Як Сі Цзіньпін втрачає владу в Китаї та чому боїться Путіна не менше, ніж довіряє

Відразу кілька західних видань звернули увагу на слабкості в зовнішній, а подекуди й внутрішній політиці Китаю. Від пропущеного Сі Цзіньпіном саміту BRICS та фактичного нульового впливу на перебіг конфлікту між Ізраїлем та Іраном – до кволого союзництва Пекіна та Москви зі взаємною недовірою та постійними підозрами.

Китай вдає зі себе глобального гравця, але поки поступається Сполученим Штатам фактично по всіх напрямках.

24 Канал проаналізував матеріали західної преси щодо Китаю, аби розібратися, чому Пекін досі залишається виключно регіональною силою, наскільки міцний союз КНР і Москви та які козирі залишаються в Сі Цзіньпіна, щоб продовжувати нарощувати вплив у світі.

Перша "цеглина" випала з BRICS, Сі Цзіньпін ігнорує саміт

Сі Цзіньпін на саміті BRICS у 2023 році / Фото AP

Вперше в історії самітів BRICS захід пройде без участі китайського лідера Сі Цзіньпіна, зауважує Fox News. Офіційне пояснення Пекіна звучить доволі буденно, мовиться нібито про "конфлікт у графіку". Натомість в американських аналітичних колах це викликало шквал припущень щодо реального стану справ у верхівці китайської влади.

Замість лідера КНР на зустріч до Бразилії вирушив прем’єр Лі Цян. Формально – нічого критичного, адже Сі Цзіньпін і бразилський президент Лула да Сілва вже зустрічалися раніше цього року. Однак експерти не приховують свого скептицизму щодо цього очевидно політичного маневру.

Це надзвичайно показово. Є підстави думати, що Сі втрачає контроль над армією, а цивільні конкуренти повертають вплив,
– каже аналітик з питань Китаю Гордон Чанг.

Мовиться не лише про одну поїздку, а про значно ширшу динаміку. Сі поступово зникає з публічного простору, все частіше делегує дипломатичні повноваження, тим часом в армії проходять суцільні перестановки.

Зовні це подається як "стратегічна адаптація", але для досвідчених спостерігачів це радше виглядає як ознаки втрати контролю над вертикаллю, яку сам же Сі вибудовував десятиліттями.

Все це відбувається на тлі тріщин у самому BRICS. Країни Глобального Півдня, зокрема Бразилія та Індонезія, вводять мита проти китайського імпорту.

Китай активно шкодить цим країнам своїми хижацькими торговими практиками. Це черговий сигнал про те, що BRICS – це не васалізація Півдня Китаєм,
– вважає Браян Бурак із Heritage Foundation.

Ба більше, конфлікти поступово множаться. Зіткнення з Індією тривають роками, а цьогоріч на саміті саме прем’єр Моді мав публічно задавати тон, що зрештою не найзручніший сценарій для Пекіна. Китай перебуває де-факто у стані війни з Індією вже десятиліттями. Експерти зазначають, що обидві країни, попри участь у BRICS, мають фундаментально протилежні інтереси й навряд чи варто очікувати глибоких змін найближчим часом.

Попри галас навколо BRICS як економічного гіганта, організацію, яка має 12 повноправних членів (що загалом становить понад 75% населення планети) та широкий спектр стратегічних ресурсів – за фасадом гучних декларацій ховається глибока роз’єднаність.

Це група країн, які ненавидять одне одного. В них бракує стимулів для справжньої єдності,
– підсумовує Бурак.

Навіть валютна битва, що мала завдати суттєвої шкоди домінації долара, тріщить від суперечностей. Багато паніки щодо BRICS-валюти залишаються перебільшенням. Через різницю національних інтересів країн-учасниць, виклик долару виглядає швидше бутафорським і суто інформаційним.

Єдина країна, яка реально загрожує долару, – це США. Через те, що ми робимо всередині країни,
– додає Гордон Чанг.

Натомість применшувати загрозу не варто. Альтернативні голоси наголошують на ризиках, пов'язаних з поглибленням відносин між країнами BRICS та Китаєм.

Китай вже запустив альтернативу SWIFT, яку використовують банки Карибського регіону і де рухаються трильйони доларів,
– зауважує економіст Крістіан Бріґґс.

