Книжковий Арсенал як простір сили: від досвіду читання в полоні до друку під обстрілами. Ірина Славінська у подкасті «Медіуми»
Уже втретє під час повномасштабної війни команда «Книжкового Арсеналу» провела фестиваль. XIII Міжнародний «Книжковий Арсенал» зібрав близько 30 тисяч відвідувачів, понад 200 подій та 250 учасників з України та з-за кордону.
Як книжка рятує у полоні? Чому читання — це більше, ніж просто хобі? Чому книжки українських журналістів нині так затребувані, як в умовах війни розвивається нонфікшн. А також про зміну читацького ландшафту України: від інтересу до книжкових клубів до популярності подкастів про літературу. Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Іриною Славінською, виконавчою продюсеркою «Радіо Культура» та кураторкою Основної програми «Книжкового Арсеналу».
<div style="width: 100%; height: 200px; margin-bottom: 20px; border-radius: 6px; overflow: hidden;"><iframe style="width: 100%; height: 200px;" frameborder="no" scrolling="no" allow="clipboard-write" seamless src="https://player.captivate.fm/episode/db9f4cc8-f239-4b3e-b6e0-c684a8b1f0ad/"></iframe></div>
Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.
00:00 «Мені важливо було підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності»;
05:30 «У друкарнях буквально “жива” черга»;
09:52 «Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо»;
11:31 Що медійники представили на «Книжковому Арсеналі»?
13:13 «Тренд на якісний нонфікшн триває»;
16:21 «Увага до досвіду, практики читання — величезна»;
19:19 «Ми диверсифікуємо способи отримання інформації»;
20:07 «Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки»;
23:08 «Публіці ти “дурню” не продаси»;
24:40 «У наші часи дуже важливо читати поезію».
«Мені важливо було підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності»
Вадим Міський: Основна програма називалася «Наш арсенал». І це натякає на щось, що ми носимо з собою і можемо використати для оборони, іноді — для атаки. І, здається, це дуже точне формулювання. Кожна розмова, кожна зустріч, кожна презентована книжка — усе це частина нашого емоційного, культурного, інтелектуального захисту, нашої оборони. Хотілося почати з того, що в межах основної програми було декілька дискусій, які пройшли під єдиним гаслом: «читання як жест свободи». Я залюбки послухав твою, Іро, розмову з Максом Буткевичем про те, як читання давало йому сили під час російського полону. І це дуже перегукується з історіями, які Франкл розповідав про свій досвід у концтаборах. Чи вдалося реалізувати цю ідею — «читання як жест свободи», донести цю думку і розвинути її так, як ти її задумала? Які взагалі для тебе були найбільші відкриття в ході цих дискусій в умовах повномасштабної війни?
Наталя Соколенко: Це ж було все з медійниками, я так розумію, ці розмови?
Ірина Славінська: Вони були з колишніми полоненими. Хтось почав займатися адвокацією і правозахистом після звільнення з полону — як це сталося з Леніє Умеровою. Хтось працював у медіа до полону — як це було з Максом Буткевичем і Стасом Асєєвим.
Я би сказала, що з ідеї про такі розмови, які би розкривали роль книжки навіть у такому трагічному досвіді як полон, і почалася моя робота над основною програмою. На «Книжковому Арсеналі» величезна кількість подій. Основна програма дуже об’ємна і саме моїх кураторських подій там три-чотири десятки. І от ці десятки починалися з того, що я подумала: як добре було б поговорити про книжки в полоні. І ця тема жевріла в моїй голові після знайомства й розмови з покійним Ігорем Козловським — відомим філософом, який теж пережив полон на території окупованої Донеччини. І розквітла ця ідея після розмови після звільнення з полону з Максимом Буткевичем, який розповідав про те, як у полоні полонених позбавляють доступу до книжок. Як тоді, коли раптом з’являється можливість узяти до рук хоча би брошуру, навіть пропагандистську російську, — ти її читаєш просто заради задоволення від читання. Не заради тексту, а заради того, щоб цю навичку, цю ідентичність підживити. Я зрозуміла, що це — воно. І саме так ми прямо приходимо до ідеї, до центрального меседжу основної програми: «Наш арсенал». Мені важливо було, крім цього, підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності, жесту, який дозволяє в найстрашніших, найдраматичніших обставинах людям бути чимось більшим, бути кимось іще — ніби жестом, який говорить: я — не тільки «війна», я — не тільки «людина, яка страждає на війні», я — також «людина, яка читає».
