"Розуміла, що бачу його востаннє": спогади рідних про Валерія Гудзя – екскомандира 24 бригади

Такі як він не потребують багато представлень, бо гучніше будь-яких слів про Героя України Валерія Гудзя можуть сказати його вчинки. Навіть через 3 роки після загибелі він залишається взірцем для сотень офіцерів, командиром, за яким не страшно було йти у бій, та найкращим чоловіком і батьком, чия любов не закінчилася смертю.

Ще на зорі Незалежності він свідомо обрав служіння українському народу, і залишився йому вірним до останніх хвилин життя. Валерій Гудзь з позивним "79" загинув 12 березня 2022 року на Луганщині – у бою, як справжній воїн. Поруч зі своїм підрозділом, як справжній командир.

У рамках проєкту "Життя після втрати"дружина Маргарита й донька Анна розповіли 24 Каналу про настанови, які від нього отримали, військо, яке він мріяв створити, та про свій шлях далі.

Хотів бути тільки українським офіцером

Ще зі шкільних років Валерій Гудзь готував себе до кар'єри військового: щоранку бігав, посилено займався спортом, тренував дисципліну. Ці звички зберіг упродовж всього життя. А коли почув, що на вступних іспитах треба здавати плавання, то ціле літо таємно від мами ходив на озеро й вчився.

Школу закінчив зі срібною медаллю, склав математику на "відмінно", тим самим підтвердив медаль, яка дала можливість не складати інші екзамени, та став курсантом Рязанського повітряно-десантного училища. У той рік конкурс там був 9 людей на одне місце.

Все це говорить про його сильний характер, адже до такого способу життя Валерія ніхто не змушував. Це був його свідомий вибір. Він поставив мету і досяг її. Просто так ніхто ніким не стає, бо все потребує зусиль,
– підкреслила його дружина Маргарита.

Вони познайомилися у 1991 році. Валерій навчався у військовому училищі, Маргарита – у педагогічному інституті. Жінка згадує, що з першої зустрічі відчула, що може довіряти цьому юнакові. Він випромінював впевненість, надійність, був надзвичайно відповідальним.

Валерій Гудзь на службі / Фото надане 24 Каналу

У ті роки мало хто вірив, що Радянський Союз розпадеться, але Валерій вмів оцінювати ситуацію, все аналізував. Тому, коли наша держава стала незалежною, він сказав, що служитиме тільки в українській армії.

Після закінчення військових вишів розподіл для подальшої служби відбувався за рейтингом. Його складовими були: фізична підготовка, психологічна, лідерські якості та, звісно, навчання. Першим, відповідно до рейтингу, обирав службу курсант, який вже воював в Афганістані, мав безліч нагород, а другим – Валерій Гудзь.

Він подякував командуванню за все, чого його навчили, та наголосив, що є українцем, тому має бути поруч зі своїм народом. Тоді йому дали скерування до Міністерства оборони України, а там – в ОК "Південь",
– пригадала жінка.

Валерій та Маргарита одружилися у липні 1992 року, а вже через місяць їм треба було їхати тисячі кілометрів на місце служби. У цей момент молода дружина не відчувала ніяких сумнівів. Більше хвилювався Валерій, навіть пропонував, що спершу поїде сам, облаштується, але Маргарита відмовилася. Вона точно знала, що має бути там, де її чоловік.

Маргарита Гудзь з чоловіком / Фото надані 24 Каналу

"Ще перед випуском він говорив мені, що оскільки вчився у повітряно-десантному училищі, то служитиме у великому місті. Пояснював, що десантникам потрібні аеродроми, регулярні стрибки з парашутів, відповідно такі можливості є лише у містах. Але коли я прочитала у скеруванні слова "с. В. Корениха", то зрозуміла, що ми їдемо кудись не туди", – з усмішкою додала жінка.