Зрештою, чи є неявка Сі Цзіньпіна на саміт сигналом слабкості, або навпаки – демонстрацією впевненості? Аналітики наголошують, що китайському лідеру не обов'язково особисто відвідувати подібні зустрічі, адже навіть за межами організації, Китай має торговельні відносини з 80% світу та здатен просувати власний порядок денний за будь-яких умов.

Та, попри подібні інтерпретації, стає все більш очевидним той факт, що Сі вже не виглядає незаперечним лідером, а Китай – єдиною точкою тяжіння для Глобального Півдня. І саме цьогорічний саміт BRICS продемонстрував це найвиразніше.

Все ще в тіні США: чому Китай провалився як миротворець на Близькому Сході

Коли Ізраїль та Іран обмінялись ракетними ударами в червні, Китай – головний економічний і дипломатичний партнер Тегерану – фактично нічого не зробив. Важко придумати кращу демонстрацію того, що Пекін поки лише прагне ролі нової наддержави, але поки такою не став, пише The Atlantic.

Попри тісні зв’язки з багатьма країнами регіону – від Ірану до ОАЕ – і залежність від близькосхідної нафти, Китай так і не спромігся стати бодай посередником у врегулюванні регіональної напруженості. Сі Цзіньпін запропонував чотирипунктовий план миру, обіцяв "конструктивну роль", але далі пресрелізів справа не пішла. Ізраїль навіть не сів за стіл. Причиною послугувало те, що через те, що Пекін фактично став на бік ХАМАС після терактів 7 жовтня, в Єрусалимі це запам’ятали.

Китайська дипломатія намагалась згладити гострі кути. Очільник МЗС Ван Ї телефонував колегам в Ізраїль, запевняючи, що Пекін "готовий відновити співпрацю у всіх напрямках".

Але довіра майже повністю відсутня, особливо з огляду на тісний союз Китаю з Іраном. Пекін допомагає Тегерану обходити санкції, закуповує іранську нафту, запрошує Іран до BRICS та Шанхайської організації співробітництва. Усе це для Ізраїлю виглядає як гра виключно на ворожому полі.

Натомість китайські компанії, попри офіційні декларації, не поспішають інвестувати в Іран. І причина тут не лише в політичній обережності, а й у страху перед вторинними санкціями США, які можуть дорого коштувати.

Фінансова директорка Huawei Мен Ваньчжоу прибуває до офісу нагляду за умовно звільненими у супроводі охоронця, Ванкувер, 2018 рік / Фото AP

Історія Мен Ваньчжоу – фінансової директорки та доньки засновника Huawei – яскравий приклад. У 2018 році її затримали в Канаді на вимогу Вашингтона за звинуваченням у порушенні санкцій проти Ірану.

Китайська дипломатія кілька років домагалася її звільнення, справу супроводжував великий скандал, і врешті-решт обмін затриманими. Але послання бізнесу залишилось однозначне: "Працюєш з Іраном – граєш з вогнем".

Саме тому, навіть після обіцянок про 400 мільярдів доларів інвестицій у стратегічне партнерство з Тегераном, реальні вкладення залишаються мізерними – всього 3,9 мільярда до кінця 2023 року. Для Ірану це виглядає не як справжній союз, а виключно як політична гра без реальних гарантій.

Китай не намагається бути гарантом безпеки на Близькому Сході – та й, чесно кажучи, ніхто його про це не просив,
– каже Юн Сун, директорка з програми Китаю у Stimson Center.

Китайська нерішучість у цьому питанні видна неозброєним оком. У відповідь на загострення між Іраном та Ізраїлем, Пекін надав Тегерану лише стриману дипломатичну підтримку, що зрештою не додало балів союзництву з Китаєм.

Як партнер із безпеки, Китай для Ірану – порожнє місце,
– прямо каже фахівець з питань безпеки в регіоні Перської затоки Мохаммед Бахарун.

Зрештою, це влаштовує частину країн регіону, адже Пекін принаймні не підливає масла у вогонь конфлікту. Однак насправді це означає інше – Китай не може стати альтернативою США. Дипломатично та економічно для багатьох еліт регіону Америка все ще номер один.

