Політики та Нобелівська премія миру: від Сталіна до Трампа - кого висували і хто перемагав

Прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу висунув американського президента Дональда Трампа на Нобелівську премію миру. Він подякував Трампу за його зусилля щодо встановлення миру та безпеки у багатьох країнах, зокрема Близького Сходу. У червні Трамп вже був номінований на премію миру, причому з подачі Пакистану – за посередництво у вирішенні конфлікту з Індією. Коротко про - про те, хто з глав держав отримував Нобелівську премію миру, а хто програв, причому назавжди.

1. Президент США Теодор Рузвельт (1906 рік)

Рузвельт допоміг завершити війну між Росією та Японією (1904–1905), організувавши мирні переговори у Портсмуті, де країни підписали договір, який зупинив бойові дії.

Він був першим американцем, який отримав Нобелівську премію. Призові 40 000 доларів він пожертвував на благодійність, але через бюрократію вони були розподілені тільки після його смерті.

2. Президент США Вудро Вільсон (1919)

Вільсон отримав премію за створення Ліги Націй – міжнародної організації, яка мала дипломатичним шляхом запобігати війнам після Першої світової. Ідея Вільсона у тому, щоб країни вирішували конфлікти мирно, обговорюючи в Лізі.

У тому ж 1919 році Вудро Вільсон переніс важкий інсульт, через що його дружина і помічники фактично керували країною в останні роки його президентства. Його Нобелівську промову зачитав посол США у Норвегії.

3. Президент Єгипту Анвар Садат (1978)

Разом із ізраїльським прем'єром Менахемом Бегіном Садат підписав Кемп-Девідські угоди, які призвели до мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем - першою великою мирною угодою між арабською країною та Ізраїлем.

Поїздка Анвара Садата до Єрусалиму у 1977 році для переговорів з Ізраїлем шокувала світ, оскільки була першим візитом арабського лідера до Ізраїлю. А рішення укласти мир з Ізраїлем викликало такий гнів в арабському світі, що єгипетського лідера було вбито ісламістами 1981 року на військовому параді.

4. Прем'єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін (1978)

Разом із Садатом Бегін домовився про Кемп-Девідські угоди, які завершили десятиліття ворожнечі між Ізраїлем та Єгиптом, коли підписали мирний договір у 1979 році.

У 1940-х Менахем Бегін очолював «Іргун» - групу, яка боролася із британцями в Палестині, іноді із застосуванням насильства. Він ховався від британської влади під псевдонімом і був оголошений у розшук. Пізніше, коли став главою ізраїльської держави, був відомий своїм скромним життям, жив у простій квартирі.

5. Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов (1990)

Нобелівський комітет наголосив на зусиллях Горбачова у закінченні "холодної війни", розрядці міжнародних відносин (підписав угоди про скорочення ядерних озброєнь), у виведенні радянських військ з Афганістану та підтримці об'єднання Німеччини. Нобелівський комітет наголосив, що реформи Горбачова сприяли демократичним змінам у Східній Європі.

Сам Горбачов був здивований нагородою. Він отримав премію в Осло 10 грудня 1990 року та пожертвував призові гроші (близько 700 000 доларів) на благодійність, включаючи будівництво дитячої лікарні.

6. Президент ПАР Фредерік Вільгельм де Клерк (1993)

Разом із Нельсоном Манделою де Клерк ліквідував апартеїд – систему расової сегрегації у Південній Африці. Він звільнив Манделу з в'язниці та дозволив діяльність антиапартеїдних організацій, що призвело до перших демократичних виборів у країні.

Нагорода викликала суперечки у країні. Багато чорношкірих вважали, що Мандела заслужив на неї більше, а білі консерватори засуджували реформи де Клерка. Після звільнення з посади президента де Клерк заснував фонд, щоб продовжувати роботу над примиренням у ПАР. Він навіть вибачився перед мешканцями ПАР за апартеїд у 1990-х, але згодом його критикували за спроби виправдати деякі аспекти цієї системи.

7. Голова Палестинської автономії Ясір Арафат (1994)

Разом із ізраїльськими лідерами Іцхаком Рабіном та Шимоном Пересом Арафат підписав у Осло угоди, які мали привести до миру між Ізраїлем та палестинцями, створивши палестинське самоврядування.

Арафата вважали терористом в Ізраїлі та США, але героєм серед палестинців. Він був досить харизматичним лідером, завжди носив військову форму та куфію (хустку), пережив десятки замахів і жив у вигнанні в Тунісі до 1990-х. Його нагорода Нобелівською премією миру викликала протести, і один член Нобелівського комітету навіть пішов у відставку через це рішення.

8. Прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін (1994)

Разом з Арафатом та Пересом він домовився в Осло про угоди, які дали палестинцям часткове самоврядування та визнали Організацію звільнення Палестини.