«У друкарнях буквально “жива” черга»
Наталя Соколенко: На «Книжковому Арсеналі» чи показала публіка якийсь особливий інтерес до того, що медійники роблять у книжковій сфері, тобто до їхніх книжок? Наскільки цей інтерес простежується? Тому що у світі цей інтерес величезний. Я пам’ятаю свою поїздку до Нью-Йорка 2006 року і мене вразили книжки, які стояли біля кас. З десяти книжок — чотири були про події, що відбулися навіть не кілька місяців тому, а кілька тижнів тому. Я запитала: як встигають, хто це робить? Мені розповіли, що це — журналісти. Я кажу: «А як у них зі щоденними обов’язками?» А мені відповідають: «Ну, редакція звільняє від щоденних обов’язків, щоб журналіст швиденько книжечку написав». Тому що в США це має великий попит. От мені здається, що ми теж до цього поступово підходимо.
Ірина Славінська: Так швидко видавати — дуже складно, оскільки в умовах війни дуже важко друкувати книжки. І я впевнена, що наші слухачі й слухачки уявляють собі цей виробничий процес. Але ж згадаємо «вишеньку на торті» — головні українські друкарні розташовані в Харкові. Загалом Харків — це столиця книговидання. Там невипадково розташовані багато офісів найбільших видавництв — ближче до виробничих потужностей. І Харків — це місто, яке перебуває під постійними обстрілами. Одна з найбільших українських друкарень, «Фактор-Друк», суттєво постраждала від обстрілу. І наклади книжок там згоріли, і працівники друкарні постраждали. В таких умовах книжки друкують дуже довго. І буває таке, що ти не можеш точно знати, чи твоя книжка вийде вчасно. Не тому, що видавець не допрацював, не тому, що письменник чи письменниця довго пише, а тому, що в друкарнях буквально «жива» черга. І ти не працюєш, поки стріляють. Ти працюєш тоді, коли є можливість це робити безпечно. Я знаю від знайомих видавців, що є менші друкарні, які почали працювати з великими видавництвами. Але через безпекову ситуацію там теж фінансово специфічні умови. Хтось, наприклад, працює за стовідсотковою передоплатою, яка не повертається. А далі вже — як пощастить. Варіантів багато, я не буду всіх їх називати. Тому така швидкість друку книжок на актуальні теми, можливо, сумнівна. Але це не заперечує великого інтересу до книжок журналістів і журналісток.
Будемо чесні: поруч із нами сидить співавтор однієї з таких книжок — книжка «Українське радіо. Історія буремного століття», яку створили разом Вадим Міський, Тамара Гусейнова і Дмитро Хоркін. Вона стала хітом продажів видавництва «Лабораторія» на «Книжковому Арсеналі».
Вадим Міський: Для мене це був великий сюрприз. Звісно, хотілося потрапити в якийсь «топ», але те, що ми очолимо список продажів нашого видавництва… До нас ще за день до завершення «Арсеналу» підійшов засновник видавництва і сказав, що за попередньою інформацією ніхто інший нас не перевершить серед усього їхнього портфоліо книжок. Тож каже: «Можу вже натякнути, що це буде». Але, звісно, я цього не очікував, не розраховував.
Ірина Славінська: Ти так кажеш, ніби в Україні багато медіа працюють уже сто років.
Вадим Міський: Розумієш, в мене як у автора є певне «відчуття самозванця», а також сумніви — чи на часі саме ця історія, чи вдалося її описати саме так, як потрібно було…
Ірина Славінська: Вітаю в клубі. Усі, хто щось пише, мені здається, мають ці переживання.
Вадим Міський: Ми, до речі, зіткнулися з проблемою, про яку ти кажеш: друкарня не встигала надрукувати вчасно. Це був джекпот: привезуть чи не привезуть книжки у день «Арсеналу»? Тобто, ми все це відчули на собі. Звісно, була запланована дискусія на «Арсеналі», і дискутувати, не маючи на руках книжки — це як «кота в мішку» продавати або щось невідоме в гарній обкладинці… І це були такі трепетні відчуття, коли зрештою ця книжка приїхала на «Арсенал».
«Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо»
Наталя Соколенко: І не будемо приховувати секрету, що ви терміново готуєте друге видання. Тому що перший наклад майже розійшовся.
Вадим Міський: Готуємо. І знайшли декілька нових цікавих історій. Зокрема, про те, що Борис Лятошинський — відомий композитор,…
Ірина Славінська: …ювіляр цього року,…
Вадим Міський: …так, 130 років Борису Лятошинському від дня народження — він був радійником! Більше того, мав менеджерську посаду, був куратором усього музичного мовлення чотири повоєнні роки з 1944-го по 1948-й. Потім він потрапив в опалу, дуже сильно переживав розлуку з радіо. Писав у листі до свого колеги-композитора, Рейнгольда Глієра, що його відлучили від усіх радіоефірів і концертів, і він як композитор — мертвий, і коли воскресне — не знає. Такі речі, знахідки — про людей, які були на Українському радіо до нас, виконували там менеджерську роботу і найголовніше, мали місію таку саму, як зараз ми. Різниця лише в тому, що зараз це вже прописано в документах: місія Суспільного мовлення говорить, що ми повинні відстоювати свободи. А мистецькі свободи, свобода самовираження в музиці — це теж одна зі свобод, які взагалі визначають простір свободи в суспільстві. Проте маючи прямо протилежне завдання — прописане в статуті, в законі, в посадових інструкціях — «все контролювати в інтересах Комуністичної партії» — він зробив те, що сьогодні ми маємо привілей робити вже як даність і як те, що нам доручено згідно з нашими засадничими документами.
Що медійники представили на «Книжковому Арсеналі»?
Наталя Соколенко: Вадиме, я бажаю, щоби нові історії з’явилися і до третього видання, щоб популярність книжки не спадала. А тим часом я хочу згадати ще одну цікаву книжку, яка на «Книжковому Арсеналі» вийшла від журналіста. Це Роман Романюк, наш колега, журналіст «Української правди». Він презентував на Книжковому Арсеналі твір «Чим воюватимуть у Третій світовій? Нова українська зброя». І це ще не весь, ще невичерпний список того, що медійники представили на «Книжковому Арсеналі». Іро, тобі що запам’яталося?
Ірина Славінська: Так, мені дуже запам’яталося з новенького книжка Дмитра Крапивенка, нашого колеги з «Українського тижня», який від 2022 року перебуває в лавах Сил оборони. Дмитро написав дуже цікаву книжку есеїстики, яка називається «Усе на три літери». І там дотепна ідея формулювання цієї книжки: кожен розділ описує певний аспект життя людини, яка служить. Там є ЗСУ, СЗЧ і так далі. Але надзвичайно тонкий тон Дмитра — дуже легко, змістовно і проблемно, до речі — описує те, про що йдеться. Унікальний голос: з одного боку — доволі критичний, з іншого — сповнений ніжності. І ця книжка дуже швидко пояснила мені, чому. Він сам — дитина батька-військового. І тому розуміння цієї традиції, цього етосу для нього дуже близьке. І це людина, яка свого часу вирішила не робити військової кар’єри. Але Путін і Росія внесли корективи в цю реальність. Тому всім раджу — книжка дуже добра, мені здається, вартує прочитання.
«Тренд на якісний нонфікшн триває»
Вадим Міський: Те, про що ми говоримо — оці журналістські книжки — це нонфікшн, тобто нехудожні, невигадані історії, а опис дійсності, яку автор викладає через свою призму, досвід, стиль написання. Про це хотілося спитати: як нонфікшн себе зараз почуває в українській літературі? Чи можна сказати, що ми достатньо осмислюємо в книжках нашу дійсність? Чи стає нонфікшн голосом нашого часу?
Ірина Славінська: Що таке «достатньо»? Чи буде колись достатньо? Напевно, ні. Завжди недостатньо. Завжди можна сказати щось іще. Але справді — у 2022-му році й дотепер — оцей тренд на якісний нонфікшн, який добре говорить — і цікаво, і ґрунтовно — про те, що з нами відбувається, він триває. І паралельно з ним є ще один трек — українська поезія.