Візит Трампа в травні та царські почесті від монархів Затоки – найкращий доказ. Китай тут не очолює жодного політичного чи стратегічного процесу. Єдина країна, яка це робить – США,
– каже Джонатан Фултон з Atlantic Council.

Те саме відбувається і в глобальнішому масштабі. Сі Цзіньпін намагався стати посередником у війні Росії проти України, пропонував мир, але нахил у бік Москви знищив будь-яку довіру до Китаю. У конфлікті Ізраїлю та ХАМАС – знову виступив з очевидно пропалестинською позицією. В обох випадках реальні результати приносила американська дипломатія, а Китай всього лише скористався нагодою для піару, спрямованого на країни Глобального Півдня.

Підсумок статті The Atlantic простий: Китай багато говорить про "мир і стабільність", але йому бракне важелів, союзів і бажання брати на себе ризики.

"Осі авторитаризму", яку малюють аналітики та куди входять Китай, Росія, Іран, Північна Корея, – це не коаліція, а довільна збірка. І хоч економічна вага Пекіна вражає, вона не перетворюється на реальну дипломатичну чи військову силу. Щоб кинути виклик США, Китаю потрібно не тільки більше ресурсів, а й нове уявлення про те, яким гравцем він хоче бути у світі.

Економічна дипломатія замість військового тиску та погроз

Саміт "Китай – Центральна Азія" пройшов в Астані, за особистої участі китайського лідера Сі Цзіньпіна / Фото Akorda

Поки США бомбили Іран, а світова увага була прикута до чергового вибуху на Близькому Сході, Китай зібрав в Астані п’ять країн Центральної Азії – і мовчки уклав десяток угод. Без гучних заголовків, без демонстративної геополітики, зате з довгим списком практичних рішень, пише видання Modern Diplomacy.

З 16 по 18 червня Пекін провів другий саміт "Китай – Центральна Азія", на якому підписали новий договір "про добросусідство і дружню співпрацю" з Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном. Учасники назвали це "віхою сьогодні й фундаментом на завтра", а китайська сторона просуває термін "дух Центральної Азії", який принаймні номінально вбирає в себе взаємну довіру, вигоду та стабільність. Що важливіше – все це звучить не як дипломатичний тост, а як заявка на нову модель співпраці без танків, авіаносців і блокового мислення.

Пекін робить ставку на економіку. В підсумку було укладено 12 угод – у сфері енергетики, торгівлі, освіти. Прозвучала обіцянка допомоги на 208 мільйонів доларів для вирішення чотирьох головних викликів регіону: відсутність виходу до моря, недорозвинений фінансовий сектор, водно-енергетичну кризу та зміну клімату.

Загальний обсяг інвестицій Китаю в регіон сягнув 30 мільярдів доларів, а товарообіг – 94 мільярди за 2024 рік.

Це вже не просто гілка проєкту "Один пояс – один шлях", а ціла регіональна стратегія з акцентом на модернізацію, сталість і технології. Навіть у формулюваннях про "спільне майбутнє" та "рівноправний порядок" чутно не ідеологічний пафос, а продуманий маркетинг, де на передній план виходить китайська модель глобалізації без зазіхань на чужу автономію.

Контраст із Заходом підкреслюється навмисно. Адже поки на саміті G7 у Канаді обговорювали бомбардування Ірану, в Астані лідери закликали до припинення вогню і заявили, що Центральна Азія "не має бути втягнута у конфлікт, не повинна бути його жертвою, а має виступити за політичне врегулювання".

Автор статті підсумовує, що логіка цієї моделі в тому, що розвиток залишається найкращою гарантією безпеки. Китай не пропонує ядерну парасольку чи військову підтримку, але бере на себе щось інше – інфраструктуру, інвестиції, модернізацію, робочі місця.

І поки BRICS тріщить, Близький Схід горить, а США зосереджені на війнах, Пекін у Центральній Азії просто робить свою справу – без ідеології, але з конкретними грошима.

Без довіри та спільного стратегічного бачення – як Китай і Росія грають у союзників

Коли Путін і Сі Цзіньпін обіймаються перед камерами та називають свій альянс "вічним", це звучить красиво. Особливо якщо додати трохи "нових шовкових шляхів", спільну памʼять про імперське минуле і традиційну критику Заходу. Але якщо відсунути декорації – перед нами постає не стратегічний союз, а шлюб за розрахунком, у якому кожен дивиться на партнера з обережністю, зазначає Financial Times.