Так вони опинилися на Миколаївщині. Чоловік почав службу, Маргарита влаштувалася вчителькою у школі. Ніяких зручностей у новому помешканні не було, дівчині, яка виросла у місті, довелося до всього звикати, але молода сім'я ні на що не нарікала. А згодом військову частину перевели у Миколаїв.

Валерій Гудзь у перші роки на службі / Фото надане 24 Каналу

Загалом на півдні України вони провели майже 10 щасливих років. Дотепер Маргарита згадує про цей час з теплом у серці. Вона вдячна людям, які так добре їх прийняли, а з багатьма спілкується й досі.

"На жаль, тоді військо було не потрібне": життя до 2014 року

У сім'ї кадрового офіцера одразу поділили обов'язки. Чоловік був головою родини, а дружина – надійним тилом. Вона ніколи не втручалася у його службові справи, але завжди дарувала затишок і тепло, які були так потрібні.

Коли народився син – турбот стало більше. Валерій бачив, що мені дуже важко, тому просто брав візочок з дитиною та йшов гуляти, давав мені перевести подих. Потім привозив його і повертався на службу. Військо було для нього усім. Я це розуміла і приймала,
– підкреслила жінка.

На жаль, з роками ставало зрозуміло, що військова служба не потрібна Україні. У 2000-х роках армія переживала не найкращі часи. Це психологічно дуже тиснуло на Валерія, який вже був у званні майора, мав двох дітей. Він розумів, що потрібно щось змінювати, тому звільнився у запас і сім'я переїхала у Бориспіль, де жили його батьки.

Валерій Гудзь здобув другу вищу освіту і почав працювати вчителем. Викладав військову справу, тренував молодь, вів секцію з боксу, виховав плеяду талановитих спортсменів. Разом з дітьми часто їздив на змагання, створив військово-патріотичний клуб "Боривітер".

Офіцер багато вкладав у виховання молодого покоління / Фото надане 24 Каналу

"Якось він привіз своїх вихованців у військову частину в місто Миколаїв. Там вони кілька днів жили у казармах, їздили на полігон, вчилися стріляти. Багато з цих хлопців згодом також обрали для себе військовий шлях, стали офіцерами. На це їх надихнув приклад чоловіка", – розповіла Маргарита.

Коли у 2014 році Росія напала на Україну, у сім'ї Валерія Гудзя ніхто не обговорював, що робити далі. Рішення повернутися на службу було чітким і зрозумілим.

Він не міг займатися боксом і дітьми тоді, коли виникла загроза для України. Хоча йому було вже далеко не 20-ть, він працював вчителем, але не вагався ні хвилини, розумів, що насамперед є офіцером. Тому одразу зібрав речі й вже на початку квітня був на Сході,
– додала жінка.

Виховав покоління Героїв України та знав солдатів на ім'я

Маргарита зізнається, що коли чоловік залишав армію у 2000-их роках, то на цю армію боляче було дивитися. Всі раптом зрозуміли, що військо важливе лише у 2014-му. Тоді Валерій Гудзь почав службу у 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Там пройшов шлях від командира взводу до заступника командира бригади.

Він виховав та навчив ціле покоління Героїв України. Я говорю про це без пафосу, так справді було. Андрій Кизило, Андрій Жук, Василь Тарасюк, Андрій Верхогляд, Роман Дармограй – всі ці офіцери удостоєнні цієї найвищої нагороди. Кожен з них служив у 72 бригаді під командуванням мого чоловіка,
– сказала Маргарита.

Під керівництвом Валерія Гудзя починали військову службу у 72 бригаді, зокрема Богдан Гарнага, Олексій Халабуда. У 24 бригаді – плеяда інших талановитих офіцерів: Сергій Мазорчук, Юрій Капустяк, Сергій Лісовенко, Тарас Матвіїв, Джеміль Ізмаїлов.

Сьогодні військові, яких навчав Валерій Гудзь, стали командирами батальйонів, бригад, хтось очолює армійський полк. Всі вони продовжують справу свого наставника, адже знають, як він мріяв створити нове українське військо – військо, у якому буде честю служити.