Рабін був першим прем'єр-міністром Ізраїлю, який народився на його території. Став військовим героєм Ізраїлю, брав участь у війні за незалежність 1948 року. Його вбивство 1995 року ізраїльським екстремістом стало шоком і зупинило мирний процес.

9. Прем'єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес (1994)

Ще до прем'єрства міністром закордонних справ Перес відіграв ключову роль в угодах в Осло, які заклали основу для миру між Ізраїлем і палестинцями.

Цікаво, що Перес народився у Польщі та емігрував до Палестини в дитинстві. Вважається архітектором ізраїльської ядерної програми у 1950-х роках. Тричі був прем'єр-міністром і згодом став президентом Ізраїлю. Після "Нобелівки" Шимон Перес започаткував "Центр миру", щоб продовжувати миротворчу роботу.

10. Президент Південної Кореї Кім Де Чжун (2000)

Південнокорейський лідер розробив «політику сонячного світла», щоб налагодити відносини з Північною Кореєю, та організував перший саміт лідерів двох Корей у 2000 році.

Кіма прозвали «азіатським Манделою» за боротьбу за демократію, він був політичним ув'язненим та пережив замах, організований північнокорейськими агентами. Писав вірші та публікував мемуари про свою боротьбу.

11. Експрезидент США Джиммі Картер (2002)

Картер - єдиний президент США, який отримав Нобелівську премію після звільнення з посади. Нагороду йому дали не так за допомогу в укладенні Кемп-Девідських угод 1978 року, як за заснований після президентства «Центр Картера», який займався миротворчістю, виборами та правами людини по всьому світу.

12. Президент США Барак Обама (2009)

Обама був нагороджений премією миру «за дипломатію, що надихає», включаючи заклик до миру без ядерної зброї та спроби налагодити відносини з мусульманським світом. Він отримав премію вже через 9 місяців після вступу на посаду глави держави, що викликало здивування у світі. Багато американців, згідно з опитуванням Gallup 2009 року, вважали її незаслуженою.

13. Президент Ліберії Еллен Джонсон Сірліф (2011)

Разом із двома іншими жінками Сірліф отримала премію за відновлення Ліберії після громадянських воєн та за захист прав жінок. Вона стала першою жінкою-президентом в Африці, яка перемогла на демократичних виборах.

Еллен Сірліф навчалася у Гарварді та працювала в ООН до свого президентства. На посаді лідера вона отримала звання «залізної леді» за "тверде" керівництво. А ось її син був замішаний у корупційних скандалах, що затьмарило її репутацію. Вона пішла з політики у 2018 році.

14. Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос (2016)

Колумбійський лідер уклав мирну угоду з повстанцями FARC, яка завершила 50-річну громадянську війну в Колумбії. До свого президентства Сантос був міністром оборони та керував операціями проти FARC до мирних переговорів. Здобув прізвисько «Хамелеон» за зміну жорсткої політики на миротворчу.

15. Прем'єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед (2019)

Нобелівську премію Ахмед отримав за підписання мирної угоди з Еритреєю. Це завершило 20-річний конфлікт і започаткувало демократичні реформи в Ефіопії. На початку свого правління Ахмет звільнив тисячі політв'язнів.

Абій Ахмед отримав докторський ступінь за миротворчість, але війна в Тиграї (2020-2022) серйозно підірвала його репутацію як миротворця. Багато його співгромадян розчарувалися, вважаючи нагороду передчасною.

Це цікаво

На "Нобелівку" претендували Муссоліні та Сталін

Відомо, що номінації на Нобелівську премію, у тому числі премію миру, відкриті для багатьох – для президентів, парламентаріїв, учених, лауреатів тощо, що призводить до появи в списках номінантів досить спірних кандидатів. Їхні імена тримають у секреті 50 років, але деякі випадки вже відомі.

1939 року шведський парламентарій Ерік Брандт із властивим йому сарказмом номінував на премію миру Адольфа Гітлера. Таким чином, Брандт хотів висміяти прихований процес номінації на "Нобелівку". У результаті номінацію було відкликано, і Гітлера не розглядали всерйоз.

За чотири роки до цього на повному серйозі було номіновано Беніто Муссоліні – європейські вчені вважали, що завдяки йому стабілізувалася економіка Італії, а ще він брав участь у пакеті Келлога-Бріана (антивоєнна угода). Але агресія Муссоліні, а також вторгнення до Ефіопії, виключила його з переможців.

У 1945 та 1948 роки на Нобелівську премію миру був номінований Йосип Сталін - за роль у перемозі у Другій світовій війні та за післявоєнні зусилля. Однак сталінські репресії та порушення прав людини в СРСР зробили перемогу в цій номінації (і в будь-яких інших) неможливою.