Розповіді іноземних добровольців, які воюють в ЗСУ: “У росіян багато артилерії і безпілотників, але штурмувати вони не вміють”

Україна, як і Росія, дедалі гостріше відчуває брак людського ресурсу на війні. Але якщо Росії вдається тисячами завозити північнокорейських солдатів, то в України є великі проблеми із залученням іноземних добровольців. Зараз на боці України воюють лише близько двох тисяч іноземних громадян.

У видання The Insider  поговорили з деякими з них (зокрема з двоюрідним братом віцепрезидента США Джей Ді Венса) і дізнався, що мотивує іноземних добровольців приїжджати до України, чим війна з росіянами відрізняється від війни з наркокартелями в Колумбії і чому на фронті найкраще харчуватися яйцями з беконом.

“Коли розумієш, що ти під прицілом, це страшно діє на нерви”

Нейт Венс, США, двоюрідний брат віцепрезидента Джей Ді Венса

Нейт Венс на передовій

Я опинився в Україні у 2022 році майже випадково. Я практично нічого не знав про цей регіон, просто побачив новини, і вони мене дуже зачепили. Найсильніше мене зворушили кадри з тисячами жінок і дітей на вокзалі, з речами в пластикових пакетах. Я задумався: наскільки все має бути погано, щоб мати встала серед ночі, зібрала дітей і пішла з дому в незнайоме місце, без плану? Мій колега, побачивши, як я все це переживаю, запитав, чому б мені не поїхати туди самому. Здається, я відповів: “Та похер, чому б і ні?” Потім це стало моїм кредо. Хоча, звісно, їхати з таким підходом у зону бойових дій не найкраща стратегія. Але я подумав: приїду і, якщо виявиться, що я не можу допомогти, просто поїду назад. Тоді я не знав в Україні взагалі нікого.

У Польщі я зустрів кількох британських піхотинців – упізнав їх за військовими рюкзаками. Ми розговорилися. Нас було троє чи четверо, уже не пам’ятаю точно. Ми були єдиними, хто пішки переходив кордон у бік України. З українського боку – величезна черга на виїзд: здебільшого літні жінки та матері з дітьми. На нас дивилися як на божевільних.

Дорогою ті британці розповіли мені про Інтернаціональний легіон. Я не хочу образити легіон, але я керував бізнесом, і з погляду організації ідея зібрати натовп людей, які розмовляють різними мовами, з різним рівнем підготовки, під новим командуванням, і відправити їх воювати з російською армією, що готувалася до боїв, звучить жахливо. Тим паче мені вже за сорок, я обережніший, у мене не було жодного бажання вступати в легіон і йти в лобову атаку на росіян.

На українському кордоні був вербувальник легіону – ми поговорили з ним і досить швидко зрозуміли, що це не для нас. Ми поїхали до Львова, долучилися до групи гуманітарних волонтерів – так усе і почалося.

На початку війни у ЗСУ була гостра нестача медкомплектів. Не вистачало турнікетів, хірургічних голок. Волонтери купували все це у США – у нас можна просто зайти в магазин і купити турнікет CAT-5. Нам надсилали коробки з цим спорядженням, ми їх розкладали по аптечках, запаковували як могли і відвозили до Києва.

Поступово ми перейшли від доставки спорядження до тренування українських бійців <у США Нейт Венс служив морпіхом – The Insider>. Так я познайомився з учасниками одного з добровольчих підрозділів. Вони запропонували мені поїхати з ними на передову. Я з’їздив ненадовго, потім повернувся додому і подумав: добре, до біса, їду на шість місяців. А в підсумку залишився на два роки.

На початку війни в Україні було багато добровольчих підрозділів. Усе було досить хаотично: часто це були випадкові люди, готові взятися за зброю і боротися проти вторгнення. Офіційно добровольчі загони не були частиною ЗСУ, але супроводжували війська і надавали їм допомогу. Моя група була пов’язана з підрозділом “Вовки Да Вінчі”. Згодом – здається, у 2023 році – “Вовки” увійшли до складу української армії.

