KHAYAT: Я мало слухаю української музики, бо мені це об’єктивно не подобається

«Balamut - це про свободу бути собою, навіть якщо це комусь не подобається», - каже про свій новий трек KHAYAT. Це перший реліз артиста після участі в Нацвідборі-2025 з піснею Honor.

В інтерв’ю Коротко про KHAYAT розповів про новий етап у своій творчості, чому більше не хоче виправдовувати чиїсь очікування, хто допоміг повірити в себе і не зламатися на початку кар’єри, про участь у нацвідборах на «Євробачення» та «Голосі країни», про найважливіших людей у своєму житті та чому вважає себе в музиці творцем, а не бізнесменом.

Не хочу підлаштовувати себе і бути тим, ким мене бачать інші

- Андрію, пісня Balamut - це трохи інший KHAYAT, як на мене. Та й судячи з дописів у соцмережах, це наче якийсь бунт всередині вас?

- Так, це правда (сміється). Я чітко розумію, що не хочу підлаштовувати себе і бути тим, ким мене бачать інші. Це вже буде не про чесність, в першу чергу, з собою.

У своїй творчості я виливаю свої внутрішні відчуття, і якщо цього не робити, то дуже швидко вигорю. Тому мої останні роботи, особливо Honor, Balamut, - це про мене сьогоднішнього.

- Що для вас означає слово баламут, адже воно має кілька значень?

- Сенс його в тому, що ти не підлаштовуєшся під когось, а диктуєш свої правила і не живеш для того, аби виправдовувати чиїсь очікування. Ми наразі в такому суспільстві, особливо останні роки, коли треба жити по методичці і вписуватись у шаблон. Ще й у творчість це імплементувати я не хочу.

- А чого від вас очікували?

- Мені здається, головне людське очікування одне від одного - це стабільність, тобто відсутність змін. Це такий пік тупості, до якого люди себе доводять, коли вважають, що вставлені в їхні голові факти і поняття не можуть трансформуватись, і будь-які зміни, неважливо, добрі чи погані, сприймаються досить неоднозначно.

- Це ж нормально, коли артист змінюється, трансформується.

- Творчість - це взагалі суцільна метаморфоза. Для мене сьогодні дуже цікава тематика єднання етнічних фактур, а не лише популяризація фолку як такого. Бо людей з такими поривами вже достатньо в нашій індустрії. Я це робив на початку свого шляху, коли це не було мейнстрімом.

Наразі я бачу велику перспективу саме в імплементуванні українського мелосу у світову музику. Але важливо не робити це лобовим зіткненням. Українська музика не буде масштабуватись світом, якщо ми будемо зациклюватися лише на нашій ментальності. Це, до речі, одна з основних проблем, чому більшість імен наших українських сучасників не стають гучними на світовій творчій арені: вони пишуть, навіть англійською мовою, абсолютно локально, наче для самих себе.

- Ви зізнавалися, що стереотипне «що про мене подумають?» остаточно згинуло в вас не так давно. Що вас хвилювало?

- Взагалі все моє життя у мене був образ хорошого хлопчика – такого собі, знаєте, сина маминої подруги. І чомусь досі в людей є таке сприйняття мене. Їм дивно бачити мене в якомусь іншому амплуа, бо вони знають мене тільки з однієї сторони.

За ці 6 років мені різне навʼязували, наприклад, радили: «не матюкайся, будь ласка, щоб ніхто ніде, не дай бог, не почув», «нічого гострого краще не казати, не постити» - бо в індустрії люблять все красиве, вилизане і блискуче.

А я не про це. Я можу матюкнутися. Я взагалі дуже гострий на язик, за словом до кишені не лізу. Іноді навіть сам думаю, що занадто. Але це я. Якщо це комусь не подобається, людина може зі мною не спілкуватися, не слухати мою музику, не підписуватися на мене. Я не можу бути просто красивою обкладинкою.

