Книжковий Арсенал як простір сили: від досвіду читання в полоні до друку під обстрілами. Ірина Славінська у подкасті «Медіуми»

Уже втретє під час повномасштабної війни команда «Книжкового Арсеналу» провела фестиваль. XIII Міжнародний «Книжковий Арсенал» зібрав близько 30 тисяч відвідувачів, понад 200 подій та 250 учасників з України та з-за кордону. 

Як книжка рятує у полоні? Чому читання — це більше, ніж просто хобі? Чому книжки українських журналістів нині так затребувані, як в умовах війни розвивається нонфікшн. А також про зміну читацького ландшафту України: від інтересу до книжкових клубів до популярності подкастів про літературу. Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Іриною Славінською, виконавчою продюсеркою «Радіо Культура» та кураторкою Основної програми «Книжкового Арсеналу».

<div style="width: 100%; height: 200px; margin-bottom: 20px; border-radius: 6px; overflow: hidden;"><iframe style="width: 100%; height: 200px;" frameborder="no" scrolling="no" allow="clipboard-write" seamless src="https://player.captivate.fm/episode/db9f4cc8-f239-4b3e-b6e0-c684a8b1f0ad/"></iframe></div>

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Мені важливо було підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності»;

05:30 «У друкарнях буквально “жива” черга»;

09:52 «Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо»;

11:31 Що медійники представили на «Книжковому Арсеналі»?

13:13 «Тренд на якісний нонфікшн триває»;

16:21 «Увага до досвіду, практики читання — величезна»;

19:19 «Ми диверсифікуємо способи отримання інформації»;

20:07 «Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки»;

23:08 «Публіці ти “дурню” не продаси»;

24:40 «У наші часи дуже важливо читати поезію».

«Мені важливо було підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності»

Вадим Міський: Основна програма називалася «Наш арсенал». І це натякає на щось, що ми носимо з собою і можемо використати для оборони, іноді — для атаки. І, здається, це дуже точне формулювання. Кожна розмова, кожна зустріч, кожна презентована книжка — усе це частина нашого емоційного, культурного, інтелектуального захисту, нашої оборони. Хотілося почати з того, що в межах основної програми було декілька дискусій, які пройшли під єдиним гаслом: «читання як жест свободи». Я залюбки послухав твою, Іро, розмову з Максом Буткевичем про те, як читання давало йому сили під час російського полону. І це дуже перегукується з історіями, які Франкл розповідав про свій досвід у концтаборах. Чи вдалося реалізувати цю ідею — «читання як жест свободи», донести цю думку і розвинути її так, як ти її задумала? Які взагалі для тебе були найбільші відкриття в ході цих дискусій в умовах повномасштабної війни?

Наталя Соколенко: Це ж було все з медійниками, я так розумію, ці розмови?

Ірина Славінська: Вони були з колишніми полоненими. Хтось почав займатися адвокацією і правозахистом після звільнення з полону — як це сталося з Леніє Умеровою. Хтось працював у медіа до полону — як це було з Максом Буткевичем і Стасом Асєєвим.

Я би сказала, що з ідеї про такі розмови, які би розкривали роль книжки навіть у такому трагічному досвіді як полон, і почалася моя робота над основною програмою. На «Книжковому Арсеналі» величезна кількість подій. Основна програма дуже об’ємна і саме моїх кураторських подій там три-чотири десятки. І от ці десятки починалися з того, що я подумала: як добре було б поговорити про книжки в полоні. І ця тема жевріла в моїй голові після знайомства й розмови з покійним Ігорем Козловським — відомим філософом, який теж пережив полон на території окупованої Донеччини. І розквітла ця ідея після розмови після звільнення з полону з Максимом Буткевичем, який розповідав про те, як у полоні полонених позбавляють доступу до книжок. Як тоді, коли раптом з’являється можливість узяти до рук хоча би брошуру, навіть пропагандистську російську, — ти її читаєш просто заради задоволення від читання. Не заради тексту, а заради того, щоб цю навичку, цю ідентичність підживити. Я зрозуміла, що це — воно. І саме так ми прямо приходимо до ідеї, до центрального меседжу основної програми: «Наш арсенал». Мені важливо було, крім цього, підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності, жесту, який дозволяє в найстрашніших, найдраматичніших обставинах людям бути чимось більшим, бути кимось іще — ніби жестом, який говорить: я — не тільки «війна», я — не тільки «людина, яка страждає на війні», я — також «людина, яка читає».