У добровольців немає доступу до серйозних озброєнь на кшталт артилерії. Артилерію, яку може на власний розсуд використовувати командир батальйону, ми називаємо “органічною”. Така є тільки у підрозділів ЗСУ. Ми ж могли тільки запитувати в них вогневу підтримку, за умови що вони погодяться її надати. Без підтримки “органічної” артилерії немає можливості брати на себе небезпечні завдання, наприклад штурми. Тому ми займалися в основному пошуком цілей.

Іноді ми вели спостереження з дронів, іноді – просто неозброєним поглядом: виходиш і сидиш на спостережному посту. Часом бачиш ворога, часом вони бачать тебе, і ти опиняєшся під обстрілом – міни, артилерія. Зазвичай ми відповідали на запити більших підрозділів, з якими на той момент працювали, – зв’язувалися з ними і говорили: у нас є ціль, хочете по ній вдарити?

Найстрашніше і найнебезпечніше місце, де мені вдалося побувати, – це, напевно, район Бахмута, але, насправді, коли по тобі стріляють – це лякає в будь-якому разі. Неважливо, одна це людина чи тисяча. Коли розумієш, що ти під прицілом, це страшно діє на нерви.

У США я служив кулеметником у морській піхоті. В Україні я в підсумку опинився приблизно в тій самій ролі. Зазвичай забезпечував вогневу підтримку, хоча іноді брався і за інші завдання.

Одного разу ми загоном із 8 осіб мали вибити російський загін із позиції, зайняти її, а потім дочекатися прибуття підкріплення. І ми пішли. Пробігли приблизно 1000 метрів під обстрілом. Це нагадало мені початкову сцену з “Врятувати рядового Раяна”. Я думав: “Як ми взагалі виживемо?” Але ми вижили і вибили росіян, потім залізли в окоп і такі: “Окей, а коли прийде підкріплення?”

Воно так і не прийшло. Ми весь день просиділи в тому окопі. Хоча це був навіть не окоп – більше схоже на яр, просто вимита водою улоговина. Росіяни при цьому знали, де ми. Навколо були дерева, тож у нас хоча б було укриття від дронів. Без цього нас би, напевно, вже не було в живих. Нас весь день поливали мінами й артилерією.

У якийсь момент стало зрозуміло: треба йти. Противник повернеться з більшими силами, а в нас немає ні спорядження, ні підготовки, щоб вести нічний бій. Я був майже впевнений: якщо ми не виберемося до темряви, загинемо. Щойно росіяни точно визначать, де ми, передадуть точні координати артилерії, і все, нас не стане. Тож ми вирішили перетнути ті ж самі 1000 метрів відкритого поля під артобстрілом. На жаль, двоє наших хлопців загинули.

Певні навички морпіхів залишаються незмінними, незалежно від обстановки – наприклад, як пересуватися в бою. Але постійна присутність “очей” у небі над тобою – це моторошно. Наприклад, “Орлан” – ти поняття не маєш, висить він просто зараз над тобою чи ні. Доводиться переміщатися тільки від укриття до укриття.

Говорили, що безпілотники назавжди змінять спосіб ведення війни. Я так не вважаю. Це просто ще один спосіб доставки боєприпасів – швидше еволюція, ніж революція.

Усі знання про пострадянські країни я почерпнув із фільму “Роккі-4”. Знав, що Україна раніше була частиною Радянського Союзу. Тож я очікував, не знаю, побачити хлопців у вушанках і нескінченні панельні будинки. А на місці виявилося, що це по суті Америка, просто з іншою мовою.

Люди в Україні нагадують мені тих самих європейців із “традиційними цінностями”, про яких говорять американські консерватори. Вони дуже цінують сім’ю. Думаю, багато українців були б ближчими до консервативного крила американської політики.