Сі Цзіньпін і Путін під час параду до 9 травня на Червоній Площі / Фото Getty Images

Захід боїться "осі автократій", але насправді ця вісь схожа на конструкцію з фанери. Пекін і Москва люблять говорити про "зміни, яких не було сто років", коли мова заходить про світовий порядок, але при цьому бачать ці зміни по-різному. Для Китаю – це шанс перетворити свій економічний тягар на геополітичну силу. Для Росії – це спосіб вижити під санкціями та не зійти з "великої сцени".

Обидві країни намагаються подати себе жертвами Заходу, які борються за "справедливість" для всього колишнього колонізованого світу. Як Росія, так і Китай виступають у ролі "цивілізацій", що відроджуються після історичних принижень. Однак ця картина не повна.

У випадку Китаю це справді має певне підґрунтя, адже Пекін пережив "століття принижень", колоніальні війни, розділ території між європейськими державами та Японією. Натомість де в цьому рівнянні місце Москви?

Російська історія – це не про колоніальну жертву, а безперервну імперську експансію. У період з 17 до 20 століття московська держава щодня приростала десятками квадратних кілометрів територій, підкорюючи народи Сибіру, Кавказу та Середньої Азії.

Попри це, Москва сьогодні наполягає, що "Росія ніколи не була колонізатором", – саме так написав Сергій Лавров у статті для африканської аудиторії. У Пекіні це, можливо, й не коментують публічно, але добре памʼятають "нерівні договори" ХІХ століття, за якими Росія відібрала в Китаю величезні території – Кульджу, Приморʼя, Ляодунський півострів. Ці епізоди не забуті, навіть якщо про них не говорять вголос.

Не зважаючи на весь піар, Пекін боїться Росії не менше, ніж довіряє. Китайські дослідники, наприклад, професор Фен Юйцзюнь – прямо кажуть, що мета Росії полягає у "відновленні імперії та контролі над Євразією від заходу до сходу". До цього додається також параноя, ворожість до зовнішнього світу, бажання постійно розширювати сферу впливу та ідея "сакральної війни" на основі православʼя. Путінські меседжі Пекін слухає, але не повторює.

Після повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році, російські спецслужби отримали чітку інструкцію: забезпечити жорсткий контроль над будь-якою чутливою інформацією, яка може потрапити до китайських рук. У витоку внутрішніх документів ФСБ прямо зазначається, що китайська активність у Москві різко зросла - особливо спроби вербувати осіб із доступом до оборонної та технологічної інформації.

У цих документах Китай фігурує не як "друг" чи "стратегічний партнер", а прямо названий "ворогом". Російські аналітики описують загрозу як "невидиму конкуренцію під прикриттям дружби". Акцент робиться на технологічному шпигунстві, зокрема інтересі Китаю до новітніх російських озброєнь, систем ППО, компонентів гіперзвукової зброї, а також до рішень на рівні управління військами – як працює командна структура, як реагує на стрес, де просідає зв’язок і логістика.

Пекін водночас не приховує інтересу, але діє по-своєму. Китай прямо не втручається, не допомагає, а просто спостерігає і фіксує. Водночас обережно скуповує російські ресурси за зниженими цінами, вивчає всі помилки армії Росії та бере на озброєння те, що можна інтегрувати у власні збройні сили. І все це без жодного зайвого псевдодружнього пафосу, лише холодна технократична вигода.

Помпезні історичні гасла, на кшталт "євразійської цивілізаційної єдності" звучать красиво. Особливо коли згадують, що 85% "мегаімперій" світу постали вздовж євразійських степів. Утім, це історія не про дружбу, а про постійне змагання за контроль над центром континенту. Саме тому США намагаються "роз’єднати Путіна та Сі", а сенатор Марко Рубіо прямо каже: "Нам невигідно, щоб Росія стала васалом Китаю".

Схоже, Пекін теж не хоче мати "молодшого брата" з ядерною кнопкою, імперським комплексом і непередбачуваною тактикою. Бо хоч між Сі й Путіним і є особиста симпатія – стратегічного єднання між Пекіном і Москвою не видно.