І цікаво, що це такий парадокс. Є окремі автори, окремі голоси, окремі книжки, де поезія — більш репортажна за будь-який репортаж. Де в ній більше правди, ніж у будь-якому документальному тексті. Вона сама є більшим документом про те, що відбувається. І навпаки — є документальні, нібито репортажні, есеїстичні чи публіцистичні тексти, в яких поезії більше, ніж у багатьох поезіях. Ми на «Радіо Культура» це дуже добре відчули, коли працювали над проєктом «Голоси фронтиру». Ми тоді запросили шістьох військових, які створили десяток текстів. І в них вони говорили про свій військовий досвід. І кожен із цих текстів був сповнений любові. Один із них, наприклад, повністю присвячений досвіду, коли ти їдеш у море, — і міркуванням про те, як твій вихід у відкрите море нагадує досвід, наприклад, першого бою, який ти проживаєш.
Якщо до книжок повернутися, то справді є потужний нонфікшн. Я от можу пригадати новісіньку книжку, яка вийшла у Мирослава Лаюка, називається «Списки». І вона фактично підсумовує досвід цих років роботи Мирослава з військовою тематикою. І що важливо — там є тексти не так про фронт чи про життя у військових умовах війни, як про тил. Зокрема, є сюжетна лінія — реабілітації військових після поранень. І — розмови з людьми, які мають ампутації, розмови з людьми, які втратили або втрачають зір внаслідок поранень. І це, можливо, звучить дуже протокольно, але насправді це живі, теплі, емоційні тексти. Це не інтерв’ю, не сухі колонки — це художнє, есеїстичне мовлення про важливі речі. І наприкінці — хоча Мирослав як поет пише просто у передмові, що поезія як найвищий рівень мови в цей час для нього — це не те, як він хоче чи може говорити. Цей текст закінчується чимось, що, мені здається, є поезією.
«Увага до досвіду, практики читання — величезна»
Наталя Соколенко: Які підсумки можна зробити після «Книжкового Арсеналу»? Ми — нація, що читає, чи ми — нація, що гортає стрічку у фейсбуці чи телеграмі? Яка тенденція? Куди ми рухаємося?
Ірина Славінська: Ой, Наталю… і те, і те, я би сказала. Можна читати, гортаючи телеграм чи якісь менш токсичні месенджери — і навпаки. Загалом, увага до досвіду, практики читання — величезна. І я це помітила, тому що цього року як кураторка я присвятила окрему увагу тому, щоби поговорити саме про читацькі досвіди. Тобто в основній програмі, крім треку розмов про нові книжки, розмов з авторами, були розмови, присвячені саме читацьким трендам. Наприклад, увага до подкастів про книжки: є люди, які таким чином сьогодні споживають літературу. У них, можливо, не вистачає рук і сил, щоби щось читати ґрунтовно, але вони слухають подкасти. І завдяки їм можуть принаймні бути в курсі того, що відбувається в літературі.
Або мода і запит на книжкові клуби — це ж теж читацький досвід. Він може бути не завжди про найбільш актуальні новинки, бо різні книжкові клуби цікавляться різними книжками. Хтось читає тільки класику, хтось — любовні романи, комедії, детективи. Є більші публічні клуби, є маленькі — клуби колег, які збираються після роботи в п’ятницю на каві біля офісу й обговорюють прочитані книжки. І мені це все шалено цікаво. І той факт, що нам було багато про що поговорити. І мені довелося вибирати, які читацькі досвіди включити в програму, бо всі не влізли — це краще за будь-які черги, краще за кількість проданих книжок і за все інше показує, що читання в Україні дуже живе.
І люди в цю практику вкорінюються — включно з тим, що хтось, наприклад, переходить в аудіоформати, не маючи сил концентруватися й читати текст у паперових або електронних книжках.
Вадим Міський: Це нагадує мені частково досвід шкільних років: коли була хрестоматія, а в ній — перекази. Іноді ще автор цієї хрестоматії додавав свої оцінки й думки стосовно того, «що ж хотів сказати автор». А тепер — можна навіть про це подкасти послухати як спосіб споживання, власне, літератури!
Ірина Славінська: Але сподіваюся, подкасти не такі кондові, як хрестоматія. Є чудовий подкаст, наприклад, Володимира Єрмоленка та Тетяни Огаркової — «Kult: Podcast». Він фантастичний, там якісні, ґрунтовні розмови — і про світову філософію, і про літературу. І це точно не хрестоматія. Хоча так, звісно, це власне інтерпретації прочитаного. Я бачу в слуханні подібних проєктів дуже багато користі. Бо навіть якщо ти й не прочитаєш цього — ти щось уже про це знаєш. А якщо берешся читати, часто в складну літературу чи в класику важко входити отак — у пориві — ти можеш не зовсім розібратися. А так — тобі вже дали контекст, трошки допомогли зорієнтуватися, хто тут, де і як, — і вже ніби трошки простіше занурюватися в такі складні тексти.