- Те, що ви кажете, - це про щирість. Адже ми бачили чимало прикладів, коли зірки в соцмережах – одні, у житті – інші, як і зовсім інші цінності мають, аніж транслюють. Все ж з часом вилазить на поверхню.

- Я, наприклад, згадую, як виглядав шоу-бізнес на початку 2000-х. Мені здається, це була величезна травма для артистів - постійно грати якусь роль, яку тобі нав'язує продюсер або команда. Люди дуже сильно вигорають через це. Адже ти в якийсь момент розумієш, що просто не можеш бути собою, в тебе немає на це права.

Ми стали забувати, в чому цінність музики в цілому

- Ви розповідали, що вчителі, коли пробували займатися вокалом, говорили, що ви неправильно і некрасиво співаєте. Що вас тоді не зламало? Посіяти сумніви в людині неважко.

- Мені здається, я був сильно затьмарений своєю мрією. Може, така риса мого характеру. Не можу сказати, що мене виховували як людину з норовом. Ріс, як і всі діти, чиї батьки ще застали Радянський Союз. Настанови плюс-мінус були у всіх одні й ті ж самі. Всіх вчили не виражати себе, свою думку, а адаптуватися до середовища, в якому ти знаходишся.

Я просто дуже вірив, що це мій шлях. Мені здається, навіть на якомусь шизофренічному рівні, чесно.

Я ж вокалом фактично так і не займався. Мені здається, я своїми конкурсами, перемогами і фанатичним ставленням до своєї справи просто затвердив у своїй голові розуміння, що я талановитий, що це мій шлях, що маю займатися тільки музикою.

І моя вчителька музики багато чого зробила для цього. Казала, що я талановитий, але лінивий (сміється). Напевно, мені достатньо було підтримки батьків і підтримки моєї вчительки, щоб я розумів: неважливо, хто що каже, я маю прокладати собі цей шлях.

- Ви згадали, що раніше не йшлося про вираження себе, бо нас, хто старше - тим паче, вчили не виділятися. У вас, приміром, завжди яскраві образи на сцені, є свій стиль. Як ваш образ сприймала родина?

- Я, між іншим, перша людина в своєму місті, яка одягнула кольорові штани (артист народився у місті Знам’янка Кіровоградської області. – Авт.). Всі ще тоді були заточені під базу гендерних стереотипів навіть стосовно кольору одягу. Пам'ятаю, коли приїхав з Америки, де я рік навчався по обміну, і у мене був цілий набір – червоні, сині, зелені, фіолетові… Це було дивиною: хтось сміявся, хтось – приколювався. А через два роки, коли я закінчив школу, половина міста вже так ходила.

Свобода самовираження все одно так чи інакше пробивається там, де вона може пробитися. Але чи виросте вона у щось більше - питання. Мені здається, якби я досі жив у своєму місті, в мене б не було ніякого креативного мислення. Людям, в яких є потенціал, треба просто змінювати середовище свого перебування. Адже дуже важко чути себе і творити, коли тобі звідусіль кажуть, що це жахливо або нікому не потрібно.

- До речі, це стосується не лише образів, а й музики. Коли слухаєш релізи тижня, часом не можеш відрізниш одного виконавця від іншого – однакова манера, однакові набори слів у текстах.

- Чесно кажучи, я мало слухаю української музики, бо мені об'єктивно це не подобається. Звичайно, є артисти, так би мовити, не фастфудівського напрямку, яких я слухаю – як Джамала, Phil It, театрально-музичний гурт Schmalgauzen…

Але в цілому те, що я чую, мене дуже засмучує. Зараз пішла велика тенденція брати певні російські шаблони, які залітають у тіктоці, і робити їх на українській манер. Це жахливо. Я коли декілька таких «творінь» послухав, чесно, навіть заплакав в моменті.

Я не бачу для себе цікавості творити для аудиторії, яка слухає і любить подібне. Це просто величезна прірва. От я пишу альбом і знаю, як хочу його зробити, презентувати. І розумію, що більшість цього не оцінить, бо великий пласт людей досі орієнтує свої вуха на вайб Анни Асті, Моргенштерна тощо. Я не готовий опростоволоситись настільки, щоб бути в одному плей-листі з тими, хто таку музику робить.