«У друкарнях буквально “жива” черга»

Наталя Соколенко: На «Книжковому Арсеналі» чи показала публіка якийсь особливий інтерес до того, що медійники роблять у книжковій сфері, тобто до їхніх книжок? Наскільки цей інтерес простежується? Тому що у світі цей інтерес величезний. Я пам’ятаю свою поїздку до Нью-Йорка 2006 року і мене вразили книжки, які стояли біля кас. З десяти книжок — чотири були про події, що відбулися навіть не кілька місяців тому, а кілька тижнів тому. Я запитала: як встигають, хто це робить? Мені розповіли, що це — журналісти. Я кажу: «А як у них зі щоденними обов’язками?» А мені відповідають: «Ну, редакція звільняє від щоденних обов’язків, щоб журналіст швиденько книжечку написав». Тому що в США це має великий попит. От мені здається, що ми теж до цього поступово підходимо.

Ірина Славінська: Так швидко видавати — дуже складно, оскільки в умовах війни дуже важко друкувати книжки. І я впевнена, що наші слухачі й слухачки уявляють собі цей виробничий процес. Але ж згадаємо «вишеньку на торті» — головні українські друкарні розташовані в Харкові. Загалом Харків — це столиця книговидання. Там невипадково розташовані багато офісів найбільших видавництв — ближче до виробничих потужностей. І Харків — це місто, яке перебуває під постійними обстрілами. Одна з найбільших українських друкарень, «Фактор-Друк», суттєво постраждала від обстрілу. І наклади книжок там згоріли, і працівники друкарні постраждали. В таких умовах книжки друкують дуже довго. І буває таке, що ти не можеш точно знати, чи твоя книжка вийде вчасно. Не тому, що видавець не допрацював, не тому, що письменник чи письменниця довго пише, а тому, що в друкарнях буквально «жива» черга. І ти не працюєш, поки стріляють. Ти працюєш тоді, коли є можливість це робити безпечно. Я знаю від знайомих видавців, що є менші друкарні, які почали працювати з великими видавництвами. Але через безпекову ситуацію там теж фінансово специфічні умови. Хтось, наприклад, працює за стовідсотковою передоплатою, яка не повертається. А далі вже — як пощастить. Варіантів багато, я не буду всіх їх називати. Тому така швидкість друку книжок на актуальні теми, можливо, сумнівна. Але це не заперечує великого інтересу до книжок журналістів і журналісток.

Будемо чесні: поруч із нами сидить співавтор однієї з таких книжок — книжка «Українське радіо. Історія буремного століття», яку створили разом Вадим Міський, Тамара Гусейнова і Дмитро Хоркін. Вона стала хітом продажів видавництва «Лабораторія» на «Книжковому Арсеналі».

Вадим Міський: Для мене це був великий сюрприз. Звісно, хотілося потрапити в якийсь «топ», але те, що ми очолимо список продажів нашого видавництва… До нас ще за день до завершення «Арсеналу» підійшов засновник видавництва і сказав, що за попередньою інформацією ніхто інший нас не перевершить серед усього їхнього портфоліо книжок. Тож каже: «Можу вже натякнути, що це буде». Але, звісно, я цього не очікував, не розраховував.

Ірина Славінська: Ти так кажеш, ніби в Україні багато медіа працюють уже сто років.

Вадим Міський: Розумієш, в мене як у автора є певне «відчуття самозванця», а також сумніви — чи на часі саме ця історія, чи вдалося її описати саме так, як потрібно було…

Ірина Славінська: Вітаю в клубі. Усі, хто щось пише, мені здається, мають ці переживання.

Вадим Міський: Ми, до речі, зіткнулися з проблемою, про яку ти кажеш: друкарня не встигала надрукувати вчасно. Це був джекпот: привезуть чи не привезуть книжки у день «Арсеналу»? Тобто, ми все це відчули на собі. Звісно, була запланована дискусія на «Арсеналі», і дискутувати, не маючи на руках книжки — це як «кота в мішку» продавати або щось невідоме в гарній обкладинці… І це були такі трепетні відчуття, коли зрештою ця книжка приїхала на «Арсенал».

«Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо»

Наталя Соколенко: І не будемо приховувати секрету, що ви терміново готуєте друге видання. Тому що перший наклад майже розійшовся.

Вадим Міський: Готуємо. І знайшли декілька нових цікавих історій. Зокрема, про те, що Борис Лятошинський — відомий композитор,…

Ірина Славінська: …ювіляр цього року,…

Вадим Міський: …так, 130 років Борису Лятошинському від дня народження — він був радійником! Більше того, мав менеджерську посаду, був куратором усього музичного мовлення чотири повоєнні роки з 1944-го по 1948-й. Потім він потрапив в опалу, дуже сильно переживав розлуку з радіо. Писав у листі до свого колеги-композитора, Рейнгольда Глієра, що його відлучили від усіх радіоефірів і концертів, і він як композитор — мертвий, і коли воскресне — не знає. Такі речі, знахідки — про людей, які були на Українському радіо до нас, виконували там менеджерську роботу і найголовніше, мали місію таку саму, як зараз ми. Різниця лише в тому, що зараз це вже прописано в документах: місія Суспільного мовлення говорить, що ми повинні відстоювати свободи. А мистецькі свободи, свобода самовираження в музиці — це теж одна зі свобод, які взагалі визначають простір свободи в суспільстві. Проте маючи прямо протилежне завдання — прописане в статуті, в законі, в посадових інструкціях — «все контролювати в інтересах Комуністичної партії» — він зробив те, що сьогодні ми маємо привілей робити вже як даність і як те, що нам доручено згідно з нашими засадничими документами.

Що медійники представили на «Книжковому Арсеналі»?

Наталя Соколенко: Вадиме, я бажаю, щоби нові історії з’явилися і до третього видання, щоб популярність книжки не спадала. А тим часом я хочу згадати ще одну цікаву книжку, яка на «Книжковому Арсеналі» вийшла від журналіста. Це Роман Романюк, наш колега, журналіст «Української правди». Він презентував на Книжковому Арсеналі твір «Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя». І це ще не весь, ще невичерпний список того, що медійники представили на «Книжковому Арсеналі». Іро, тобі що запам’яталося?

Ірина Славінська: Так, мені дуже запам’яталося з новенького книжка Дмитра Крапивенка, нашого колеги з «Українського тижня», який від 2022 року перебуває в лавах Сил оборони. Дмитро написав дуже цікаву книжку есеїстики, яка називається «Усе на три літери». І там дотепна ідея формулювання цієї книжки: кожен розділ описує певний аспект життя людини, яка служить. Там є ЗСУ, СЗЧ і так далі. Але надзвичайно тонкий тон Дмитра — дуже легко, змістовно і проблемно, до речі — описує те, про що йдеться. Унікальний голос: з одного боку — доволі критичний, з іншого — сповнений ніжності. І ця книжка дуже швидко пояснила мені, чому. Він сам — дитина батька-військового. І тому розуміння цієї традиції, цього етосу для нього дуже близьке. І це людина, яка свого часу вирішила не робити військової кар’єри. Але Путін і Росія внесли корективи в цю реальність. Тому всім раджу — книжка дуже добра, мені здається, вартує прочитання.

«Тренд на якісний нонфікшн триває»

Вадим Міський: Те, про що ми говоримо — оці журналістські книжки — це нонфікшн, тобто нехудожні, невигадані історії, а опис дійсності, яку автор викладає через свою призму, досвід, стиль написання. Про це хотілося спитати: як нонфікшн себе зараз почуває в українській літературі? Чи можна сказати, що ми достатньо осмислюємо в книжках нашу дійсність? Чи стає нонфікшн голосом нашого часу?

