"Чортів легенда": чому футбольний тренер працює в аеропорту

Це був лише четвертий день роботи Люка Вільямса в аеропорту Бристоля на посаді асистента служби підтримки пасажирів, коли його вперше впізнали.

"Я стояв біля гейта EasyJet, чекав, щоб супроводити пасажира до автобуса, який віз його до літака. Такі пасажири мають пріоритет — їм зазвичай складно пересуватись", — розповідає Вільямс.

"Поруч стояли троє дуже приємних хлопців, і один із них підійшов до мене з телефоном. На екрані — моє фото. Він каже: “Вибачте, вам колись казали, що ви схожі на цього хлопця?” Я подумав — брехати не хочу, це неправильно. Та й бейдж з моїм ім’ям видно. Тож відповів: “Так, мені часто таке кажуть. Бо це — я”».

Важко стримати усмішку, слухаючи, як Вільямс згадує цю історію. Вона завершується тим, що його колега, яка стояла неподалік, почула слово Свіндон (це був один із попередніх клубів Вільямса, а також улюблена команда того пасажира) й потім запитала його, чи він раніше не займався плаванням.

"Я сказав: “Ні, я не плавець. Я тренував футбольну команду, за яку вболіває той хлопець”. Він промовив це спокійно й просто, і почув у відповідь так само стримане: "А, ну ок".

Протягом наступного тижня Вільямс жив звичним ритмом: з дому в Південному Вельсі він пішки доходив до зупинки біля театру Ріверфронт у Ньюпорті, де сідав на автобус Національний Експрес о 4:45 — щоб о 6:00 розпочати дев’ятигодинну зміну в аеропорту.

У дорозі він читав книжку "Чому ми спимо" Метью Вокера — ту саму, яку, за його словами, було б якось ніяково читати вдома на дивані (таке враження, що Вільямс просто не вміє байдикувати). А потім старанно виконував свої обов’язки: допомагав пасажирам з обмеженою мобільністю пересуватись по аеропорту.

При цьому більшість людей навколо, включно з персоналом, не мали й уявлення, що той усміхнений чоловік у жилеті та черевиках із металевим носком — ще нещодавно керував клубом Чемпіоншипу. Йдеться про Свонсі Сіті, де Вільямс працював до середини лютого.

Але нещодавно усе змінилось. У соцмережі X з’явилось фото Вільямса в аеропорту — і воно розлетілося: 1,8 мільйона переглядів станом на останній підрахунок. Цю історію підхопили і великі медіа. Звісно, дехто почав обурюватись: мовляв, навіщо про це писати, це ж "соромити за роботу". Але ця історія зовсім не про це.

Насправді Вільямс усе ще отримує повну зарплату від Свонсі — згідно зі стандартною схемою компенсації у Чемпіоншипі, яка триватиме ще якийсь час. Його дохід ставить його в топ-1% найбільш оплачуваних людей у Великій Британії. Тобто працювати йому зараз зовсім не обов’язково — тим більше, що він і не планує змінювати сферу. Вільямс просто хоче якомога швидше повернутись до тренерської роботи. Бо він справді любить свою справу.

І все ж він щоранку підіймається вдосвіта, щоб їхати на роботу за годину з гаком від дому — у сферу, яка для нього абсолютно нова, за зарплату, що майже ніяк не впливає на його рівень життя, і на посаді, яка для більшості його колег по тренерському цеху була б далеко за межами зони комфорту.

"У тебе сталеві нерви", — написав йому цього тижня інший тренер без роботи.

І справді: важко уявити, щоб хтось із менеджерів рівня Чемпіоншипу чи вище зробив щось подібне.

Вільямс усміхається: "Я зрозумів із того, що кажуть інші: якби вони поставили себе на моє місце, їм було б незручно. Але я не відчуваю цього", — каже він.