«Ми диверсифікуємо способи отримання інформації»
Наталя Соколенко: Цікаво, а що може означати цей тренд?
Ірина Славінська: Я не знаю, але він, скоріш за все, означає, що ми диверсифікуємо способи отримання інформації. Згадаймо: коли з’явилися онлайн-штуки чи електронні книжки — що нам казали? «Вмруть паперові книжки, всі будуть читати електронні». З’явилися аудіокнижки як більш масовий сегмент — знову сказали: «Все, більше ніхто не буде читати, усі будуть тільки слухати». Потім ще якісь нові штуки з’являлися — і знову казали: «Книжкам уже гаплик, усі перейдуть кудись іще». Але ні, нічого не відбувається. Хто читав паперові книжки, залишаються. Хтось читає електронні, хтось — аудіо, хтось — у подкастах. І найчастіше — все одночасно. Тобто кожна людина може різні речі споживати в різних цих кошиках. І це нам на руку.
«Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки»
Вадим Міський: Це вже далеко не перший твій фестиваль. Я в одному з твоїх інтерв’ю читав, що ти з 2012 року співпрацюєш із «Книжковим Арсеналом» у різних ролях. Це класна перспектива й можливість простежити, як змінюється «меню», з яким приходять видавництва на подію і як змінюється публіка — яка відвідує, купує… виглядає, можливо, інакше, говорить іншою мовою... Як для тебе ця, ось уже понад десятирічна, трансформація виглядає?
Ірина Славінська: Мені здається, що про це більше розповіли би колеги з «Мистецького арсеналу», бо саме вони придумали і створили «Книжковий Арсенал» як фестиваль і на власних плечах і досвіді чудово знають, зокрема, таку закадрову сторону — як цей фестиваль змінюється. В моїх очах як кураторки. Я спершу кілька років працювала як кураторка всієї української програми, потім була запрошеною кураторкою на окремі програми — дотепер це триває. Я бачу, що зростає інтерес до книжки, зростає професіоналізм розмов про книжки і підготовки розмов про книжки — і з боку фестивалю, і з боку тих, хто ці події проводить і на них говорить, і тих, хто їх відвідує, теж. Але для мене от станом на цю мить, напевно, найбільшою річчю, про яку хотілося би сказати — те, як існують емоції навколо «Книжкового Арсеналу». Кожен кризовий рік завжди показував якийсь неймовірний сплеск уваги, любові до книжки і якогось вайбу на самому фестивалі.
Не можна забути «Книжковий Арсенал» 2014 року. Це було в квітні — іще за мить до окупації Донецька і Луганська. У нас іще були колеги, які після «Арсеналу» їздили виступати в Донецьк. Там уже були російські військові, але ще було так би мовити «непонятно». Не всім було очевидно, що відбувається. У Києві цей «Арсенал» відчувався як перша мирна зустріч за мить до початку війни — тих, хто два місяці тому разом ридали на Інститутській і разом жахалися початку окупації Криму. За накалом емоцій і градусом розуміння, що книжка нас і захищає, зокрема, і єднає — це ні з чим не можна порівняти.
Дуже цікавий був також емоційний фон «Арсеналу» 2021 року, коли через пандемію COVID «Арсенал» не відбувся, а в 2021-му він відбувся. І в мене було таке відчуття, ніби ми всі вилізли з бункера — глянути, хто живий. І ми тоді ще не знали, що COVID — це була не найбільша проблема. Тоді були зовсім інші розмови. Звичайно, «Арсенал» 2023 року — перший в умовах повномасштабного вторгнення — теж ні з чим не порівняєш. Це фантастична зустріч, солідарність.
