Американо-український інвестиційний фонд відбудови — шанс без гарантії

Підписання угоди про створення американо-українського інвестиційного фонду відбудови — це подія, що потребує глибокого та тверезого аналізу, позбавленого пафосної лірики й невиправданих очікувань. Це не тектонічний зсув, що стався сам по собі, а, радше, відкриття тектонічної плити можливостей, під якою лежать як колосальні багатства, так і величезні ризики. Для України це шанс, але не гарантія перетворити свій сировинний потенціал на фундамент сучасної, технологічно орієнтованої економіки та органічно провести надскладний транзитний період відновлення. Іншим викликом залишається подолання хронічних хвороб галузі, які в умовах активної діяльності іноземного інвестора не просто стануть гальмівним чинником для розвитку проєктів, а ще й створюють реальні умови для колоніального статусу добувного сектора, про який так голосно говорили критики угоди.

Потенціал

Ми часто чуємо запаморочливі оцінки вартості українських надр: від сотень мільярдів доларів щодо критичних мінералів до астрономічних 15 трильйонів доларів загальної оцінки всіх мінеральних запасів. Проте важливо розуміти, що це не ринкова ціна активів, а, швидше, астрономічна оцінка мінералів, що лежать у землі. Ба більше, 62% цієї суми припадає на кам'яне вугілля, а 14% — на залізну руду, тоді як на решту активів, включно з критичними мінералами, припадає менше чверті. Ця цифра — потенціал, а не ліквідний капітал.

Цей потенціал різко контрастує з жорстокою реальністю війни. Станом на кінець 2024 року прямі збитки, завдані лише промисловості та будівництву, за оцінками Київської школи економіки, сягнули 14,4 млрд дол., а загальні збитки інфраструктури перевищили 170 млрд дол. Російська агресія фізично знищила реалізовану вартість наших активів, окупувавши території, де розташовано до 40% металевих руд. Водночас ця ж агресія у парадоксальний спосіб підвищила стратегічну цінність ресурсів на підконтрольній території.

Таким чином, фундаментальний виклик для України — це подолання прірви між теоретичним багатством і реальною економічною віддачею. Ми роками сиділи на золоті, але це «золото» залишалося геологічним феноменом, а не економічним активом. Угода зі Сполученими Штатами — це не магічне рішення, а інструмент. Це рамкова конструкція, що може допомогти залучити капітал і технології. Але чи стане ця конструкція міцним мостом до процвітання або ж залишиться пам'ятником втраченим можливостям, залежить виключно від нашого домашнього завдання — від глибини та послідовності внутрішніх реформ.

Чому успішне партнерство саме у видобувній галузі матиме значний демонстраційний ефект для всієї економіки? Відповідь криється у специфіці сектора. Гірничодобувна промисловість є надзвичайно капіталомісткою, з довгими інвестиційними циклами та високими ризиками, як геологічними, так і політичними. Історично в Україні ця галузь асоціювалася з непрозорістю, корупцією й олігархічним контролем.

Реалізація хоча б одного великого прозорого та прибуткового проєкту за участі американського капіталу в рамках угоди стане потужним сигналом для всього міжнародного інвестиційного співтовариства. Це продемонструє, що Україна здатна забезпечити верховенство права, стабільність правил гри та захист інвестицій у такій комплексній галузі. Як наслідок, це може розблокувати потік капіталу і в інші сектори — від агропереробки до IT, оборонки та інфраструктури.

Зв'язок між військовою допомогою США та потенційними прибутками від українських надр створює унікальний механізм зацікавленості. Успіх Фонду, а отже, і повернення американських інвестицій прямо залежать від можливості розпочати видобуток на нових родовищах. Це переводить відносини з формату «донор—реципієнт» у площину стратегічного партнерства, де безпека України стає економічним інтересом для США.

Важливо розуміти, що американо-українська угода не виникла у вакуумі. Вона є прямим наслідком глобальної геоекономічної перебудови, в центрі якої — жорстка конкуренція між США та Китаєм за контроль над ланцюгами постачання критичних сировинних матеріалів. Це змусило США та їхніх союзників терміново шукати шляхи диверсифікації та френдшорингу — перенесення ланцюгів постачання в дружні та надійні юрисдикції. Справді партнерським і взаємовигідним такий формат стає тільки тоді, коли державні інститути демонструють стабільність і прозору логіку своєї роботи, бізнесові практики країни-реципієнта стають зручними та позбавленими бар’єрів для обох сторін.

Особливо важливо це в максимально стандартизованому для західного світу процесі залучення інвестицій. Приклади країн, що наведені нижче, — це історії тих, хто зміг стати не просто джерелом виручки для донора, а й використати інвестиції як трамплін для власного перетворення.

Як уникнути ресурсної пастки

Однак є велике але, про яке так люблять говорити економісти. Багатство на природні ресурси часто стає не благословенням, а прокляттям. Це явище, відоме як ресурсна пастка або «голландська хвороба», характеризується деградацією інших секторів економіки, зростанням корупції, посиленням авторитарних тенденцій і, зрештою, економічним занепадом. Корисним для нас буде проаналізувати кейси країн, що успішно використовували аналогічні механізми залучення капіталу для відновлення.