"Його головними принципами не тільки на службі, але й у житті були чесність та порядність. Саме за цими критеріями він оцінював людей. До солдат ніколи не ставився зверхньо. Чудово розумів, що військо тримається саме на них. Навіть жартував, що черг на посаду солдата немає ніколи, тоді як командирами хочуть бути всі", – розповіла дружина Валерія Гудзя.

Валерія Гудзя любили та поважали підлеглі / Фото надані 24 Каналу

Служачи на високих посадах, "79" особисто перевіряв всі окопи, бо розумів, що від цього залежить життя людей. Найбільше дбав про безпеку особового складу, казав, що ніколи не ховатиметься за спинами солдатів та не хоче здобувати перемоги ціною життя бійців, тому дуже важко переживав кожну втрату.

Можливо, це прозвучить дивно, але інколи я думаю, що це "добре", що мій чоловік так і не дізнався про загибель Дмитра Коцюбайла, Андрія Верхогляда, Сергія Дердуги, Петра Янченка… Я не знаю, як би він це пережив…,
– поділилася Маргарита.

Хоча в підпорядкуванні Гудзя були сотні, а згодом й тисячі бійців – більшість з них він знав на ім'я. Міг підійти до солдата й запитати, як у нього справи, чи все гаразд вдома, чи він поїв і навіть уточнити, що саме. Валерій Федорович спершу все робив сам, показував, як правильно на своєму прикладі, а тоді вимагав цього від інших. Часто повторював слова: "Лідер, це той, хто йде попереду, а не штовхає ззаду".

Казав, що вмиратиме, але цього не забуде: що "79" розповідав про війну

Життя на фронті змінило чоловіка. Він став закритий, постійно про щось думав, навіть коли приїжджав додому, то думками був на війні, уважно стежив за всім, що відбувається. Чітко розумів, що повномасштабного вторгнення не уникнути й це питання часу.

Дружина як могла намагалася відволікти його від цих думок. Подружжя ходило в кіно, театр, але повністю забути про службу офіцер ніколи не міг. Цікаво, що саме в ті роки зав'язалася його дружба з неперевершеною Адою Роговцевою, Катериною Степанковою, Світланою Орліченко.

У певні моменти Валерію Федоровичу хотілося поділитися з сім'єю переживаннями, дати певні настанови. Тоді дружина з дітьми уважно слухали, що він скаже.

Якось він розповів, якими страшними бувають обстріли з "Градів". Сказав, що вони стріляють не в одне місце, а хаотично. А ти просто лежиш, притиснувшися до землі, закриваєш голову руками й сподіваєшся, що це якось допоможе,
– пригадала дружина.

Загалом за 9 років на війні Валерій Гудзь пройшов через пекельні бої на Луганщині та Донеччині, втрату побратимів, поранення, вихід з оточення та безліч моментів, у яких дивом вцілів.

Валерій Гудзь пережив складні бої на війні / Фото надане 24 Каналу

У 2014 році він потрапив в оточення. Тоді російська сторона робила "коридор", в якому розстрілювала бійців. Дехто був змушений виходити через територію Росії. Валерій подзвонив мені й сказав, що він на це не піде, буде прориватися з боями. Я лише просила його, щоб залишився живим,
– сказала жінка.

В офіцера була чудова інтуїція. Неодноразово бійці розповідали, що завдяки вказівкам Гудзя їм вдавалося врятуватися. Був випадок, коли наші військові повернули певну ділянку, вибили звідти противника й бій нібито завершився. Вони планували відпочити, але прийшов "79" та наказав змінити позицію. Коли бійці зайшли у безпечне місце – почався обстріл.

Він завжди хотів бачити ситуацію на власні очі. Уже коли був полковником, командиром 24 механізованої бригади імені Короля Данила – разом з бійцями посеред ночі ходив по позиціях у Мар'їнці та планував операції.

