Тибет після Далай-лами XIV: чи знайдуться сили для опору Китаю

Питання Тибету завжди було джерелом великої тривоги і занепокоєння для Комуністичної партії Китаю та її лідерів від Мао до Сі Цзіньпіна.

Одне з перших рішень Мао після приходу до влади у 1949 році – відправити війська й анексувати Тибет.

Свідченням того, наскільки влада Китаю стурбована Тибетом, є те, що Пекін до цього часу випустив 18 "білосніжних книг" про Тибет, остання з яких – у березні 2025 року. Причина такої кількості цих документів, що фактично є пропагандою і дезінформацією, полягає у тому, що після понад семи десятиліть контролю Китай досі намагається легітимізувати свою незаконну окупацію Тибету.

Тибетський народ і культура суттєво відрізняються від китайських. Тибет має власну незалежну історію, а глибока віра тибетців у буддизм і Далай-ламу є прямою загрозою для принципу "одна партія, один лідер, одна культура", що панує у КПК та у Сі Цзіньпіна.

Хоча Китай і контролює територію, влада залишається стурбованою, і ця тривога проявляється у жорсткій політиці й обмеженнях базових прав людей. Відтоді як Сі прийшов до влади, він посилив політику асиміляції та сінізації, коли влада намагається перетворити все тибетське – мову, культуру, релігію, ідентичність – на китайське.

За даними Держдепартаменту США, у в’язницях наразі перебуває від 500 до 2000 тибетських політичних в’язнів. Але якщо брати до уваги заперечення базових прав і політику асиміляції, можна сказати, що під репресіями перебуває фактично все населення Тибетського нагір’я – близько 7 мільйонів людей.

Безперечно, Китай приніс до Тибету значний матеріальний розвиток – інфраструктуру: дороги, тунелі, мости, аеропорти тощо. Життя людей покращилось. Проте цей прогрес переважно вигідний збільшеній кількості ханьських китайців, які мігрували сюди добровільно або заохочувались державою.

За переписом 2020 року ханьці складають понад 12% населення Тибетського автономного району, а у містах на кшталт Лхаси – значно більше. Економічний розвиток відбувається ціною втрат для тибетської культури і довкілля. Тибетська культура, мова та освіта зазнають сінізації, і за сучасними темпами у найближчому майбутньому тибетські території не сильно відрізнятимуться від інших китайських міст.

Основні проблеми тибетської діаспори – скорочення чисельності населення, крихке лідерство, а також поважний вік Далай-лами, якому зараз 90 років.

Кількість тибетських біженців в Індії та Непалі за останні два десятиліття значно зменшилась. Якщо колись їх було близько 150 тисяч, то зараз – близько 75-80 тисяч.

Причини скорочення: низький рівень народжуваності, дуже мало нових біженців із Тибету (до 2008 року близько 3000 на рік, тепер менше ніж 100), а також значна міграція тибетців до Північної Америки, Західної Європи та Австралії.

Відданість і лояльність тибетців до 14-го Далай-лами практично абсолютна. Значною спадщиною 14-го Далай-лами є внесок у демократизацію тибетської політики та спільноти. Проте цей шлях виявився складним для тибетців. Спільнота, хоч і невелика, має численні сектантські розколи, і невідомо, чи буде наступник таким само об’єднавчим лідером, як теперішній Далай-лама.

Ще одне випробування – збереження культури, мови та ідентичності. Раніше тибетці жили компактно у Південній Азії, у тісних громадах, де культура й мова процвітали. Нині ж спільнота розпорошена по світу, тибетці зазнають інтеграційного тиску. Молоде покоління погано володіє тибетською мовою, мало знає історію та спадщину.

Період після 14-го Далай-лами буде новим і невідомим. Для тибетців це буде схоже на сім’ю, що втратила батька і головного захисника. Багато підтримки, яку нині отримують тибетці від індійського уряду та міжнародної спільноти, пов’язано саме з Далай-ламою. Чи збережеться ця підтримка після його відходу?

Далай-лама є ключовим зв’язком між малою діаспорою (менш як 1% загальної тибетської популяції) і 99% тибетців у Тибеті. Його відсутність піддасть випробуванню цей зв’язок.