Захистити захисників: що Україні робити з епідемією вживання наркотиків на фронті та в тилу

Будь-яка серйозна криза в країні завжди збільшує кількість тих, хто шукає «легких антидепресантів» — алкоголю та наркотиків. А війна — дуже серйозна криза, що переводить людину в режим виживання, часто поза межами її можливостей.

У зоні бойових дій психоактивні речовини (ПАР) нерідко використовують як інструмент знеболення — фізичного та/або психічного (наприклад, через втрату близьких або побратимів), швидкого відновлення, подолання страху для виконання бойового завдання тощо.

«…у період участі підрозділу в бойових діях були міцні особистості — військовослужбовці, які проявляли сміливість, неординарність, мужність на межі життя і смерті… Ми почали працювати з цими людьми, прибрали з їхнього життя солі й узагалі наркотичні речовини. І в них з’явився панічний страх не лише перед затяжними боями, а й перед елементарними завданнями під час бою», — розповідає психолог, який узяв участь у дослідженні благодійного фонду «Здорові рішення» «Наркозалежність в Силах оборони України: вивчаємо ситуацію».

Проблема вживання психоактивних речовин серед військових і ветеранів та ветеранок в Україні досі табуйована й почасти замовчувана їхніми побратимами та посестрами.

Опитані дослідниками експерти наголошують: «Якщо поведінка не шкодить бойовим завданням, військовий, що вживає, залишається в строю. І тоді про проблему просто мовчать. Якщо почати всіх лікувати, то треба набирати таку саму кількість людей без залежностей. Тому що може посипатися фронт».

Після повернення з війни ветерани та ветеранки вживають наркотики й ПАР, щоб адаптуватися до цивільного життя, впоратися з травмами, болем і втратою орієнтирів. Та замість лікування і психосоціальної реабілітації отримують… кримінальні справи «за вживання».

Покарання замість лікування

Згідно зі спільним дослідженням Школи права Українського католицького університету (УКУ) та благодійного фонду «Здорові рішення» «Забезпечення права на збереження ментального здоров’я і доступу до лікування цивільного населення й ветеранів в умовах війни та повоєнний період», із початком широкомасштабного вторгнення РФ кількість військовослужбовців, засуджених за статтями Кримінального кодексу, пов’язаними з наркотиками, зросла з 9,73% 2022 року до 24,72% 2024-го.

Дослідники проаналізували 3388 судових рішень щодо наркозлочинів серед українських військовослужбовців за період із 2013 до 2024 року. Так, за статтею 307 (зберігання наркотичних речовин з метою збуту) до 2022 року в середньому щорічно було 10 засуджених, 2024-го — 35. За статтею 309 (зберігання без мети збуту) до 2022-го в середньому — 67 засуджених, 2024-го — 1571.

Більшість засуджених — рядові військовослужбовці, які раніше не мали проблем із законом. 98% із них — споживачі, не збувачі. Примітно, що найбільше вироків — у прифронтових областях: Донецькій, Харківській, Запорізькій та Дніпропетровській.

У 90% випадків суди звільняють військових від покарання з випробуванням, однак не зобов’язують пройти лікування залежності, хоча така опція в них є. Тобто держава інвестує більше коштів у переслідування, ніж у реальну допомогу, наголошують дослідники.

Після відновлення Україною незалежності 1991 року її наркополітика успадкувала багато елементів наркополітики СРСР, де ключову — репресивну — роль відігравали правоохоронні органи. Каральною вона залишається й досі: замість боротьби з організованою наркозлочинністю фокус правоохоронців зміщується на споживачів, на справи, які легко облікувати, швидко передати до суду й завершити вироком.

Про проблему декриміналізації вживання в Україні говорять давно. Ці дискусії активізувалися з отриманням нашою країною 2024 року статусу кандидата в члени ЄС. Питання наркополітики є одним із маркерів того, наскільки країна-кандидат поділяє європейські цінності й готова дбати про захист прав людини. Гармонізація українського законодавства із законодавством ЄС у цьому питанні зніме багато перепон у переговорах, — зазначили на конференції Комісії з питань наркополітики Східної, Центральної Європи та Центральної Азії (ECECACD), що відбулася в Києві 25 червня.

Важливою правозахисною рекомендацією міжнародних організацій у сфері контролю над обігом наркотиків також є залучення до ухвалення рішень у сфері наркополітики організацій громадянського суспільства.

Однак війна, що триває, потребує ширших і негайних коригувань наркополітики України з акцентом на лікування й допомогу, а не покарання. Відсутність спеціалізованих програм реабілітації, адаптованих до досвіду військових, суспільний осуд, криміналізація вживання, бюрократія та інші проблеми ускладнюють доступ до допомоги для військових та ветеранів із наркотичною залежністю.