Мені розповіли, що в цей час він побачив стареньку жінку, яка в 3 годині ночі стояла на вулиці в резинових капцях і дивилася як горить її будинок. Вона не кричала, не плакала, а просто мовчала. Цей спогад завжди був у нього перед очима. Він казав, що вмиратиме, але цього не забуде,
– поділилася Маргарита Гудзь.

Також жінка звернула увагу на те, що командирами бригад служать не більше ніж 2 – 3 роки, бо фізично люди не витримують. На цих офіцерах шалена відповідальність абсолютно за все: особовий склад, техніку, планування операцій, медичне забезпечення, виплати.

Валерій Гудзь ніколи не скаржився на такий ритм, хоча навіть на ППД о 5 ранку вже був на ногах, а якщо встигав повернутися додому о 22 годині, то це було великою радістю.

"79" разом з "Да Вінчі" / Фото надане 24 Каналу

Найкращий друг та головний порадник: яким батьком був Валерій Гудзь

"Дуже люблячий, турботливий, але разом з цим – в міру строгий і вимогливий", – так про свого тата згадує Анна Гудзь. Вона, як і старший брат, пішли його шляхом і стали військовими.

Найбільше батько вчив їх бути чесними та порядними й часто повторював, що гроші – це найпримітивніше, що можна дати дітям.

"Батько нас дуже любив. Я пам'ятаю, як пізно ввечері приїжджала з навчання і зразу бігла додому, бо знала, що там мене чекає тато. Коли він загинув, було дуже важко прийняти, що вже немає людини, якій було настільки цікаво знати, як пройшов твій день", – пригадала Анна.

Анна Гудзь з батьком / Фото надані 24 Каналу

Сьогодні вона бере за орієнтир найкращі риси свого батька, його вміння крокувати своїм шляхом, робити те, що потрібно і не зважати на всіх навколо. Рішення про вибір професії вони також ухвалювали разом.

Валерій Федорович добре розумів важливість медійної складової, тому тісно взаємодіяв з журналістами. Був одним з небагатьох командирів, до якого дуже любили приїжджати представники різних ЗМІ. Все це вплинуло й на вибір доньки – Анна стала військовою журналісткою.

Батько підтримував мене на всьому цьому шляху. Я постійно щось в нього запитувала, ми зідзвонювалися кілька разів на день. Можу з впевненістю сказати, що він жив моїм життям. Я не знаю, звідки він брав стільки енергії, ресурсу, але мені ніколи не бракувало його уваги,
– додала Анна.

Маргарита Гудзь підтверджує слова доньки й зауважує, що діти були найціннішим для чоловіка. Зізнається – він любив їх так сильно, що ці почуття навіть складно описати.

"Обоє моїх дітей – військові. Вони пішли за прикладом чоловіка. Син воював ще задовго до 2022 року, просто в один момент сказав, що хоче бути там, де його батько", – розповіла жінка.

Коли почалася повномасштабна війна, Анна ще була курсанткою. Вона не обговорювала з татом якихось масштабних дій чи операцій, а лише просила берегти себе.

Вони встигли побачитись напередодні загибелі. Валерій Гудзь на кілька годин приїхав додому, говорив з дружиною та донькою. У ту ніч сказав фразу, яку вони пам'ятають досі – "лиш би все це не було даремно".

Офіцер після 24 лютого знову вирушив на фронт / Фото надане 24 Каналу

"Там було пекло": про повномасштабну війну та останній бій

У лютому 2022 року Валерій Гудзь був слухачем Національного університету оборони України. Коли Росія почала широкомасштабний наступ – він вирішив повертатися до 24 бригади для її підсилення.

Ввечері приїхав додому, був дуже стурбований, нервував. Дружина вмовляла залишитися вдома хоча б на кілька годин, переночувати та їхати зранку, але Валерій Гудзь був непохитним. Він бачив, як стрімко розвивається ситуація, здогадувався про плани ворога.

