Онуфрій – Московський. Що означає вердикт, який держава винесла УПЦ МП

Московській церкві в Україні завдано чергового удару. Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) зробила те, чого від неї давно очікували: визнала Київську митрополію Української православної церкви (УПЦ) такою, що досі має пов’язана з Російською православною церквою. Не варто зайвий раз нагадувати, що РПЦ в Україні заборонена. І тепер така ж доля може настигнути її філію. 

У січні 2023 року ДЕСС вже робила схожий висновок щодо зв’язку УПЦ МП з РПЦ. Тоді Служба дійшла констатувала, що ухвалення нової редакції Статуту УПЦ від 27 травня 2022 року та постанови Собору УПЦ не привели до розриву церковно-канонічного зв’язку цієї церкви з Російською православною церквою.

Щоправда, зараз ситуація для Московської церкви в Україні серйозніша. У вересні минулого року набув чинності закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Згідно з ним, Державна служба з етнополітики та свободи совісті може визначати релігійні організації, які підозрюються у співпраці з РПЦ, давати їм термін на усунення порушень і після цього припиняти діяльність таких організацій через суди.

Ключовим для запуску цього механізму було саме проведення дослідження ДЕСС, яке б виявило зв’язки Московської церкви в Україні, яка діяла під брендом «Українська православна церква», з центром в країні-агресорі. Тепер такий висновок є: Держслужба вирішила, що УПЦ МП (точніше Київська митрополія як її керівний центр), попри всі свої заяви, так і не розірвала остаточно зв’язок з РПЦ.

Дослідницька група виявила, що обсяг прав «незалежності і самостійності в управлінні», який РПЦ надала УПЦ МП грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ ще в 1990 році, не передбачає повної незалежності, яка притаманна автокефальним церквам. Також дослідження не виявило документів керівних органів так званої УПЦ, які б свідчили про її вихід зі складу РПЦ. 

Очевидно, що в Московській церкві були готові до такого розвитку подій. Принаймні куди більше, ніж до позбавлення громадянства свого предстоятеля Онуфрія. Навіть сьогоднішнє звернення єпископату УПЦ МП до президента стосувалося якраз долі Онуфрія, а не рішення ДЕСС, яке може стати ключовим для всієї церкви. В УПЦ МП вже є досвід судового оскаржування попередньої експертизи Служби, тож можна не сумніватися, що новий вердикт щодо афільйованості також гулятиме в судах.

Релігієзнавець, доктор філософських наук Олександр Бродецький в інтерв’ю «Главкому» оцінює аргументи, якими дослідники з ДЕСС намагалися загнати в кут захисників Московської церкви. Також експерт робить попередній прогноз щодо того, чи матиме процес очищення від російського релігійного впливу, який, нарешті, запустила держава, реальні наслідки.

«Нове дослідження більш предметне, ніж попередня експертиза»

У чому, на ваш погляд, головні відмінності між оприлюдненим 8 липня дослідженням та експертизою 2023 року?

Попередня експертиза, як на мене, була більш розлогою, апелювала до канонічних, суто внутрішньо богословських речей. Свіже дослідження більш предметно спирається на факт наявності чи відсутності ознак, які прописані в законі та визначають афілійованість. І я вважаю, що це доречно і правильно, бо заглиблюватися в канонічні речі, які перебувають між світським і церковним аспектом, – це не та доказова база, з якою вийдеш публічно до людей різних поглядів, різного розуміння тощо.

Мені сподобалося, що автори дослідження почали з того, що РПЦ історично надавала низці церков, що були її історичними частинами: а)автокефалію; б) самоврядність, автономію, що дає тільки певні права самостійності, а не повну самостійність. І вони порівняли ці категорії.

Наприклад, взяли кейси православних Японської, Польської церков та церкви в Чеських землях та Словаччині, яким Москва надавала автокефалію у 20 столітті. І показали, що це інша модель, ніж у тих же Естонської, Латвійської і, власне, Української церкви. При автокефалії, на відміну від автономії, нічого не вказує на те, що церква пов’язана з іншими церквами, власне, через російську.