Ірина Славінська: Що таке «достатньо»? Чи буде колись достатньо? Напевно, ні. Завжди недостатньо. Завжди можна сказати щось іще. Але справді — у 2022-му році й дотепер — оцей тренд на якісний нонфікшн, який добре говорить — і цікаво, і ґрунтовно — про те, що з нами відбувається, він триває. І паралельно з ним є ще один трек — українська поезія.
І цікаво, що це такий парадокс. Є окремі автори, окремі голоси, окремі книжки, де поезія — більш репортажна за будь-який репортаж. Де в ній більше правди, ніж у будь-якому документальному тексті. Вона сама є більшим документом про те, що відбувається. І навпаки — є документальні, нібито репортажні, есеїстичні чи публіцистичні тексти, в яких поезії більше, ніж у багатьох поезіях. Ми на «Радіо Культура» це дуже добре відчули, коли працювали над проєктом «Голоси фронтиру». Ми тоді запросили шістьох військових, які створили десяток текстів. І в них вони говорили про свій військовий досвід. І кожен із цих текстів був сповнений любові. Один із них, наприклад, повністю присвячений досвіду, коли ти їдеш у море, — і міркуванням про те, як твій вихід у відкрите море нагадує досвід, наприклад, першого бою, який ти проживаєш.

Якщо до книжок повернутися, то справді є потужний нонфікшн. Я от можу пригадати новісіньку книжку, яка вийшла у Мирослава Лаюка, називається «Списки». І вона фактично підсумовує досвід цих років роботи Мирослава з військовою тематикою. І що важливо — там є тексти не так про фронт чи про життя у військових умовах війни, як про тил. Зокрема, є сюжетна лінія — реабілітації військових після поранень. І — розмови з людьми, які мають ампутації, розмови з людьми, які втратили або втрачають зір внаслідок поранень. І це, можливо, звучить дуже протокольно, але насправді це живі, теплі, емоційні тексти. Це не інтерв’ю, не сухі колонки — це художнє, есеїстичне мовлення про важливі речі. І наприкінці — хоча Мирослав як поет пише просто у передмові, що поезія як найвищий рівень мови в цей час для нього — це не те, як він хоче чи може говорити. Цей текст закінчується чимось, що, мені здається, є поезією.

«Увага до досвіду, практики читання — величезна»

Наталя Соколенко: Які підсумки можна зробити після «Книжкового Арсеналу»? Ми — нація, що читає, чи ми — нація, що гортає стрічку у фейсбуці чи телеграмі? Яка тенденція? Куди ми рухаємося?

Ірина Славінська: Ой, Наталю… і те, і те, я би сказала. Можна читати, гортаючи телеграм чи якісь менш токсичні месенджери — і навпаки. Загалом, увага до досвіду, практики читання — величезна. І я це помітила, тому що цього року як кураторка я присвятила окрему увагу тому, щоби поговорити саме про читацькі досвіди. Тобто в основній програмі, крім треку розмов про нові книжки, розмов з авторами, були розмови, присвячені саме читацьким трендам. Наприклад, увага до подкастів про книжки: є люди, які таким чином сьогодні споживають літературу. У них, можливо, не вистачає рук і сил, щоби щось читати ґрунтовно, але вони слухають подкасти. І завдяки їм можуть принаймні бути в курсі того, що відбувається в літературі.

Або мода і запит на книжкові клуби — це ж теж читацький досвід. Він може бути не завжди про найбільш актуальні новинки, бо різні книжкові клуби цікавляться різними книжками. Хтось читає тільки класику, хтось — любовні романи, комедії, детективи. Є більші публічні клуби, є маленькі — клуби колег, які збираються після роботи в п’ятницю на каві біля офісу й обговорюють прочитані книжки. І мені це все шалено цікаво. І той факт, що нам було багато про що поговорити. І мені довелося вибирати, які читацькі досвіди включити в програму, бо всі не влізли — це краще за будь-які черги, краще за кількість проданих книжок і за все інше показує, що читання в Україні дуже живе.

І люди в цю практику вкорінюються — включно з тим, що хтось, наприклад, переходить в аудіоформати, не маючи сил концентруватися й читати текст у паперових або електронних книжках.

Вадим Міський: Це нагадує мені частково досвід шкільних років: коли була хрестоматія, а в ній — перекази. Іноді ще автор цієї хрестоматії додавав свої оцінки й думки стосовно того, «що ж хотів сказати автор». А тепер — можна навіть про це подкасти послухати як спосіб споживання, власне, літератури!

