Херсон, місто-тир

Торік американська журналістка Заріна Забріскі анонсувала свій повнометражний документальний фільм про Херсон часів масштабного російського вторгнення. Це вже друга її стрічка, і, зі слів самої авторки, задум виник під час зйомок попередньої, «Під смертоносним небом: східний фронт України». Бо в процесі роботи знімала на Херсонщині, тож вирішила подати її історію окремо. Фільм «Херсон: полювання на людей» (оригінал «Kherson: Human Safari») — уже знятий, і має кілька відмінностей від схожих робіт.

Найперше — загальний, так би мовити, географічний контекст. Іноземка відчула різницю між регіонами нашої країни, натомість чимало співгромадян її досі не відчувають. Поясню, бо поділ України на «східну» і «західну» мене бісить дуже давно. Є чотири сторони світу, чотири основні географічні напрямки, проте в Україні чомусь уперто ігнорують північ і південь. Таким чином, існує простіший за будову амеби поділ на «східняків» і «західняків», або ж буквальніше — «москалів» і «бандерівців». Куди з цієї класифікації зникли моя рідна Чернігівщина (північна частина України) та згадана вже Херсонщина (південна частина) — невідомо і пояснень нема. Це ще тема географічного положення Криму не розкрита… Словом, Заріна Забріські вирішила — і це логічно! — розділити східний і південний фронти України. Бо попри те, що у вогні вся країна — доведено всеношними російськими обстрілами, — повсякдення поруч із фронтом усе ж має певні регіональні особливості й відтінки.

Є спокуса визнати: стрічка «Херсон: полювання на людей» суголосна спродюсованому Кейт Бланшетт фільму «Україна: життя під ударом». Вона вийшла три роки тому, незабаром після початку масштабного вторгнення і розповідає про повсякдення прифронтового Харкова, котрий потерпає від регулярних обстрілів. Приблизно в той самий час з’явилася стрічка Єлизавети Татаринової «Тихий терор: хроніки пекла» — про тоді ще окупований росіянами Херсон. Напевне є ще, проте перестрибну на три роки вперед, повернуся в наші дні та згадаю «Без права на помилку» — повнометражну роботу про вибухотехніків, велика частина якого знімалася в деокупованому Херсоні.

Тож фільм Заріни Забріскі ввібрав у більш як годинний хронометраж усі три названих компоненти: захоплення, окупація, звільнення, повітряний терор, що триває досі. Чому глядачеві важливо розуміти, що південь — це не схід? Бо українські міста, особливо великі, мають різну окупаційну й загалом воєнну історію. Міста сходу, насамперед Донецьк і Луганськ, були окуповані в повзучий спосіб, вісім років штучно перебуваючи через кремлівські маневри в невизначеному стані.

Весь цей час деякі новини з окупованих територій Донеччини й Луганщини веселили. Скажімо, пафосно подане встановлення таксофона в центрі Донецька, з якого можна здійснювати міжміські дзвінки — це ж смішно, правда? Тож нарешті відверто: велика кількість навіть цілком притомних, наділених критичним мисленням українців вголос, а частіше — не публічно, у вузьких колах примовляли: «А так їм і треба, сєпарам. Смакує “русскій мір”? Живіть і радійте». Про терор, зокрема, жахи сумнозвісного донецького концтабору «Ізоляція», нагадував хіба його в’язень, журналіст Станіслав Асєєв. І то, для певної кількості медійників він не був зручним, адже змушував перейматися долею «сєпарів», а не кепкувати з них.

Натомість до трагедії Маріуполя, драми Харкова, Сум і Херсона ставлення зовсім інше. Якщо взяти окупований і майже стертий Маріуполь, слід зазначити — місто мало дуже коротку окупаційну історію в середині 2014-го. Відбулося стрімке тріумфальне звільнення, потому — швидкий позитивний розвиток і, що показово, не так вербальна, мовна, як світоглядна українізація. Тож повторна, ще жорсткіша й тотально руйнівна агресія набула формату покарання за вісім років політичної, економічної та культурної свободи.

Показана Заріною Забріскі історія Херсона зразка 2022—2024 років від маріупольської трагедії відрізняється тим, що росіяни тероризують місто не зсередини, а ззовні. Від кінця листопада 2022-го і дотепер — фільм знято, терор не припинено — в Херсоні ледь не щодня руйнують будинки, житлові квартали, архітектурні пам’ятки та, що найгірше, гинуть люди. Що незбагненним чином не змушує херсонців масово залишати місто, хоча частина містян усе ж виїхала.

Лейтмотивом режисерка обрала молоду жінку, яка мовчки виконує пластичні танцювальні па, щось між хореографією, гімнастикою й технікою східних вправ для зміцнення тіла й духу. Таке рішення сприймається як фіксація стоїцизму херсонців, які за три роки пройшли, здається, більшістю пекельних кіл. Перші дні вторгнення та бої за місто фактично без зброї та централізованого керівництва. Пів року окупації з викраденнями людей, тортурами та щоденним спаленням окупантами трупів власних солдатів. Радість звільнення, яку змінив жах обстрілів. Підрив росіянами Каховської ГЕС, затоплення й водночас зневоднення частини міста. Тепер ось нова рашистська садистська забава — дронове полювання на цивільних. «Ми як мішені в тирі! Херсон перетворюють на тир!», — не говорять, а кричать на камеру чоловіки, і незрозуміло — просто вихлюпують емоції чи справді вірять, що десь хтось сильний і впливовий нарешті їх почує. Та силою політичної волі припинить нарешті російське сафарі.

Наостанок звертаю увагу на іншу, крім трагічної, форму реакції жителів міста. Кілька задіяних у фільмі чоловіків і жінок діляться абсолютно щирими враженнями: до російської окупації справді вважали росіян цивілізованими. А Росію — дружньою країною, з якою «нормальну» Україну сварять лиховісні «бандерівці». Прозріння настає надто пізно. Ось тільки зараз є чітке розуміння: агресивній Росії не треба, щоб її любили, в неї вірили, сприймали її за свою та навіть говорили при тому російською. Прозрій так звана «вата» раніше, великої війни хоч як не уникнути. Полювання на людей, дуже бажано — цивільних, є давньою світоглядною російською практикою. Просто Херсону з причин, які лишаються за кадром, дістається більше за інших неокупованих, вільних міст. Тож сказане в фіналі: «Все буде добре» звучить не банально, терапевтично, а таки справді світоглядно.

Фото надані Зариною Забріскі