"Для мене цілком природно — знайти собі справу, піти на роботу і зробити щось корисне. У мене двоє синів — їм п’ять і шість років. І дуже швидко їм буде п’ятнадцять і шістнадцять. Вони вбирають усе, що відбувається навколо. Для мене важливо показати їм, що кожен день має мати свій ритм, свою мету. Якщо ти працездатного віку, маєш здоров’я — йди й працюй, принось користь. Ось я це й роблю".

"Ця робота — не моя кар’єра. У мене вже є професія, і я зовсім не збираюся її змінювати. Навіщо? Я вже досяг успіху у своїй сфері, працював на дуже високому рівні і планую це продовжувати. Тож я вирішив використати цей час для особистого розвитку — і зробити це в такий спосіб, щоб не просто спостерігати, а справді бути корисним".

Зазвичай у таких ситуаціях тренери беруть паузу: відновлюють сили, переосмислюють попередній досвід, відвідують клуби, спілкуються з колегами — і лише потім повертаються на тренерське місце.
Інколи хтось відходить від цього сценарію. Ієн Голлоуей, наприклад, малював портрети. Тоні П'юліс читав про Наполеона. Томас Тухель подружився з 80-річним плавцем, який водив його на виставки. Напевно, є й інші приклади.

Але щоб самостійно заповнити анкету на вакансію в аеропорту, пройти годинну співбесіду у Zoom, відвідати навчальні дні, де пояснюють, як взаємодіяти з пасажирами в різних ситуаціях — це дуже незвично для тренера. Чи розуміє Вільямс це?

"Так. Звичайно, розумію", — відповідає він. "Але з будь-чого можна винести урок. Це не обов’язково має бути пов’язане з футболом чи зі спортом узагалі. Коли виходиш із зони комфорту, пробуєш щось зовсім нове, знайомишся з людьми, слухаєш, що вони говорять, що їх хвилює — це цінний досвід".

"Я зараз працюю з багатьма людьми, які мають керівників, і дуже цікаво слухати, що саме їм складно прийняти у цих відносинах. Я чесно відпрацьовую свої зміни. Не прошу, щоб мене просто посадили десь збоку подивитися — я виконую ті самі завдання, що й усі мої колеги. Але водночас я слухаю, як люди бачать хорошого менеджера. Що, на їхню думку, робить керівника справді хорошим? А потім іноді маю змогу посидіти поруч із тими, хто сам займає керівні посади — і вже в них питаю: яким вони бачать ідеального працівника?"

На наступне запитання Вільямс відповідає, розповідаючи про Серхіо — досвідченого працівника аеропорту та вболівальника Наполі — чинного чемпіона Серії А. Серхіо навіть не підозрював, що новачок, якого він з першого ж дня взяв під свою опіку, — насправді футбольний тренер.

"Поширюй енергію, будь розумним — саме за це я так поважаю свого нового друга Серхіо", — каже Вільямс. — "Він завжди намагається зробити досвід пасажирів приємнішим, і люди відповідають йому тим самим. Вони його обожнюють. Запитайте керівництво — "Ах, Серхіо найкращий".

"Якби він грав за мою команду, то виходив би у старті щотижня. У нього позитивний настрій, він бачить у всьому можливості, а не загрози. Він на своєму місці, на нього можна покластися".

Вільямс — відвертий, щедрий на час і думки. Настільки приємний співрозмовник, що наша розмова триває ще годину після того, як диктофон уже вимкнули. Йому 44, за плечима складне й насичене життя — десь воно надихає, а десь сумне.

"Коли я залишав школу, то не вмів як слід ні читати, ні писати", — зізнається він. — "Не мав жодної оцінки між A і C. Жодної кваліфікації. Мені було дуже важко вчитись".

"Я жодного разу не зробив домашнє завдання. Коли був стипендіатом у Брістоль Роверс, навчався в коледжі Сент-Бренданс у Брислінгтоні на курсі туризму та дозвілля. Наприкінці року викладачка попросила нас переглянути папки, чи не бракує якихось модулів. У моїй — не було жодного. Я просто не розумів, чого нас вчили".