Чоловік усвідомлював, що більше користі принесе там, де важко, де йдуть посилені бої. Тому вирушив на Луганщину. Згідно з його найгіршими прогнозами, бригада могла опинитися в оточенні, і він хотів бути там разом з ними,
– розповіла Маргарита.

Серед ночі офіцер подзвонив до мера Борисполя, той сконтактував його з поліцією. Вона й супроводжувала командира з області в область, і вже о 9 ранку Валерій Гудзь був під Попасною на Луганщині, де не стихали бої.

"Там було пекло. Командир бригади поранений, моральний стан бійців дуже складний. Хлопці дзвонили до Валерія і просили приїжджати, взяти командування на себе, бо в тих важких боях покладали надію на його військовий талант. Як він міг сказати їм, що не приїде?", – поділилася жінка.

Можна тільки здогадуватися, що бачив і відчував легендарний командир у ті страшні дні. Але сумнівам не піддається те, що він однозначно був на своєму місці й робив навіть більше, ніж може зробити людина.

"79" пройшов через важкі бої / Фото надані 24 Каналу

За роки служби у Валерія Гудзя та його дружини з'явилося правило – двічі в день, приблизно в один і той самий час вони мали зідзвонюватися. Навіть на кілька слів, але дзвінок був обов'язковим. Весь день 12 березня телефон мовчав.

Маргарита почекала до 16 години і подзвонила сама, однак ніхто не відповів. Ввечері того дня дзвінок все ж пролунав, але чути й вірити в те, що їй говорили, жінка не могла…

"Я кожну хвилину за нього молилася. Але коли він приїхав додому за 2 дні до загибелі, я мала дуже важкі передчуття. Відганяла їх, але чомусь думки були тільки про найгірше – про те, що бачу його востаннє. Я постійно приглушувала в собі ці відчуття, але вони нікуди не зникали", – сказала Маргарита.

Діти допомогли "втриматися на землі": як сім'я проживала втрату

Маргарита розповіла, що з 2014 року допомагала своїй кумі, яка втратила чоловіка. Разом з іншими друзями намагалася її розрадити, підтримати, але завжди розуміла, що ніхто ніколи не зможе замінити чоловіка. У 2022 році така підтримка знадобилася і Маргариті.

Жінка згадує, що найбільшу силу їй давали діти. Вона хотіла бути для них прикладом, показати, що треба жити далі, рухатися вперед. Зізнається, що після втрати багатьох людей на цій землі втримали тільки діти.

Також важливо не соромитися і звертатися за допомогою до фахівців. Особисто мені допоміг психотерапевт, йому я могла довіритися, розповісти про свій біль,
– додала Маргарита.

Їй було легше спілкуватися з людьми, які переживають схожий біль. Коли у Маріїнському палаці президент вручав сім'ї найвищу державну нагороду, вона познайомилася з дружиною пілота, Героя України Андрія Люташина – Тетяною.

Вони здружилися, почали бачитися, тепер разом ходять в музеї, театри, на екскурсії. Спілкування з людьми багато в чому допомагає. Саме Тетяні Маргарита може розповісти про все, що болить, а вона знаходить потрібні слова, щоб допомогти.

Сім'я Валерія Гудзя отримала його нагороду "Героя України" / Фото надане 24 Каналу

"Ніщо не зможе компенсувати втрати, але нам треба жити. Так, 15 березня мені хотілося заскочити в могилу до чоловіка й лягти поруч, бо ми 30 років були разом, а тут він йде кудись без мене. Але я розуміла, що у мене є діти, а їм ще важче", – поділилася Маргарита.

Як вона, так і дочка наголошують, що за життя Валерій Гудзь оточив себе надзвичайно хорошими та гідними людьми. У момент горя всі вони були поруч, пропонували допомогу, огорнули любов'ю, ніяких недоречних коментарів ніколи не звучало. Утім сім'я розуміє, що такі приклади, на жаль, трапляються з іншими.