План Маршалла та «німецьке диво»

Часто План Маршалла згадують як приклад виключно фінансової допомоги. Але це не так. Західна Німеччина отримала в його рамках 1,4 млрд дол. (близько 11% від загальної суми), причому 85% цих коштів було надано у формі безповоротних грантів. Це був потужний капітальний поштовх. Однак економічне диво було б неможливим без глибоких внутрішніх реформ. Ключову роль відіграли грошова реформа 1948 року (запровадження німецької марки), яка зупинила гіперінфляцію, та ордоліберальна політика міністра економіки Людвіга Ергарда, що створила умови для ринкової конкуренції та стабільного зростання. Результати були вражаючими: вже 1955 року зростання ВВП ФРН сягнуло 12%.

Урок для України. Зовнішній капітал є каталізатором, але не панацеєю. Без макроекономічної стабілізації, незалежної монетарної політики та структурних ринкових реформ він не дасть бажаного ефекту.

«Лінія Доджа» в Японії

Повоєнна Японія, як і Німеччина, страждала від руйнувань і гіперінфляції. Американська програма стабілізації, відома як «Лінія Доджа», була справжньою «шоковою терапією». Її ключові заходи включали: збалансування державного бюджету, реформування системи збору податків, обмеження кредитування та встановлення фіксованого обмінного курсу єни. Це призвело до болісної, але короткострокової рецесії, відомої як Dodge squeeze. Проте саме ця жорстка фіскальна дисципліна створила фундамент для подальшого стрімкого експортоорієнтованого зростання, яке увійшло в історію як «японське економічне диво».

Ботсвана — класичний приклад країни, яка змогла уникнути ресурсної пастки. Основою її успіху стало створення 1994 року суверенного фонду «Пула» для управління доходами від експорту алмазів. Мета фонду — збереження капіталу для майбутніх поколінь і стабілізація державних фінансів. Фонд управляється центральним банком країни і функціонує на основі довгострокової інвестиційної стратегії, що відокремлює його від поточних політичних потреб уряду. Результатом такої політики стали значне зростання ВВП на душу населення — з 2 832 дол. у 1994 році до понад 7 тис. дол. у 2020-му, а також рівень бідності, значно нижчий за середній по країнах Субсахарської Африки.

Урок для України. Доходи від видобутку корисних копалин є вкрай волатильними. Спокуса спрямувати надприбутки від високих цін на сировину на популістські соціальні видатки є величезною, але саме це і є прямим шляхом до «голландської хвороби». Україні потрібна довгострокова стратегія управління цими доходами, що базується на принципах жорсткої фіскальної дисципліни.

Домашнє завдання

Історичні уроки та структура самої угоди зі США недвозначно вказують на те, що зовнішній капітал не прийде в Україну автоматично. Він прийде лише тоді, коли ми створимо для нього передбачуване прозоре та безпечне середовище. Це і є наше домашнє завдання — комплекс реформ, який перетворить Україну з високоризикової території на привабливий інвестиційний майданчик. Це не просто виконання вимог партнерів; це наш власний раціональний вибір на користь конкурентоспроможності.

Прозорість даних

Інвестор не вкладає мільярдів доларів наосліп. Перше, що йому потрібно, — це якісна достовірна та доступна геологічна інформація.

1. Цифровізація геологічних даних. Наші геологічні архіви — це величезний масив цінної інформації, значна частина якої досі зберігається у паперовому вигляді за радянськими стандартами. Проєкт, що реалізується спільно з ЄБРР, з оцифрування 60 000 геологічних звітів до 2025 року та створення на їхній основі сучасного Національного геологічного порталу, є абсолютно критичним. Це дасть можливість інвесторам швидко й ефективно оцінювати потенціал ділянок.
2. Перехід на міжнародні стандарти звітності. Для західного інвестора українська система класифікації запасів є незрозумілою. Тому остаточний перехід на міжнародно визнані стандарти, такі як JORC (Австралійський кодекс) або CRIRSCO, є обов'язковою умовою. Це створює єдину мову для оцінки активів і ризиків, що є фундаментом довіри та основою для залучення капіталу на міжнародних фондових ринках.

Вирішення проблеми «сплячих ліцензій»

Навіть найкращі родовища не принесуть користі, якщо доступ до них заблокований або умови роботи нестабільні. Проблема «сплячих ліцензій» є однією з головних перепон для розвитку галузі. За даними Держгеонадр, в Україні налічується 154 спеціальні дозволи, за якими протягом десяти років було видобуто менш як 1% запасів. Ці ділянки фактично заморожені і не працюють на економіку. Необхідно провести рішучий, але справедливий аудит та у разі невиконання ліцензійних умов повертати ділянки у ринковий обіг через прозорі аукціони для залучення ефективних інвесторів.

Активне просування зазначених інструментів, зокрема для таких пілотних проєктів, як родовище «Добра», може стати ключем до залучення фундаментальних інвестицій. Це один із найбільших об'єктів в Європі з оціночними запасами руди від 80 до 105 млн тонн. Уряд України вже схвалив 16 червня 2025 року підготовку до проведення конкурсу на розробку цього родовища, що стало першим практичним кроком у реалізації угоди зі США. Інтерес до проєкту вже виявив потужний консорціум інвесторів, до якого входять інвестиційна компанія TechMet (частково фінансована урядом США через DFC) і соратник президента США Рональд Лаудер.

Хоч би як банально це звучало, але вищезгадані приклади та дорожні карти засвідчують: справжній успіх полягатиме у використанні поштовху для побудови в Україні повноцінних виробничих ланцюгів — від видобутку до створення високотехнологічної продукції з високою доданою вартістю. Для України це зрозумілий і перевірений шлях уникнути ресурсної пастки та закласти фундамент нової економічної моделі, з якою громадяни пов’язують зростання рівня якості життя та бажаної роботи інститутів публічної влади.