Це відмежування в дослідженні зроблено дуже влучно. Бо далі продемонстровано, що хоча у 2022 році відбувся собор УПЦ МП у Феофанії, де ніби було вилучено зі статуту про управління аспекти підпорядкування Москві, в першому ж реченні цього оновленого статуту є посилання на грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ 1990 року. В грамоті ж вказано лише про «незалежність і самостійність Української церкви у своєму управлінні».

Це, умовно кажучи, як УРСР в своїй Конституції фігурувала як нібито суверенна республіка, але це була дуже обмежена суверенність і там була безліч застережень – що і армія, тим не менш, російська, і грошова одиниця російська тощо. Хоча у республік було право виходу з Радянського союзу, чого не прописано щодо УПЦ МП.

Якщо грамота Олексія ІІ згадується у статуті УПЦ МП, це означає, що ця церква залишається в залежності від російської орбіти та пов’язана з іншими церквами саме через російську церкву. Взагалі-то інші православні церкви, якщо і можуть бути пов’язаними через когось, то тільки через Вселенський Патріархат, бо він має статус першого серед рівних. А якщо є пов’язаність через одну, хай і дуже потужну православну помісну церкву, якою є російська, це означає, що йдеться фактично про частину цієї церкви.

Якщо знову проводити світську паралель, то Республіка Крим у складі України мала більше прав, ніж та чи інша область. Але все одно вважалася (і зараз вважається де-юре) лише автономною територіально-адміністративною одиницею нашої держави.

Окремо у дослідженні згадується про мовчання керівництва УПЦ МП щодо «віджиму» її єпархій та парафій на окупованих територіях. І звертається увага, що, коли 33 архієреї церкви засудили дії Священного Синоду РПЦ щодо звільнення митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, це не знайшло підтримки серед більшості архієрейського корпусу.

Доходило до того, що архієреїв в Донецьку єпархію присилали з Владивостока. Тобто робили свавільні, фактично злочинні речі. І якщо, як стверджують автори дослідження, немає офіційної реакції не просто окремих митрополитів чи єпископів, а Собору, Синоду чи хоча б предстоятеля Онуфрія, УПЦ МП фактично розписується в тому, що є частиною російської церкви. Мовляв, це – їхня основна юрисдикція, яка має право щось змінювати, перегруповувати тощо. Хоча мені здається, що якась офіційна реакція на рівні Онуфрія чи синодального відділу з інформаційної політики на ці захоплення все ж була. Але суто ритуальна.

Чи не варто було згадати в цьому дослідженні нещодавнє резонансне припинення президентом українського громадянства митрополита Онуфрія через наявність у того російського паспорта? Чи це б розмило концепцію документу?

Історія з паспортом – це все-таки суто моральний аспект. Навіть сьогодні, під час війни, наявність російського громадянства – не підстава просто викидати людину з українського.

Справа ж не тільки в громадянстві. СБУ в своїй заяві відзначило не тільки паспорт Онуфрія, а й те, що він «підтримує звʼязок з московською патріархією і свідомо протидіяв отриманню канонічної незалежності української церкви від московської патріархії, представники якої відкрито підтримують російську агресію проти України».

Наведу такий приклад: у квітні 2025 року від Онуфрія було вручено орден Володимиру Катаряну, який очолює Молдавську православну церкву. Катарян не заперечує, що є архієреєм російської церкви, навіть зараз бере участь у її синодах і так далі. Але такі історії, як на мене, – більше фактор ціннісного плану. А от наскільки вони можуть про щось свідчити в юридичному аспекті – важко сказати.

Умовно кажучи, Онуфрій скаже: «Так, я вручив йому цей орден, бо такі в мене погляди. Але це не скасовує того, що структура, яку я очолюю, вийшла зі складу РПЦ». Або той же Онуфрій зустрічався з сербським патріархом, який також зустрічався з Путіним. Тобто ці жести дуже важливі в ціннісному і смисловому плані, аби люди їх бачили і робили свій вибір. Але наскільки на підставі цього держава може приймати кристально чисті юридичні рішення?

Тут може бути хіба що ще один аспект – так зване політико-правове рішення, коли в екстраординарних обставинах війни деякі рішення приймаються не суворо за «буквою закону», а з урахуванням аспектів моралі та безпеки. Але Державно служба з етнополітики та свободи совісті пішла іншим шляхом.