«Публіці ти “дурню” не продаси»
Ірина Славінська: З професійної точки зору я би ще раз підкреслила цю тезу про професіоналізацію середовища. Сьогодні дуже помітно, що публіці ти «дурню» не продаси. Якщо ти виходиш на сцену з панельною дискусією чи з лекцією, чи з публічним інтерв’ю, чи з презентацією книжки — ти маєш генерувати нормальний контент. Ти маєш бути готовий. Домашнє завдання має бути зроблене. Репліки підготовлені. І потік свідомості зі сцени вже не спрацює. Сьогодні є велика конкуренція, наша спільна, у культурному середовищі за дозвілля. Якщо не «Арсенал», то в тебе є ще перелік місць, куди ти можеш сходити й культурно збагатитися — в різних жанрах і в книжкових у тому числі. І загалом публіка стає більш начитаною і має більший досвід.
Є люди, які мають досвід відвідування літературних подій за кордоном. Хтось уже знає, що за виступ Франзена ти маєш заплатити 30 євро. Щоб тільки зайти в зал і його послухати.
І платиш, і слухаєш — і він тобі вголос читає уривок з нового роману протягом години. Ти, власне, за це і платиш — щоб до публікації тобі лауреат прочитав шматочок свого ще неопублікованого роману. І це піднімає планку — і мені це дуже подобається.
«У наші часи дуже важливо читати поезію»
Вадим Міський: Іро, що би ти порадила почитати, особливо в такий час, коли забагато дезінформації, шуму, але треба якось осмислювати реальність, яка навколо тебе відбувається? Що було би найкращим входженням у цю тему?
Ірина Славінська: По-перше, ми вже згадували про книжку «Українське радіо. Історія буремного століття». Це важлива віха. В Україні не так багато медіа, які 100 років уже працюють. Має бути жест визнання цієї великої історії. Якщо в України було своє радіо, значить і Україна була за 100 років. Хай би як це не називалося.
З робіт наших колег-медійників я би ще, напевно, згадала важливу книжку Тетяни Трощинської «Любов не минає», яка присвячена темі особистого проживання втрати — втрати сина. І з читанням цієї книжки можна також послухати аудіощоденник Тетяни, який виходить на «Радіо Культура». Це не книжка про протидію дезінформації, але вона саме в наших реаліях дуже важлива, коли так багато українських родин, на жаль, проходять досвід втрати. Різні люди ідуть і багатьом потрібно вперше набувати цього досвіду горювання і зрозуміти, як себе можна втримати купи. Ця книжка не присвячена психологічним порадам про те, як правильно страждати, вона радше є такою рефлексією того, які є стереотипи в суспільстві навколо цього і що з цим можна робити.
Якщо ми говоримо про такі більш конструктивні книжки, то книжки Оксани Мороз про протидію дезінформації точно варто брати. Їх, мені здається, уже є три. Із книжок більш прикладних — книжка Марини Стародубської, яка називається «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд». Вона про те, як ми відрізняємося від інших традицій, країн, культур.
Ще, мені здається, що в наші часи дуже важливо читати поезію. Поетичне слово важливе, тому що воно щонайменше заземляє, а щонайбільше є хорошою нагодою для медитації в сенсі роздумів про те, що з нами відбувається. Кому не хочеться читати цілу поетичну книжку — підпишіться на Катерину Калитко. Вона щодня публікує свої поезії з майбутньої збірки «Марор», це дуже важливий сьогодні поетичний голос. Купіть книжку Ярини Чорногуз — «Нічийний шафран».
в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Сергієм Міхальковим про телеграм-канали, які під час «шахедних» атак маніпулюють емоціями й перетворюють тривогу на прибутки, Юрієм Табаченком про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб про нього говорила вся країна. Тетяною Трощинською та Данилом Мокриком про те, чи варто публікувати смерть у медіа, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Оксаною Полулях про штучний інтелект, що створює нову реальність, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу» і штучний інтелект, Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Крістіною Гаврилюк із Мінцифри про те, чи здатні DMA і DSA змінити правила гри на європейському ринку цифрових послуг, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про аналіз поточної ситуації та трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.
<iframe allow="autoplay *; encrypted-media *; fullscreen *; clipboard-write" frameborder="0" height="450" style="width:100%;max-width:660px;overflow:hidden;border-radius:10px;" sandbox="allow-forms allow-popups allow-same-origin allow-scripts allow-storage-access-by-user-activation allow-top-navigation-by-user-activation" src="https://embed.podcasts.apple.com/us/podcast/%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%83%D0%BC%D0%B8/id1685135057"></iframe>
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.