Маргарита радить спершу подумати, чи людина сказала щось зумисне, чи просто від нерозуміння. Також наголошує, що інколи мовчанням і своєю присутністю можна допомогти більше, ніж десятками гарних слів.

Мій біль знайшов вираження в емпатичній творчості. Я вирішила написати книгу, де зібрала історії жінок, які втратили чоловіків. Спілкуючись з ними, найперше намагалася допомогти мамі. Але також зрозуміла, що у всіх нас є певні патерни поведінки. Так і мені було простіше все це переживати,
– додала Анна Гудзь.

На жаль, чи, на щастя, але рутина робить своє. З часом потрібно брати себе в руки, виконувати повсякденні обов'язки та чимось займатися. Анна зауважує, що можна безкінечно нарікати на долю, аналізувати, чому все так сталося, але від цього ніколи не стане легше. Рано чи пізно, але втрату доводиться прийняти.

Валерій Гудзь з сім'єю / Фото надане 24 Каналу

"Смерть – ще не кінець": про життя після

Сьогодні рідним, друзям, волонтерам, побратимам та всій Україні – дуже не вистачає полковника Валерія Гудзя. Коли він змінював бригаду, то військові прощалися з ним зі сльозами на очах, бо не хотіли відпускати найкращого командира. Коли загинув – в останню дорогу його приїхали провести сотні людей, а глибину їхнього горя неможливо описати словами.

У той березневий день 2022 року на Київщині ще гриміли гармати. Поруч стояв батальйон Героя України Андрія Верхогляда та вів бій. Лунали постріли, звучала сирена. Маргарита каже, що по-іншому її чоловік не міг прощатися з усіма. Бо дуже любив військо, мабуть, заради нього й народився. Він жив та загинув на війні й під звуки канонад пішов далі.

Я 30 років прожила з такою великою особистістю, а сьогодні у мене пустий дім і маленька собачка, яку подарували друзі чоловіка. Мені дуже важко йти на кладовище, бо для мене його там немає. Я вірю, що смерть – це не кінець, що є життя після,
– сказала Маргарита.

Сьогодні їй та дітям дуже не вистачає інтелектуальних розмов з чоловіком, його порад та настанов, надзвичайного вміння вислухати та почути. Дотепер сім'ю підтримують побратими Валерія Гудзя, офіцери та солдати, які служили під його командуванням, проїжджають сотні кілометрів з фронту, щоб бути поруч у роковини загибелі.

Маргарита поділилася, що разом з чоловіком вони мріяли про будинок, в який колись приїжджатимуть діти та внуки. Влітку 2021 року навіть залили фундамент родинної оселі, але офіцерський обов'язок та вірність Україні Валерій Гудзь поставив вище, ніж власне життя.

Офіцер до останнього боронив Україну / Фото надане 24 Каналу

"Всі його мрії про старість однозначно були пов'язані з сім'єю і домом, але він ніколи б не зміг жити в тилу, поки нога російського окупанта топче нашу землю. Без сумніву, сьогодні Валерій був би на фронті. Ніколи б не знайшов спокою у штабі чи кабінеті, бо мав бути там, де найважче, де йдуть бої", – поділилася його дружина.

Упродовж всієї розмови у словах Маргарити у дивний спосіб поєднуються неймовірна любов з глибоким болем. Вона з усмішкою згадує перше побачення з чоловіком, народження сина й доньки, але ледь стримує сльози, коли говорить про вбитих Росією дітей та поранених військових. Каже, що її чоловік ніколи б цього не прийняв та не пробачив.

А насамкінець Маргарита Гудзь дякує за нашу розмову, за всі ті спогади, які виринули у її серці та додає: "Дякую за цей час, бо коли ми говорили, мій чоловік знову побув для мене живим…".