Його ігрова кар’єра виявилася короткою — постійні операції на коліні зробили своє. А ще — ніч у лондонському Едмонтоні, коли підлітком він отримав удар по голові і поранення бокалом для шампанського. Через кілька років — аварія, зламаний таз і тріщина черепа.

Тренерська діяльність стала другою спробою, але спочатку не приносила великих грошей. У багажнику завжди був мішок м’ячів, але на рахунку — копійки. Щоб якось вижити, Вільямс робив усе підряд: вантажив фури на складі British Home Stores, возив людей з нічних клубів на мікроавтобусі.

Згодом він поступово піднімався кар’єрними сходами: працював у Брайтоні, Свіндоні, Брістоль Сіті, МК Донс, Ноттс Каунті (де повернув клуб до четвертого дивізіону, граючи в атакувальний футбол), а нещодавно — в Свонсі. На початку року команда йшла дев’ятою і відставала від зони плей-оф лише на чотири очки. Але після семи поразок поспіль Вільямса звільнили — суворе нагадування про те, як швидко все змінюється у футболі.

Очевидно, що він пробивався самотужки — у нього стільки історій з початку тренерського шляху, що вистачило б на цілу книгу. І він не збирається марнувати здобуте. На запитання, коли планує повернутися до тренерства, відповідає коротко: "Якомога швидше".

У фінансовому плані Вільямс досі не сприймає нічого як належне і не відходить від базових цінностей, які були закладені в нього ще в юності. Після звільнення зі Свонсі він продав свою машину — вважав, що це розкіш, без якої цілком може обійтись.

"Учора я проходив медогляд у Лондоні від Асоціації футбольних менеджерів", — розповідає він. — "З Ньюпорта туди можна дістатися потягом або автобусом, і один з варіантів значно дешевший. Думаю, неважко здогадатися, яким я скористався".

Часто, читаючи інтерв’ю з людьми з футболу, ловиш себе на думці, як багато з них кажуть, що втрачають відчуття себе між роботою. "Футбол — це все, що я знаю" — фраза, яка звучить знову й знову, ніби життя поза грою для них не існує або викликає страх. Але це точно не про Вільямса.

"Так, це справді важливо", — каже він. — "Мені сумно через те, що багато людей у цій сфері почуваються вкрай вразливими, ніби вся їхня особистість — це бути тренером, гравцем або футбольним фахівцем".

"Так, я довів, що можу бути хорошим тренером і менеджером. Але в мене є особистість — як у людини. І вся ця ситуація, хоча зовсім не з таким наміром, лише більше висвітлила мій характер. Я би хотів, щоб мою ідентичність визначала не професія, а те, як я себе поводжу та як підходжу до справи".

Скільки часу Вільямс ще працюватиме в аеропорту — невідомо. Коли в неділю вранці він вийшов на зміну після шквалу уваги в соцмережах днем раніше, усе відчувалось інакше. І це його занепокоїло.

"Особливо в моєму відділі — тут багато пасажирів, які потребують додаткової підтримки, і для них аеропорт може бути справжнім хаосом. Їхні потреби мають бути в пріоритеті. Це не має бути про мене", — пояснює він.

"Я не хочу, щоб робота втратила фокус через мою присутність або привернення зайвої уваги. Тому мушу чесно подумати, що буде правильним для всіх — для моїх колег і, найголовніше, для пасажирів".

Коли йому кажуть, що це трохи прикро — адже робота йому подобалась, Вільямс знизує плечима.

"Можна сказати, що прикро. Але водночас — не зовсім", — відповідає він. — "Мені справді було приємно працювати. І я відчував, що щось привніс у команду асистентів з обслуговування пасажирів. Я багато чого навчився".

Під кінець інтерв’ю він перевертає телефон, і на екрані з’являється повідомлення від одного з його колишніх гравців, який бачив новини про роботу Вільямса в аеропорту. Той усміхається. Я питаю, чи можна прочитати.

"Та ти просто чортів легенда. Бачив те фото — кайф. Ніякого сидіння на дупі. Просто встав — і пішов працювати. Без понтів — як ти завжди казав".

The Athletic