Ірина Славінська: Але сподіваюся, подкасти не такі кондові, як хрестоматія. Є чудовий подкаст, наприклад, Володимира Єрмоленка та Тетяни Огаркової — «Kult: Podcast». Він фантастичний, там якісні, ґрунтовні розмови — і про світову філософію, і про літературу. І це точно не хрестоматія. Хоча так, звісно, це власне інтерпретації прочитаного. Я бачу в слуханні подібних проєктів дуже багато користі. Бо навіть якщо ти й не прочитаєш цього — ти щось уже про це знаєш. А якщо берешся читати, часто в складну літературу чи в класику важко входити отак — у пориві — ти можеш не зовсім розібратися. А так — тобі вже дали контекст, трошки допомогли зорієнтуватися, хто тут, де і як, — і вже ніби трошки простіше занурюватися в такі складні тексти.

«Ми диверсифікуємо способи отримання інформації»

Наталя Соколенко: Цікаво, а що може означати цей тренд?

Ірина Славінська: Я не знаю, але він, скоріш за все, означає, що ми диверсифікуємо способи отримання інформації. Згадаймо: коли з’явилися онлайн-штуки чи електронні книжки — що нам казали? «Вмруть паперові книжки, всі будуть читати електронні». З’явилися аудіокнижки як більш масовий сегмент — знову сказали: «Все, більше ніхто не буде читати, усі будуть тільки слухати». Потім ще якісь нові штуки з’являлися — і знову казали: «Книжкам уже гаплик, усі перейдуть кудись іще». Але ні, нічого не відбувається. Хто читав паперові книжки, залишаються. Хтось читає електронні, хтось — аудіо, хтось — у подкастах. І найчастіше — все одночасно. Тобто кожна людина може різні речі споживати в різних цих кошиках. І це нам на руку.

«Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки»

Вадим Міський: Це вже далеко не перший твій фестиваль. Я в одному з твоїх інтерв’ю читав, що ти з 2012 року співпрацюєш із «Книжковим Арсеналом» у різних ролях. Це класна перспектива й можливість простежити, як змінюється «меню», з яким приходять видавництва на подію і як змінюється публіка — яка відвідує, купує… виглядає, можливо, інакше, говорить іншою мовою... Як для тебе ця, ось уже понад десятирічна, трансформація виглядає?

Ірина Славінська: Мені здається, що про це більше розповіли би колеги з «Мистецького арсеналу», бо саме вони придумали і створили «Книжковий Арсенал» як фестиваль і на власних плечах і досвіді чудово знають, зокрема, таку закадрову сторону — як цей фестиваль змінюється. В моїх очах як кураторки. Я спершу кілька років працювала як кураторка всієї української програми, потім була запрошеною кураторкою на окремі програми — дотепер це триває. Я бачу, що зростає інтерес до книжки, зростає професіоналізм розмов про книжки і підготовки розмов про книжки — і з боку фестивалю, і з боку тих, хто ці події проводить і на них говорить, і тих, хто їх відвідує, теж. Але для мене от станом на цю мить, напевно, найбільшою річчю, про яку хотілося би сказати — те, як існують емоції навколо «Книжкового Арсеналу». Кожен кризовий рік завжди показував якийсь неймовірний сплеск уваги, любові до книжки і якогось вайбу на самому фестивалі.

Не можна забути «Книжковий Арсенал» 2014 року. Це було в квітні — іще за мить до окупації Донецька і Луганська. У нас іще були колеги, які після «Арсеналу» їздили виступати в Донецьк. Там уже були російські військові, але ще було так би мовити «непонятно». Не всім було очевидно, що відбувається. У Києві цей «Арсенал» відчувався як перша мирна зустріч за мить до початку війни — тих, хто два місяці тому разом ридали на Інститутській і разом жахалися початку окупації Криму. За накалом емоцій і градусом розуміння, що книжка нас і захищає, зокрема, і єднає — це ні з чим не можна порівняти.

Дуже цікавий був також емоційний фон «Арсеналу» 2021 року, коли через пандемію COVID «Арсенал» не відбувся, а в 2021-му він відбувся. І в мене було таке відчуття, ніби ми всі вилізли з бункера — глянути, хто живий. І ми тоді ще не знали, що COVID — це була не найбільша проблема. Тоді були зовсім інші розмови. Звичайно, «Арсенал» 2023 року — перший в умовах повномасштабного вторгнення — теж ні з чим не порівняєш. Це фантастична зустріч, солідарність.

