"Тіло згоріло за тиждень": історія Валерія Зеленського, який повернувся з полону і не вижив

Валерій Зеленський, військовослужбовець53-ї окремої механізованої бригади з Сіверськодонецька, пережив 39 місяців російського полону, але його серце зупинилося менш ніж через місяць після обміну. 57-річний захисник, повернутий до України 25 травня 2025 року, помер 16 червня. Донька Валерія розповіла, що його організм не витримав нелюдських тортур.

Про це пише Суспільне.Донбас.

Життя, присвячене захисту

Валерій Зеленський мріяв про зустріч з родиною, яку три роки вважав в окупації, і встиг побачити очі коханої дружини. Це історія колишнього поліцейського, який став на захист України, сміливого командира, що потрапив у полон у перші дні повномасштабного вторгнення. Він пройшов через щоденні тортури в російських тюрмах.

Донька Валерія згадує його слова: «Дітки, ми ніколи у житті не поїдемо в Росію». Він сам був переселенцем з дитинства, бачив різницю між українською та російською освітою, що сформувало його характер. Батько не став «хлопчиком для биття», а займався спортом, що дало йому дисципліну та витривалість.

Валерій був сильною особистістю, зовні та духовно. Його «ахіллесовою п’ятою» була сім’я, єдине, що могло його зламати. У Сіверськодонецьку, куди він приїхав навчатися на хіміка-технолога, він зустрів свою дружину. Їхнє життя було наповнене романтикою, і це надихало всю родину.

Після роботи на «Азоті» він здійснив дитячу мрію, влаштувавшись «опером» у міліцію, а потім у поліцію, де пропрацював шість років. Він був людиною, яка «сіяла зерна любові, добра, щастя», і залишав позитивний слід у серцях всіх, хто його знав. Навіть після трьох банкрутств у власному бізнесі (через порядність, як згадує донька) та служби звичайним солдатом, Валерій зростав по службі, ставши старшиною, і заслужив повагу всіх.

Його харизматичне обличчя навіть стало обличчям рекламної кампанії 53-ї бригади в Сіверськодонецьку, чим пишалася вся родина.

Полон: 39 місяців пекла

На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Валерія допомагав хлопцям у Маріуполі, але сам не мав належного озброєння. Коли почався наступ, з 40 осіб лише вісім добровольців, серед яких був Валерій як сапер, пішли у штурм, щоб мінувати міст. Їм обіцяли зустріч з Нацполіцією, але на місці їх чекали росіяни. Дивом їх взяли у полон, а не вбили.

«Я хлопець дорослий, ти або вбиваєш, або оформлюєш», — сказав Валерій окупантам, погрожуючим йому автоматом. Його «оформили».

Родина не одразу дізналася про полон Валерія, адже самі перебували під обстрілами у підвалі. Лише згодом чоловік доньки повідомив трагічну звістку. Виїхавши з окупації лише з двома сумками, родина три роки шукала будь-яку інформацію.

Перша звістка прийшла від колишнього побратима, який передав, що з Валерієм «все добре». Згодом прийшов лист, який, за словами доньки, був «проросійським» за формою, але психологічно свідчив про його стійкість та розуміння ситуації. Він думав, що сім’я все ще в Сіверськодонецьку.

У полоні Валерій щодня згадував дні народження рідних, молився тричі на день, омивався крижаною водою. Незважаючи на включення у списки на обмін, його постійно викреслювали, обмінюючи інших «Зеленських», можливо, через його прізвище. Хлопці, які поверталися, свідчили про щоденні тортури, яким піддавався Валерій.

23 дні свободи та прощання

За день до обміну Валерію приснилася мама, яка сказала: «Рідненький, не спізнись на автобус об 11:20». Вони виїхали об 11:28. Це, а також читання ним «Лікаря Живаго» у полоні, тоді як його дружина читала ту ж книгу вдома, донька називає «унікальним зв’язком».

Валерія звільнили 25 травня 2025 року в рамках обміну «1000 на 1000». Сім’я не могла повірити своєму щастю. Він зателефонував доньці, і був приємно вражений, що вона розмовляє українською, висловивши бажання вивчити мову.

«Я нікого не здав», — перше, що він сказав, наголосивши на своїй честі та відданості Україні.

Він був безмежно радий дізнатися, що у нього є онук, про якого він мріяв все життя, адже вже мав двох онучок.

«Мені є для чого жити», — казав він лікарям, які питали про суїцидальні схильності.

Проте організм не витримав. За медичним висновком, Валерій пережив майже всі види тортур, що призвело до повного виснаження. Його тіло «згоріло» буквально за тиждень. За словами доньки, перший рік полону був найскладнішим, коли його катували «ДНРівці» та «вагнерівці». Він витримав завдяки своїй дисципліні та «набитим» м’язам від кіокушинкай, але повернувся без них.

«Три людини померли від катувань серед нас», — розповідав він.

Коли йому було дуже зле, він просив Бога дати побачити очі коханої. Він це зробив: мав один щасливий день на волі з родиною, перш ніж звернувся до лікарів.

«Ми думали там справа в підшлунковій, але насправді всі органи вже розпадалися. Некроз був не тільки в підшлунковій. Це те, що ти не побачиш зором, це те, що аналізи не покажуть. Він тримався просто на силі духа», — розповіла донька.

Родина відчуває подвійні емоції: невичерпний біль від втрати коханої людини, яку «затортурили», і водночас радість, що він більше не відчуває тих тортур.