Кавказький контрнаступ: навіщо Путіну знадобився конфлікт з Азербайджаном

Росія прагне повернути повний контроль над Південним Кавказом – і ця спроба може обернутися для неї повною втратою регіону.

Продовжуючи руйнівну війну в Україні, Кремль дедалі активніше звертає свій імперський погляд на Південний Кавказ.

Там усе ще не погашені амбіції з відновлення імперії.

Тим більше, Путін знову повірив у те, що може не боятися рішучої відповіді Заходу.

Кремль занепокоєний тим, що за останні роки – коли всі ресурси й увага Росії були зосереджені на війні проти України та конфронтації із Заходом – країни Південного Кавказу істотно посилили свою незалежність і почали виходити з російської орбіти.

Ця оцінка стосується всіх трьох країн регіону, включно навіть із Грузією.

Азербайджан донедавна вважався найближчим союзником Кремля в регіоні.

Ба більше, президент Азербайджану Ільхам Алієв 22 лютого 2022 року підписав із Путіним декларацію про союзництво.

Однак і ця країна за останні роки також значно скоротила залежність від Росії.

По-перше, Азербайджан зумів відновити територіальну цілісність, а крім того – домогтися виведення російських "миротворців" зі своєї території, що різко обмежило вплив Москви.

По-друге, хоча офіційне Баку не прагне інтеграції із Заходом, стратегічне партнерство з Туреччиною – членом НАТО з однією з найсильніших армій в Альянсі – вийшло на новий рівень.

Сьогодні Азербайджан і Туреччина є військовими союзниками.

І ця ситуація не зміниться: як азербайджанська опозиція, так і переважна більшість суспільства підтримують союз із Туреччиною.

Вплив і авторитет Туреччини в Азербайджані вже зараз перевершують російські в усіх напрямках.

І це викликає роздратування у Кремля.

Крім того, обговорення мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією ще більше посилили тривогу Москви, де дедалі голосніше лунають голоси про "втрату Південного Кавказу".

Тому нинішня російська влада фактично оголосила завдання повернення Південного Кавказу в орбіту Кремля пріоритетним.

У Грузії можливості Москви обмежені.

Сьогоднішній уряд "Грузинської мрії" – найбільш лояльна до Росії адміністрація, на яку можна розраховувати за наявних умов.

Москва окупувала 20% грузинської території і відмовлятися від цієї окупації не має наміру.

Але навіть за таких умов у Грузії не може бути уряду, який відверто і відкрито назве Росію союзником.

Кремлю доводиться задовольнятися тим, що нинішня влада Грузії проводить авторитарну політику, співзвучну російській, і гальмує інтеграцію країни в ЄС.

Саме тому основний напрямок імперських зусиль Кремля цього літа зосередився на Азербайджані та Вірменії.

Спочатку у Вірменії було запущено спробу дестабілізації з метою повалення уряду Пашиняна.

До антиурядової кампанії були залучені Вірменська апостольська церква і російсько-вірменські олігархи.

Поки що уряд Пашиняна успішно відбиває спроби проросійських сил влаштувати державний переворот.

Але Москва не відмовиться від цих планів – вони можуть затягнутися надовго.

В Азербайджані Москва обрала іншу тактику – жорсткий тиск, покликаний примусити Баку до покори.

Масові арешти (понад 50 осіб) і жорстокі вбивства двох азербайджанців у Єкатеринбурзі стали частиною стратегії тиску на азербайджанську владу.

У Кремлі прекрасно розуміють, що в Азербайджані важка соціальна ситуація, а повернення мільйонів азербайджанців із Росії може створити серйозну напруженість.

Саме тому удар було завдано по найбільш вразливому місцю.

Путін розраховував, що загроза масової депортації азербайджанців із Росії змусить Алієва піти на поступки.

Однак у Москві не врахували, що ситуація змінилася.

Азербайджан уже не боїться ослабленої у війні Росії так, як раніше.

Ба більше, саме офіційне Баку прагне дистанціюватися від дедалі більш ізольованої та дискредитованої на міжнародній арені Росії.

Невдачі Кремля в Сирії, нездатність захистити Іран або Асада, провал спроб зміни влади у Вірменії та Молдові – все це не залишилося непоміченим у Баку.

Алієв починає усвідомлювати, що бути союзником Росії може бути навіть небезпечніше, ніж бути її противником.

Тому відповіддю Баку на тиск Кремля стали не поступки, а арешти російських громадян в Азербайджані.

Москва до такого розвитку подій не була готова.

Метою була не реальна депортація всіх азербайджанців, а залякування.

Але план провалився – принаймні, на цьому етапі.

Водночас видно, що обидві сторони намагаються не загострювати конфлікт до межі.

І Москва, і Баку побоюються переходу до наступної стадії ескалації і шукають можливості для компромісу.

Арешти азербайджанців у Росії ще тривають, але загалом обидві сторони, схоже, не прагнуть спалити всі мости.

Ми, азербайджанська опозиція, зокрема партія Народного фронту Азербайджану і Національна рада демократичних сил, розглядаємо імперські амбіції Росії як серйозну загрозу для нашої країни.

Ми вимагаємо денонсації декларації про союзництво, підписаної Алієвим з Путіним 22 лютого 2022 року.

Країна, яка окупувала території України і Грузії, яка переслідує людей за етнічною ознакою і прагне відновити контроль над пострадянським простором, не може бути офіційним союзником Азербайджану.

Азербайджан має усвідомлено дистанціюватися від Росії.

Після всього, що сталося, участь Азербайджану в таких структурах, як СНД, які служать інструментом російського впливу, більше неприпустима.

Однак дистанціювання від Росії має супроводжуватися активною інтеграцією Азербайджану до Європейського Союзу.

Інтеграція в сім'ю вільних і незалежних європейських народів – це життєво важливий інтерес нашої нації.

Тільки зближення з Європою може посилити гарантії нашої державної незалежності, забезпечити сталий економічний розвиток і реальні гарантії прав і свобод людини в Азербайджані.

Влада не повинна вагатися у виборі цього курсу.

Ще один удар по імперській стратегії Кремля цього літа – це рішення відразу двох народів Південного Кавказу, які століттями зіштовхувалися один з одним з волі Москви, відмовитися від війни.

Вірмени й азербайджанці більше не хочуть догоджати Кремлю кров'ю.

Обидві нації розуміють, що Росія не визнає їхню справжню незалежність.

Обидві нації стоять на порозі підписання великої мирної угоди – всупереч інтересам Москви.

Лідери Азербайджану і Вірменії зобов'язані усвідомити свою історичну відповідальність і негайно підписати цей мир.

Зі свого боку США, ЄС, Велика Британія і Туреччина не повинні залишатися сторонніми спостерігачами в ситуації, коли Росія знову намагається підпорядкувати собі Південний Кавказ.

Захист суверенітету кавказьких республік та їхня швидка інтеграція до євроатлантичного простору мають стати другим за значенням завданням для демократичного Заходу – одразу після підтримки України.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів.