Росіяни жорстоко катували через прізвище. Після повернення з полону помер воїн з 53-ї бригади

Військовослужбовець 53 окремої механізованої бригади Валерій Зеленський, який три роки перебував у російському полоні, повернувся до України 25 травня 2025 року. Але вже 16 червня серце 57-річного чоловіка зупинилося від пережитих тортур, розповіла «Суспільному» донька захисника Валерія, пише «Главком».

Свою майбутню дружину Валерій Зеленський, хімік за фахом, зустрів у Сіверськодонецьку Луганської області. Проробивши деякий час на заводі «Азот», чоловік, який мріяв про роботу у міліції все своє дитинство, перейшов на роботу оперуповноваженим, де й працював цілих шість років. Потім він звільнився з міліції, намагаючись влаштувати власну справу, але порядним людям, буває, не щастить у бізнесі, тому підприємець загалом пережив три банкрутства.

Через деякий чоловік пішов в армію звичайним солдатом та з часом дослужився до старшини, хоча, знаючи його потенціал, він міг йти далі.

Коли 53-я бригада робила рекламну кампанію у Сіверськодонецьку, Валерій Зеленський потрапив на плакати через своє харизматичне обличчя. «Боже, як ми ним пишалися. Просто всі з нашої сім'ї зробили фотографію з цими постерами, тому що, такий він там гарний, він дуже стриманий, дуже мужній», – пригадує донька.

На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Зеленського, де він був сапером, направили допомагати бійцям, які захищали Маріуполь, зокрема, провозили їм зброю та набої. «У них не було ні касок, ні бронежилетів, ні елементарних автоматів, у них нічого не було», – розповідає Валерія.

Коли почався наступ, виявилися потрібні добровольці, які підуть на штурм й із сорока бійців погодилося вісім. Валерій мав мінувати міст й перед виходом йому сказали не хвилюватися, адже його чекала українські правоохоронці й все буде добре. І коли бійці ЗСУ приїхали на місце, їх дійсно чекали, але не свої.

Взагалі було дивом, що їх взяли у полон, а не вбили на місці, адже, як пізніше розповідав чоловік своїй донці, через прізвище росіяни погрожували йому автоматом, але все ж таки вирішили зберегти життя.

Про те, що чоловік опинився в полоні, його сім'я дізналася лише через деякий час, адже ховалася від обстрілів у підвалі й не мала доступу до зв'язку. Донці та дружині Валерія Залужного вдалося виїхати з міста з двома сумками, в одній з яких була кішка, а в іншій – документи. 

Три роки сім'я шукала будь-яку інформацію про чоловіка й одного разу їй у соцмережах написав незнайомець, який повідомив, що батько у полоні й та на його прохання передав, що з ним все добре. Через якийсь час від чоловіка надійшов лист, який був адресований на стару адресу у Сіверськодонецьку.

Донька розповідає, що її батька декілька разів вносили у списки на обмін, але увесь час обмінювали інших Зеленських. «Для них Зеленський – це як можливість, це як лялька вуду. І тому хлопці повертаються, розповідають, що там такий час були тортури, такий час у батька були тортури кожен день», – розповідає донька захисника.

Його звільнили 25 травня 2025 року, у межах обміну «1000 на 1000». Після повернення він проходив обов'язковий карантин для перевірки стану здоров'я після полону. «Перший рік був найскладніший, тому що він був з ДНРовцями, а це такі, трохи відбиті люди. Вагнерівці були. І оця вся суміш і катування були не просто жорстокими, а нелюдськими. Але він витримав», – каже жінка.

У медичному висновку розписано, що проти чоловіка були застосовані практично всі види тортур, наслідком яких стало те, що знесилений організм не витримав та згорів буквально за тиждень.

Лікарі припускали, що чоловік має проблеми з підшлунковою й під час проведення операції виявилося, що всі його внутрішні органи розкладалися й некроз зачепив не лише залозу. «Він тримався просто на силі духа», – каже Валерія Зеленська. Її батько помер 16 червня – менше за місяць після повернення з російського полону.

Країні вдалося повернути з полону військовослужбовців із 46 частин, яких раніше жодного разу не було в списках на обмін.