- Але у вас є своя аудиторія, яка вас любить.

- Так, і я дуже їх ціную. Але питання в тому, що коли ми говоримо про жанровість української музики, яка з'являється сьогодні, мало хто думає, що з нею буде потім.

Якщо зазирнути на 30 років назад, ми згадаємо, наприклад, Майкла Джексона чи Курта Кобейна. І зараз я не уявляю, як через ті ж 30 років люди озирнуться і будуть згадувати якісь трешові тікток-хіти. Ми стали забувати, в чому цінність музики в цілому.

Я прийшов в цю професію не за славою, не за фанатами

- Balamut - це другий реліз після Honor, яка вийшла понад 5 місяців тому. Можливо, я помиляюся, але KHAYAT якось рухається хвилеподібно. Навіть якщо погуглити, найбільше новин про вас було під час участі у нацвідборі. Чому вас мало в інформпросторі?

- Я все ж таки більше творець, аніж бізнесмен. І я цього не стидаюся.

Тенденція «бути звідусіль» не дуже зі мною резонує. Я – музикант. А оця історія – бути одночасно музикантом, актором, ведучим, створювати паралельно якісь інформприводи, щоб про тебе не забували, - це все не про мене. Мені комфортно так, як є. Правда.

Я прийшов в цю професію не за славою, не за фанатами. Я вже досяг впізнаваності. Тому хочу нагадувати про себе класними релізами, виступами - своєю творчістю, а не висмоктувати з пальця бог зна що.

- Вдається заробити, щоб вкладатися в музику, навіть елементарно на свої життєві потреби?

- Як бачите, вдається. Нещодавно був на радіо, і ведучий каже мені після ефіру: «Ти - якийсь парадокс, наче не артист першого ешелону, але вже скільки артистів за ці шість років, поки ти є, з'явилися і згасли, а ти все ще є». А скільки артистів не згасли? Коли артист запалюється за одну ніч, ми знаємо такі приклади, це класно з маркетингової точки зору, але дуже погано з точки творчої.

Якийсь реліз виходить більш вдалим, якийсь – менш вдалим. Не може кожна пісня ставати хітом. Це треба просто прийняти. І коли ти це приймаєш, тобі набагато легше живеться.

Колись на інтерв'ю мене намагалися вивести на емоції запитанням з приводу успіху, мовляв, за ці роки я ще не став супервідомим артистом. Цікаво, чи хтось знає, які завдання я ставлю перед собою? І чи ставлю я взагалі таку мету?

Просто у деяких людей дуже пласке бачення успіху – що успіх, це якщо ти і твоя фізіономія звідусіль.

- Або коли ти спеціально робиш провокаційні інформприводи, і всі таблоїди про це пишуть.

- У нас є достатньо великий чат з фанами, і я бачу, про що вони переписуються. Часто пишуть: «Хотілося б, щоб Хайат пішов на те шоу чи на те».

Піти на якесь шоу – це ж не проблема. Питання в тому, що я не бачу себе, просто сидячи з медійними людьми і обговорюючи якісь максимально крінжові теми або жарти. Наприклад, оці шоу, де люди обговорюють свої казуси в ліжку, невдалі стосунки і психологічні проблеми. Навіщо це мені і чому я маю там бути? Чи настільки я пісний в своїй діяльності, що треба привертати до себе увагу розмовами про невдалий секс, наприклад?

Розумію, що глядачеві хочеться побачити мене в різних дискурсах. Але, навіть якщо ти іноді любиш поклеїти дурня (а я люблю), це не означає, що ти маєш сунутись у кожну інформаційну помийку.

Прихід на нацвідбір має бути дуже усвідомленим рішенням

- Ви тричі брали участь у нацвідборі. Це плюс чи мінус для творчого розвитку?

