Українці вважають себе моральними, але інших — цинічними: соціолог пояснив, чому деякі схвально ставляться до ухилянтів

На четвертому році великої війни з Росією, в соцмережах можна натрапити на дописи, в яких українські чоловіки призовного віку доволі відкрито розповідають про свою незаконну втечу з країни. Часом це все трансформується у контент для блогу, відео на YouTube чи TikTok. Частина українців у коментарях навіть вітає таку "кмітливість". Що це може свідчити про етичний клімат та соціальні настрої в країні — розповів у коментарі "Телеграфу" доктор соціологічних наук Сергій Дембіцький, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту соціології НАН України.

На думку науковця, для повноцінної академічної відповіді на це питання потрібні окремі соціологічні дослідження, яких у соціолога немає. Проте спираючись на вже наявні дані, які Інститут соціології збирав раніше, можна поміркувати.

Пояснюючи, чому українське суспільство не завжди засуджує тих, хто намагається уникнути мобілізації, соціолог звертає увагу на парадокс морального самосприйняття. Більшість українців вважають себе людьми з принципами, але водночас не довіряють моральності інших.

"Абсолютна більшість населення України вважає себе цілком моральними. Наприклад, 77% українців наприкінці 2024 року казали, що вони мають і сили, і бажання для того, щоб слідувати своїм моральним принципам. Майже стільки ж вважали, що вони є успішними в цьому аспекті свого особистого життя", — навів дані соціолог.

Проте, додає він, суспільна думка про оточення значно гірша.

"Незважаючи на факт повсюдної поширеності власної моральності, українці не особливо високо оцінюють мораль оточення. Так, у червні минулого року 62% респондентів характеризували інших людей як повністю або переважно цинічних. Мова йшла про такі прояви цинічності як закритість до думки інших, нещирість, кар’єризм, безпринципність, недовіра, малодухість та байдужість", — пояснює Дембіцький.

Такий розрив між оцінкою себе і оцінкою інших — не нове явище.

"Описаний парадокс в оцінках себе та оточення не є новим. Це доволі типовий підхід людей до моралі власної та суспільної. Отже, етичний клімат в нас і сприятливий, і несприятливий одночасно. Як подивитися", — зазначає він.

Що ж до соціальних настроїв, то вони залишаються переважно негативними. У 2020 році в Інституті соціології НАН України було розроблено спеціальну шкалу (GSR-5) для відстеження загального фону громадської думки, що характеризується мірою представленості у ній позитивних, нейтральних та негативних настроїв. А з 2021 науковці використовують її в своїх дослідженнях. "Так от, у червні 2024 року негативні настрої (64%) суттєво переважали над позитивними (7%)", — наводить він цифри.

У 2025 році деяке покращення все ж зафіксували.

"Нещодавно ми зібрали нові дані та виявили, що загальний фон громадської думки дещо покращився, але ситуація принципово не змінилася – виразно та помірно негативні установки продемонстрували 60% опитаних, а виразно та помірно позитивні – 18%", — каже Дембіцький.

Особливо помітною стала динаміка в оцінці майбутнього країни.

"Ці зміни відбулися за рахунок покращення відповідей на конкретний індикатор шкали (загалом цих індикаторів 5) – думок респондентів про майбутнє України. Соціальний оптимізм зріс з 25% до 48%", — пояснює експерт.

Враховуючи, що опитування проводилося у травні, можна припустити обумовленість цих змін інформацією про можливі дипломатичні перемовини щодо завершення війни. Отже, так чи так соціальні настрої зараз знаходяться в негативному спектрі.

Сергій Дембіцький зауважує, що такий негативізм і раніше був притаманним для українського суспільства. Тобто ми знаходимося у звичному для себе стані, звісно обставини вже зовсім інші. Ми відійшли від негативізму лише у 2022 році після початку боротьби за існування держави.

На думку соціолога, українці формують ставлення до таких вчинків не стільки на основі об’єктивної моралі, скільки через особисту ідентифікацію з людьми в подібних умовах.

"Описані етичні почуття та соціальні настрої створюють інформаційний контекст, в якому формуються уявлення про втікачів з України. І цей контекст надає кожному як аргументи на користь відповідних вчинків, так і аргументи проти них", — зазначає він.

Саме тому, на його думку, значно важливіше розуміти перспективу конкретного індивіда, який оцінює втікачів – якою мірою він ідентифікує себе з ними, тобто наскільки схожими є їх життєві ситуації та ставлення до мобілізації. "А ось про такі характеристики українського суспільства у мене даних нема", — додає Дембіцький.

Утім, історичний досвід свідчить: в кожній війні були ті, хто намагався уникнути участі, і виїзд за кордон — лише один із механізмів.

"В умовах війни завжди існували люди, які намагалися уникнути участі в ній. Очевидно, одним з варіантів зробити це був виїзд в інші країни. Тобто це очікуване явище, куди важливішими є його масштаби", — каже соціолог.

За його словами, у 2022 році, навпаки, суспільство демонструвало протилежну динаміку.

"В певному розумінні шокуючою, але в позитивному значенні, була кількість добровольців у військкоматах в 2022 році. Ці люди тікали не від війни, а хотіли скоріше в неї зануритися", — підкреслює Дембіцький.

Чи можуть блоги про втечу з України мотивувати інших наслідувати цей приклад — питання дискусійне. Експерт вважає, що їхній вплив перебільшують. За його словами, відеоконтент не є джерелом масового впливу, а лише відображає вже наявні настрої.

"Ми живемо в інформаційну епоху і кожне повідомлення має свою аудиторію. Відео про досвід виїзду з України знімалися від самого початку вторгнення. Але, як бачимо, українці масово не штурмують кордони з Польщею", — зазначає Дембіцький.

Відтак, центри соціального тяжіння створюються не за допомогою відео. Відповідний контент може лише зробити яснішим напрям руху до того чи того центру соціального тяжіння. Значення мають конфігурації взаємодії між владою та різними групами населення в конкретних умовах національного життя, резюмував він.