У дослідженні «Забезпечення права на збереження ментального здоров’я і доступу до лікування цивільного населення й ветеранів в умовах війни та повоєнний період» БФ «Здорові рішення» надав рекомендації для реформування української наркополітики.

На думку дослідників:

• Потрібно розробити та впровадити програму скринінгу й раннього виявлення військовослужбовців, які мають проблеми з уживанням ПАР, що почалося під час служби, і за потреби скеровувати їх для надання інтенсивної допомоги (про необхідність такого скринінгуUA раніше писало).
• Залежні військовослужбовці, які є пацієнтами замісної підтримувальної терапії і були визнані придатними до військової служби, мають проходити лікування на базі цивільних медзакладів.
• Під час розроблення й оновлення стандартів меддопомоги за напрямом психічного здоров’я необхідно передбачити інтеграцію з послугами раннього виявлення, діагностики та лікування розладів, пов’язаних із уживанням ПАР та алкоголю.
• Потрібно чітко визначити періоди, коли завершується надання послуг залежним у медзакладі й має бути видано направлення на соціально-психологічну реабілітацію.
• Зараз психосоціальні послуги в медзакладі можуть надавати лише сімейні лікарі або спеціалісти з психотерапевтичною / психологічною освітою. Однак сімейні лікарі не завжди мають навички роботи з людьми з розладами вживання ПАР та алкоголю. Мотиваційне консультування, техніки профілактики рецидивів таким пацієнтам мають надавати лікарі-наркологи або лікарі-психіатри (оскільки не в усіх закладах є психологи та психотерапевти).
• Брак кадрів призводить до відсутності чіткого розподілу функцій медперсоналу та надавачів психосоціальних послуг. Почасти вирішити проблему можна, розробивши професійні стандарти для окремих фахівців (лікаря-психотерапевта, психотерапевта, клінічного психолога, лікарів психолога, нарколога та психіатра тощо).
• Наявна в Україні мережа медзакладів орієнтована на стаціонарну психіатричну допомогу, проте багато людей потребують саме амбулаторної. Необхідно впровадити такі послуги на базі кластерних і надкластерних лікарень, особливо на прифронтових і деокупованих територіях.
• Для профілактики залежності як у військових, так і у цивільних потрібна Національна система моніторингу зловживання ліками, зокрема рецептурними (опіоїдні знеболювальні засоби, барбітурати тощо). Слід негайно оцінити нинішні практики призначення та використання військовослужбовцями знеболювальних.
• В Україні досі залишається чинним диспансерний облік залежних із персоніфікованими даними. Більшість залежних пацієнтів вважає існування такого обліку однією з головних причин, що стримують їх від звернення по допомогу до комунального медзакладу.
• Окремого регулювання та узгодження потребує забезпечення населення контрольованими ліками для полегшення болю та ментального здоров’я. Аптек, які можуть продавати ці препарати, дуже мало, особливо на прифронтових і деокупованих територіях.
• Порогові значення наркотиків і ПАР для легального зберігання та особистого вжитку також потребують корекції з урахуванням фармацевтично обґрунтованих розрахунків летальних доз для наркотичних і психотропних речовин. Наразі порогові значення в Україні є одними з найнижчих у світі — не менш як 50% вироків у справах, пов’язаних із наркотиками, стосуються кількостей, що не перевищують 0,5 г героїну (наприклад, у Чехії поріг — 1,5 г героїну. — О.Ч.).

Усі ці зміни потребують як збільшення фінансування, так і змін на законодавчому рівні, які наразі гальмуються, зокрема через відсутність єдиного центру управління наркополітикою в державі.

Водночас якісний збір даних неможливий без упровадження новітніх методів вивчення наркосцени, жоден з яких в Україні не застосовується.

Військові, які взяли участь у дослідженнях фонду, наголошують: стигма та страх осуду чи виключення з підрозділу часто стають причинами, чому вони не звертаються по допомогу або приховують свою залежність. Коли ж поведінка військовослужбовця внаслідок вживання стає неконтрольованою або загрожує безпеці підрозділу, ставлення до цього як до «особистої справи» змінюється засудженням, ізоляцією, а часом і дискримінацією.

«Є стереотип, що психоактивні речовини вживає тільки отреб’я, залежний — біосміття, а не людина. Отака стигматизація. Бо немає розуміння, що це», — каже психолог.

Крім того, у військовому середовищі знецінюється потреба в лікуванні, зокрема через уявлення про залежність як слабкість або особисту провину. Низькою є й обізнаність військовослужбовців щодо можливості лікування.

«Потрібно, щоб лікарі та середній медичний персонал проходили профільне навчання. Щоб усі лікарі, по-перше, могли ідентифікувати таку категорію пацієнтів; по-друге, вміли правильно з нею спілкуватися, — наголошує бойовий медик. — Бо через агресивне поводження залежні замикаються ще більше».