- Оскільки я людина, яка абсолютно ніяк не реагує на хейт, осудження чи критику, для мене це тільки плюс. Якщо бачити по моїм заявкам на нацвідбір, це абсолютно різні періоди мого життя і абсолютно різна творчість.

Взагалі прихід на нацвідбір має бути дуже усвідомленим рішенням. Ти не можеш йти туди суто для того, щоб нагадати про себе або щоб про тебе дізналося більше людей. Так було до повномасштабної війни. Тоді це реально був майданчик для популяризації себе. Думаю, мало хто з тих, хто туди приходив, дійсно хотів поїхати на «Євробачення».

Сьогодні все ж таки постає більше питання про популяризацію культури, про те, наскільки влучним і гучним може бути голос нашої країни в цей час. Моя цьогорічна заявка була виключно про це. Я знаю, що мало людей слухають текст пісні, але для мене на той момент було дуже важливо і актуально, щоб я саме з цією піснею поборовся за перемогу. В мене була конкретна мотивація.

- Чесно, засмутилися, що не перемогли? Видно було, що ви все ж таки хвилювалися, очікуючи на результати. Хоча схожі емоції були і в інших артистів.

- Стається так, як стається. Просто всім хочеться м'яса і крові, казати про якусь конкуренцію. Це не так. Ми просто хотіли, щоб все скоріше закінчилося, бо дуже втомилися і під час виступу, і взагалі за весь час підготовки. Ми в цілому і так розуміли, хто найбільше серед нас претендує на перемогу, тому не було якогось вау-ефекту.

Пам'ятаю, наступного ранку я вже зустрічався з командою, ми обговорювали реліз реміксів, планували сольник. Життя тривало і триває.

- А щодо досвіду на телешоу - «Х-фактор», «Голос країни»? Все ж таки нацвідбір – це трохи інше. Багатьох участь у телешоу просто ламає, бо коли після всієї уваги людина опиняється сам на сам, вона не знає, що їй робити. З іншого боку, там роблять тебе таким, як бачать продюсери, а не ти сам.

- Для мене «Голос країни» - прекрасна стартова площина. Мене там ніхто не ламав, дуже вдячний за це продюсерам і тренерці. Все ж таки вони намагалися підкреслити мої сильні сторони і мені самому дати зрозуміти, в чому моя сила.

Багато хто з артистів нинішнього шоу-бізнесу був на талант-шоу, і я по розповідям знаю, що дуже багато відбувалось перелому, особливо після проєкту. Адже на проєкті створюють більше комерційний образ. Потім артист закінчує шлях на проєкті, починає робити те, що хоче, а це нікому не треба, бо глядач хоче бачити те, що він бачив на екрані телевізора.

Це велика проблема насправді. У мене теж був такий досвід. Після «Голосу країни» у мене було кілька концертів у Запорізькій області, і після першого концерту організатор каже: «А ви можете заспівати те і се». Я тоді йому сказав, що я – не караоке. Тобто людина просто подивилася мої виступи на «Голосі країні», не чула альбом, який я випустив після цього, взагалі була не в курсі моєї творчості, а просто запросила людину «з тєліка».

Тут питання більше в тому, наскільки ти усвідомлено йдеш на телепроєкт. Я, наприклад, йшов на «Голос країни» і розумів: на якому б етапі я не залишив проєкт, я через два тижні випущу альбом. Тобто я прийшов на шоу з готовим альбомом. Дуже важливо розуміти, що ти будеш робити після.

- 18-20 липня ви на Atlas Festival. 28 серпня - концерт у Львові. Який план далі?

- Восени планується гучний і важливий для мене фіт, поки не можу розкрити, з ким. Також закінчую альбом, в який ввійдуть і Balamut, і Honor. В цілому мені цікаво подивитись на амплітуду майбутніх релізів, бо вони будуть зовсім не схожі на все, що відбувалось в моїй творчості за останні шість років.

Наразі в мене трохи змінилася аудиторія, за віковою характеристикою вона стала молодшою. І це важлива трансформація.