«У грамоті Олексія ІІ 1990 року є хитрий нюанс»

Висновки попередньої експертизи Держслужби юристи Московської церкви оскаржували в судах. У новому дослідженні висновок, по суті, лишився той самий, але змінилася аргументація. Наскільки, як ви вважаєте, представники УПЦ МП готові до його оскарження і які контраргументи будуть наводити?

Впевнений, що в УПЦ МП все прорахували заздалегідь, тому навряд чи там когось щось здивувало. Звісно, представники УПЦ МП будуть висувати свої тези, що, згідно з юридичним правом, немає ніякої їхньої реєстрації як російської структури. В Україні ж зареєстровані різні конфесії і ніхто їх не питає, в якому вони перебувають зв'язку з тими, від кого колись пішли генетично. Тому в оскарженнях будуть казати, що має місце  підміна питання «містичного» зв’язку, яке є внутрішнім фактором певної релігійної організації, юридично-соціальним. І, мовляв, це не є компетенцією держави.

Справа в тому, що в грамоті Олексія ІІ 1990 року є такий хитрий нюанс: українська церква не «зв’язується» через РПЦ (з Єдиною Святою, Соборною та Апостольською Церквою), а вже «зв’язана» як доконаний факт. Тобто це формулювання можна трактувати так, що колись російська церква зв'язала українську з іншими церквами, коли давала оцю незалежність, самостійність в управлінні. А тепер, мовляв, УПЦ вже з ними зв'язана і може комунікувати самостійно. Ось цей аргумент їхні юристи і можуть висувати, але наскільки його врахують суди – це вже інше питання. Думаю, вони все-таки будуть діяти в руслі політико-правової логіки, а не суто юридичної.

За дев’ять місяців, які було надано парафіям УПЦ МП, аби добровільно змінити статути або доєднатися до ПЦУ, цим скористався дуже малий відсоток з них. Тобто всі чогось вичікували: чи то появи результатів дослідження Держслужби, чи то результатів україно-російських перемовин в Стамбулі… Чи зміниться ця вичікувальна поведінка зараз, коли дослідження з’явилося і Державно служба вже може виносити відповідні приписи порушникам?

Вочевидь, у першу чергу, такий припис буде пред'явлено Київській митрополії, бо такої юридичної особи як УПЦ просто не існує. А під вертикаллю Київської митрополії перебувають вже всі інші єпархії та парафії. Державна служба з етнополітики та свободи совісті зараз створила собі таку платформу, щоб потім припис, який спочатку буде виданий Київській митрополії, майже під копірку давати всім конкретним парафіям, храмам, монастирям, в статутах яких записано, що їхнім керівним центром є митрополія.

Беремо, наприклад, собор Сходження Святого Духа в місті Чернівці. В його статуті зазначено, що ця парафія є частиною Української православної церкви, яка очолюється Київською митрополією. Це означає, що на цю парафію, умовно кажучи, падає тінь афілійованості із Москвою. І, аби її позбавитися, треба усунути цей зв’язок. Інше питання – чи підуть парафії на те, щоб прописувати в статутах свій розрив з Онуфрієм, навіть формальний. Можливо, деякі будуть формально робити перереєстрацію, але водночас продовжуватимуть жити тим самим життям, що і зараз.

Щодо храмів, звісно, виникатимуть питання. Є храми, які є власністю громади чи є пам’яткою архітектури на балансі міської влади,  і їх в УПЦ МП можуть забрати, навіть якщо вони приведуть в порядок свої статути і збережуть реєстрацію. Але ніхто не завадить прихожанам збиратися на приватній території, служити церковнослов’янською, навіть поклонятися Ніколаю ІІ. Але якщо вони будуть при цьому, скажімо, поминати Кирила, то це може бути розцінено як конкретні дії щодо поширення ідеології «руського міра». І в такому разі релігійна організація може підлягати припиненню діяльності, якщо буде встановлено факт пропаганди.