Важливий крок — навчати вчасно виявляти та правильно реагувати

Про ситуацію з уживанням ПАР серед військовослужбовців, а також про те, як зарадити цій проблемі та її наслідкам, ZN.UA поговорило з лікарем-наркологом, науковим співробітником Центру психічного здоров’я НаУКМА Костянтином Думчевим.

— Пане Костянтине, не секрет, що наркозалежність під час війни стала великою проблемою як в армії, так і на цивілці. Було проведено три дослідження, однак абсолютних цифр у них небагато. У Комісії кажуть про приблизно 300 тисяч українців, які вживають. Про які масштаби йдеться, на ваш погляд?

— Загальний масштаб уживання до 2022 року був доволі відомий, проводилися різні дослідження. Як цифри змінилися зараз, сказати важко — відповідних досліджень не було.

За даними, що надходять із системи охорони здоров’я, а також за даними про правопорушення, пов’язані з уживанням, можна сказати, що на рівні населення ситуація з уживанням ПАР загалом якщо й змінилася, то не радикально. Даних про поширеність уживання й пов’язаних із цим розладів серед військових у мене немає.

Було опитування серед ветеранів. Чимало учасників сказали, що вживали. Але була й значна кількість тих, хто відповів, що навпаки — зменшив уживання під час служби в армії.

— Чи могли останні сказати так, побоюючись суспільної стигматизації?

— Звісно, деякі люди можуть так відповідати. Однак дані дослідження анонімні. Навіть якщо певний відсоток відповідей і був неправдивим, не думаю, що це вплинуло на картину загалом.

— На конференції Комісії з питань наркополітики в Києві порушувалося питання лікування ПТСР кетаміном. Досить суперечлива практика, з огляду на ризики. Як ви до цього ставитеся?

— Це новий напрям у науці — психоделічно-асистована терапія. Зараз вона активно досліджується для лікування не тільки ПТСР, а й інших психічних розладів, зокрема депресії. І не тільки кетаміном, а й іншими речовинами. Наразі даних не настільки багато, щоб рекомендувати її однозначно. Я вважаю, що цей напрям може бути доволі перспективним, потрібно продовжувати дослідження.

Але в будь-якому разі цей метод лікування — не для всіх. Він має застосовуватися у важких випадках, коли звичайні методи лікування не допомагають. Пробувати психоделіки можна, коли вже й антидепресанти не допомагають. Але наголошую, потрібно продовжувати дослідження. Для масового призначення ще зарано.

— Як ви вважаєте, чи реальним є підвищення кваліфікації медиків, працівників ТЦК та СП, ВЛК та інших щодо підходів до скринінгу та скеровування на діагностику й лікування військових із залежністю? Якщо врахувати проблеми з мобілізацією, брак фахівців, які могли б навчати, лояльність медичних служб і командирів різних рівнів до вживання легких наркотиків.

— Я знаю, що у деяких військових — нелояльність саме до вживання. Вони погано толерують таких людей. Хоча, звісно, буває по-різному. Потрібно навчати людей, проводити дослідження серед військових, медиків, особливо серед психологів, щоб розуміти, чому виникає залежність і що з цим робити.

— На вашу думку, яких конкретних і реальних заходів варто було б ужити просто зараз для профілактики / подолання цієї проблеми?

— От це саме навчання для командирів, медиків, психологів, зокрема Центру психологічної підтримки персоналу ЗСУ. Це — один із дуже важливих реальних кроків, які потрібно робити — вчасно виявляти й правильно реагувати. Й ці зміни необхідні на вищому рівні.

Тобто навіть якщо людина сама про це не говорить, має бути хтось навчений, хто помічатиме. Бо якщо людина прийшла в армію й раніше не вживала, а під час служби почала, зазвичай це відбувається, щоб подолати стрес та його наслідки. Не можна відразу ставити на людині хрест, принижуючи її, — це завдасть шкоди. Але й ігнорувати вживання теж не можна: це шкодить і самій людині, і її побратимам, створює загрозу.

Потрібно правильно працювати з бойовим стресом. Наприклад, зараз ми проводимо дослідження щодо системи психологічної допомоги у військах, у межах якої має бути чітко прописано схему дій. Зокрема після повернення із завдання потрібно вживати певних заходів для зменшення наслідків стресу — проводити декомпресію, відновлення тощо. Це також є профілактикою вживання.

— Чи є зацікавленість у вашій роботі щодо правильного виходу з бойового стресу з боку військових, Міноборони, МОЗ?

— Звісно, це дослідження проводиться зі згоди і з великою зацікавленістю з боку Міноборони, тому що основна частина цієї системи перебуває у військовій сфері, заходів уживають військові психологи. У цивільних закладах охорони здоров’я психологічну допомогу військовим надають переважно вже на стадії відновлення. Із МОЗ ми також взаємодіємо, там зацікавлені у співпраці.