, соняшникову олію та кукурудзу.Якщо нічого не робити, третя модель – наше магістральне майбутнє?– Так. Бо модель власного техностейту потребує вольових зусиль еліт. І бажано мати лідера, як Пак Чон Хі в Кореї (відомий як успішними реформами, що дали економіці Південної Кореї змогу стати однією з найкращих у світі та не повторити долі Південного В'єтнаму, так і жорсткими політичними репресіями. – Країна).Друга модель потребує сильної дипломатії, і це не залежить прямо від нас. Захочуть нас бачити великі країни у своїх проєктах – будемо там. Але можуть і не захотіти. Тут потрібне вміння маневрувати й бути надійним довгостроковим партнером.У другій моделі Помаранчева та Революція гідності, "електоральна революція" 2019 року чи будь-яка інша революція не вітається?– Будь-які революції тоді небажані. Країна має забезпечити стабільність і спадковість рішень протягом 20 років щонайменше.Яка модель дає вищі гарантії безпеки?– У нас багато людей не розуміє, що коли в Україні відбулася деіндустріалізація, то в такому тренді не можна побудувати ВПК світового рівня. ВПК потребує сотень і навіть тисяч суміжників та контрагентів із цивільних галузей економіки й підприємств подвійного призначення. ВПК – це завжди вишенька на торті всього виробництва, як це є в Туреччині, Південній Кореї чи Ізраїлі. У цій моделі можемо виробляти власні зразки зброї. Свій потужний ВПК – це і є гарантія безпеки.На друге місце я поставив би інвестиційну інтеграцію у великі техностейти, які матимуть в Україні свої інтереси. Щоб ця модель захищала, треба бути важливим – як Тайвань для США. Тайвань – важливий виробник мікрочипів. Тобто в нас у країні має випускатися щось важливе. Якщо ж цього немає, то треба робити мікс участі різних країн, як зробили Азербайджан чи Казахстан. Вони у свої енергетичні проєкти залучають, зокрема, турецькі, американські, китайські, британські, французькі компанії. Так вони диверсифікують і залежності, і гарантії безпеки.У нас проблема 2022 року була в тому, що Глобальний Південь не підтримав ізоляції РФ. Передовсім Індія та Китай. Вони створили альтернативний коридор для РФ, що дало їй змогу пережити санкції. А якби в Україні були китайські інвестиції, тоді агресія Росії отримала б іншу відповідь. І реакція Пекіна була б жорстка.До речі, аншлюс Білорусі Росією не відбувається, зокрема, тому, що в Білорусі зосереджені й виробництва, й китайські логістичні, транспортні шляхи в Європу. Москва боїться дратувати Пекін.Третя модель – сировинна. Вона фактично не захищена перед зовнішньою агресією. Така країна може мати ефективну політику у вигляді активного нейтралітету, як Монголія чи Туркменістан. Це працює на тонкій межі, доки є компроміс між великими гравцями. Лише в рамках такого нейтралітету сировинній країні можна якось захищати свої інтереси.Передплатити журнал "Країна"