Але Кирила все-таки переважна більшість не поминає. Проблема в більш комплексному аспекті. От взяти сумновідому тезу про те, що українці і росіяни – «один народ». Впевнений, що у більшості парафій УПЦ священники так і дають зрозуміти парафіянам, що це – єдиний народ, розділений суто політично. Однак це такі метафізичні матерії, що конкретно пред’явити щось кримінальне тут навряд чи можна.

«Не уявляю, як Онуфрій піде на виконання цих вимог»

Багато хто очікує, що як тільки закон запрацює на повну, а Держслужба з етнополітики та свободи совісті почне видавати приписи, перереєстрації статутів парафій УПЦ МП чи переходи громад до ПЦУ відбуватимуться дуже швидко і Московську церкву в Україні скоро ніхто не згадає. Але ж очевидно, що все буде набагато складніше. Які ваші прогнози?

Думаю, якісь дії будуть ініціювати, умовно, 10-20% існуючих сьогодні в УПЦ МП парафій та єпархій. Інші будуть судитися, тягнути, а паралельно з цим продовжувати своє релігійне життя – приходити на богослужіння або в нинішні храми, або будуть орендувати якісь будинки і адаптувати їх під храми. І так триватиме, за моєю оцінкою, п'ять, навіть десять років. Серйозним фактором, який може серйозно змінити ситуацію, стане визнання ПЦУ з боку ще якихось світових православних церков. Бо основна риторика від УПЦ МП в їхніх проповідях – це промивка людям мізків, що ніхто в світі ПЦУ не визнає.

Сербська церква цього точно не зробить, бо її патріарх в квітні спілкувався з Путіним, називав його «козирем православ'я» та оберігачем цінностей. Єрусалимська церква – швидше за все, теж ні,  тому що вона повністю на дотаціях Москви. Болгарська – точно ні, з нинішнім ще доволі молодим патріархом. Цілком можливо, що Албанська церква стане п’ятою, яка визнає ПЦУ, бо вона віддалена від політичних процесів. Щодо Польської церкви – все може бути.

Але головна інтрига для нас зараз – це Румунська церква, яка, в принципі, дає активні сигнали, що готова визнати ПЦУ. Але вона наголошує на тому, аби румунські парафії на території України належали до юрисдикції Румунської церкви. І це, в принципі, жодними українськими законами не заборонено. Однак це питання викликає суперечки і з ПЦУ, і з Вселенським Патріархом щодо екстериторіальності юрисдикцій.

З іншого боку, Румунська церква де-факто має парафії по всьому світу – і в Канаді, в Америці, і в Європі, і в Австралії. Думаю, не було б великою проблемою, якби українська держава дозволила ті 120 румунських парафій десь в Чернівецькій області, декілька в Одеській, ще кілька в Закарпатській. Бо це не просто ще одна церква: румунське православ'я кількісно найбільше після українського, яке ще не визнало ПЦУ. Мені здається, що визнання нею нашої Помісної церкви дуже сильно вплинуло б на Буковині на українськомовні парафії, які наразі є в УПЦ МП. У них би, по суті, не лишилося жодних аргументів лишатися в «нелегальній» церкві.

Ви можете гіпотетично уявити, що Київська митрополія УПЦ МП спростить всім життя і просто виконає те, чого від неї вимагає закон?

Наскільки я розумію, від Київської митрополії для легального існування вимагають не тільки змін до статуту. Також потрібні особисті заяви від єпископів, які вони мають надіслати до Москви про розрив зв’язків. УПЦ має офіційно, за підписом предстоятеля, дати оцінку діям патріарха Кирила, назвавши їх єрессю, а не християнством. Церква має засудити тих єпископів-колаборантів та піддати їх, хай і заочним, санкціям. Ну, і найцікавіше – звернутися до всіх автокефальних православних церков, включаючи Вселенського Патріарха, щоб засвідчити, що УПЦ – не з Росією. А із Вселенським Патріархом УПЦ МП, нагадаю, перебуває в розриві.

Якщо вони на це раптом підуть, то, по суті, відновлять з ним євхаристійне спілкування. А якщо відновлять, то автоматично визнають те, що, з точки зору Константинополя, все православ'я на теренах України належить до ПЦУ. Не уявляю, як Онуфрій на це піде.

Павло Вуєць, «Главком»