Хочеться бачити навколо себе свідомих людей

- Ви часто кажете, що музика – головний сенс життя, що просто жити, мати родину і бути щасливим - це не про вас. Але люди, які навколо нас, - це одне з найважливішого, я так думаю, особливо в нинішні важкі часи. Хто сьогодні ваше коло оточення?

- До речі, ви праві. Насправді я так кажу, бо навколо мене люди, які мене надихають. І просто в моменті, напевно, ти не задумуєшся над цим, не цінуєш те, що маєш, і зазвичай всі лаври передаєш музиці.

Моя родина – це найважливіший рушій того, що я роблю. Якщо мені погано чи просто хочеться перезарядитись, сідаю в потяг і їду додому до батьків. Дуже важливо мати те місце, в яке ти завжди можеш прийти. Я цього раніше не розумів.

Якби можна було увесь час сидіти на дачі у батьків і писати музику, ще й заробляти на цьому, чесно, я би так і робив. Але реалії трішки інші.

Я реально закоханий в свою фанбазу, це велика кількість прекрасних людей, які мене підтримують. І це дуже допомагає, мотивує створювати, не дозволяє дуже довго прокрастинувати. Саме вони не дають рухатися хвилеподібно, як ви кажете, вони постійно мене мотивують.

- У вас близькі стосунки з батьками?

- Звичайно!

- Як вам, як артисту, нині дається музика? Щодня трагічні події, це вибиває з життя, як при цьому щось творити?

- Десь два з половиною роки повномасштабної війни я тримався, щоб не випадати емоційно. Я не пропускав в себе негатив, генерував завдяки творчості, щасливим моментам броню і мав змогу надихати людей. А останні пів року, напевно, щось пробило цю броню.

У травні взагалі було сильне емоційне виснаження, нічого не міг з цим зробити. З огляду на війну, у твоєму житті все наче більш-менш нормально, але тобі так хріново, що ти не знаєш, як з цього вибратися. На травень було заплановано декілька виступів, від яких я відмовився, бо не міг вийти на сцену, не було ресурсу. Зараз наче трохи легше, вийшов реліз, я побув на дачі у батьків, є чим з людьми поділитися.

Я бачу такі настрої й по своїх колегах, по їхніх релізах. Бачу спустошення. Тобто механічна дія є, присутність в медіаполі є, але в очах - повне спустошення.

- Чи проходили ви для себе якісь військові навчання? Ми з вашими колегами завжди говоримо, що краще хоч щось вміти, ніж потім бути в шоці. Але більшість не тренується, бо бракує часу. Хоча, дивлячись, як ви рухаєтеся на сцені, думаю, спортом ви принаймні займаєтеся.

- Чомусь всі думають, що займаюсь спортом (сміється). Насправді, ні. Хореографія є. А загалом це мінімальний набір вправ вдома - віджимаюсь, качаю прес.

Що стосується навичок, я насправді вмію стріляти. Мій дідусь мене цьому вчив. У мене дядько зараз військовий, тому я не зовсім нулячий, скажімо так.

Можливо, як ви кажете, варто приділити час на заняття з тактичної медицини, бо це дійсно важливі знання.

- Про що ви сьогодні мрієте?

- Моя найбільша мрія - хочеться бачити навколо себе свідомих людей.

Хочеться чути не просто пусті слова, а розуміти, що ці слова для людини щось значать, щоб люди самі вірили в те, що кажуть і чого вимагають від інших. Зараз стільки всього напускного, подвійних стандартів.

Не розумію, чому досі треба комусь пояснювати, наскільки важлива українська мова, наскільки важливо створювати якісний контент українською, а не просто українською.

У мене дуже багато питань. Чому, наприклад, досі в нас не заборонений російський контент або контент російською мовою в цілому. Бо, як бачимо, вже недостатньо, щоб над головою летіли ракети і «шахеди», щоб люди ставали свідомими.

Можливо, це гіперболізовано звучить, що я це називаю своєю мрією. Але так буде набагато легше і щасливіше жити, творити, ростити дітей.