«Публіці ти “дурню” не продаси»

Ірина Славінська: З професійної точки зору я би ще раз підкреслила цю тезу про професіоналізацію середовища. Сьогодні дуже помітно, що публіці ти «дурню» не продаси. Якщо ти виходиш на сцену з панельною дискусією чи з лекцією, чи з публічним інтерв’ю, чи з презентацією книжки — ти маєш генерувати нормальний контент. Ти маєш бути готовий. Домашнє завдання має бути зроблене. Репліки підготовлені. І потік свідомості зі сцени вже не спрацює. Сьогодні є велика конкуренція, наша спільна, у культурному середовищі за дозвілля. Якщо не «Арсенал», то в тебе є ще перелік місць, куди ти можеш сходити й культурно збагатитися — в різних жанрах і в книжкових у тому числі. І загалом публіка стає більш начитаною і має більший досвід.

Є люди, які мають досвід відвідування літературних подій за кордоном. Хтось уже знає, що за виступ Франзена ти маєш заплатити 30 євро. Щоб тільки зайти в зал і його послухати.
І платиш, і слухаєш — і він тобі вголос читає уривок з нового роману протягом години. Ти, власне, за це і платиш — щоб до публікації тобі лауреат прочитав шматочок свого ще неопублікованого роману. І це піднімає планку — і мені це дуже подобається.

«У наші часи дуже важливо читати поезію»

Вадим Міський: Іро, що би ти порадила почитати, особливо в такий час, коли забагато дезінформації, шуму, але треба якось осмислювати реальність, яка навколо тебе відбувається? Що було би найкращим входженням у цю тему?

Ірина Славінська: По-перше, ми вже згадували про книжку «Українське радіо. Історія буремного століття». Це важлива віха. В Україні не так багато медіа, які 100 років уже працюють. Має бути жест визнання цієї великої історії. Якщо в України було своє радіо, значить і Україна була за 100 років. Хай би як це не називалося.

З робіт наших колег-медійників я би ще, напевно, згадала важливу книжку Тетяни Трощинської «Любов не минає», яка присвячена темі особистого проживання втрати — втрати сина. І з читанням цієї книжки можна також послухати аудіощоденник Тетяни, який виходить на «Радіо Культура». Це не книжка про протидію дезінформації, але вона саме в наших реаліях дуже важлива, коли так багато українських родин, на жаль, проходять досвід втрати. Різні люди ідуть і багатьом потрібно вперше набувати цього досвіду горювання і зрозуміти, як себе можна втримати купи. Ця книжка не присвячена психологічним порадам про те, як правильно страждати, вона радше є такою рефлексією того, які є стереотипи в суспільстві навколо цього і що з цим можна робити.

Якщо ми говоримо про такі більш конструктивні книжки, то книжки Оксани Мороз про протидію дезінформації точно варто брати. Їх, мені здається, уже є три. Із книжок більш прикладних — книжка Марини Стародубської, яка називається «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд». Вона про те, як ми відрізняємося від інших традицій, країн, культур.

Ще, мені здається, що в наші часи дуже важливо читати поезію. Поетичне слово важливе, тому що воно щонайменше заземляє, а щонайбільше є хорошою нагодою для медитації в сенсі роздумів про те, що з нами відбувається. Кому не хочеться читати цілу поетичну книжку — підпишіться на Катерину Калитко. Вона щодня публікує свої поезії з майбутньої збірки «Марор», це дуже важливий сьогодні поетичний голос. Купіть книжку Ярини Чорногуз — «Нічийний шафран».

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Сергієм Міхальковим про телеграм-канали, які під час «шахедних» атак маніпулюють емоціями й перетворюють тривогу на прибутки, Юрієм Табаченком про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб про нього говорила вся країна. Тетяною Трощинською та Данилом Мокриком про те, чи варто публікувати смерть у медіа, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Оксаною Полулях про штучний інтелект, що створює нову реальність, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

<iframe allow="autoplay *; encrypted-media *; fullscreen *; clipboard-write" frameborder="0" height="450" style="width:100%;max-width:660px;overflow:hidden;border-radius:10px;" sandbox="allow-forms allow-popups allow-same-origin allow-scripts allow-storage-access-by-user-activation allow-top-navigation-by-user-activation" src="https://embed.podcasts.apple.com/us/podcast/%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%83%D0%BC%D0%B8/id1685135057"></iframe>

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».