Війна на 90% складається з побутових моментів: шукаєш, де справити нужду, де приготувати їжу, де помитися і випрати одяг. У кіно війну показують як низку боїв, хтось кричить, біжить під автоматним вогнем, щось штурмує. Але це не має жодного стосунку до реальності. У військових посібниках цілі розділи присвячені гігієні та подібним побутовим штуковинам. Пишуть, наприклад, як у польових умовах облаштувати туалет. Бої траплялися далеко не щодня. Я взагалі намагався зайвий раз не геройствувати і завжди прораховував ризики. А ось справи на кшталт прання або сушіння одягу займали мене набагато більше.

Особливо це актуально взимку – ти не можеш просто повісити випраний одяг на вулиці. А уявіть, якщо вас цілий загін і ви займаєте якусь крихітну квартиру? На такі, здавалося б, незначні речі йде величезний час. Думаю, багато хто цього не розуміє.

Ще один момент – харчування. Більшу частину мого раціону становили пайки – яйця і якесь м’ясо, схоже на бекон, але приготоване інакше. І звісно, суп і сметана. В Україні в принципі заборонено їсти що-небудь без сметани. І це добре – я навіть вдома тепер додаю її до всього підряд.

Звісно, харчуватися одним беконом і яйцями не особливо приємно. Але для фронту це гарне рішення. В умовах війни дронів з’являється новий страх: бути вбитим, справляючи нужду. А робити це – я маю на увазі справляти нужду – часом доводиться навіть у бою. Уявіть: у цей момент тебе атакує безпілотник. І відео твоєї загибелі на нужнику потрапляє в усі ці Telegram-канали. Одна з найстрашніших речей у світі. Тож я намагався їсти поменше рослинної їжі, щоб рідше ходити в туалет. Тобто військові технології буквально визначають твою дієту – це досить несподіваний ефект.

“Якби нас захопили, то, найімовірніше, стратили б”

Адам Енніс, Шотландія

Адам Енніс

Я приїхав в Україну наприкінці лютого 2022 року, коли повномасштабне вторгнення тільки розпочалося, всього за три або чотири дні. Я просто відчув серцем, що маю це зробити. Родині я взагалі нічого не сказав. Мої мати і батько були тоді в Таїланді, а я поїхав за три дні до їхнього повернення. Коли вони повернулися до Шотландії, то стали з’ясовувати у моїх друзів, де я. А друзі не хотіли їм говорити. Тож два тижні мої батьки навіть не знали, що я в Україні.

Коли я приїхав сюди, у мене не було контакту з Інтернаціональним легіоном. Точніше, у мене взагалі не було жодних даних – куди йти, з ким говорити. Мені пощастило познайомитися з поліцейським, який пустив до себе переночувати в першу ж ніч. А вранці він відвіз мене на базу в Яворів.

У Яворові я пробув близько тижня. Нас особливо не готували, хіба що з’ясовували, хто вміє поводитися зі зброєю, а хто ні. Вдома в мене не було військового досвіду. Я знав, як тримати зброю і як стріляти, але не більше того. На базі нас розділили на групи залежно від навичок. Коли вважалося, що команда готова до відправки, її переводили в “наметове містечко”. Це означало, що протягом наступних двох діб загін кудись відправлять. Мені пощастило тренуватися з групою грузинів, і до Києва ми висунулися разом. Багато хто з цих хлопців б’ються досі.

Я ніколи раніше не був на війні, тому не знав, із чим нам доведеться зіткнутися. Це було на початку березня 2022 року, коли Київ був під загрозою оточення. Весь світ тоді говорив, що ми програємо війну за тиждень. За 15 кілометрів від нас стояла та сама колона російської бронетехніки в 40 кілометрів, вишикувана в три смуги. Якби нас захопили, то, найімовірніше, стратили б як іноземних найманців. Тож я весь час думав: як вибратися, якщо місто повністю оточать?

Мій перший бій був в Ірпені. Того дня я двічі ледь не загинув. Обидва рази – від вогню артилерії, снаряди сипалися на нас звідусіль. Я пам’ятаю, як повертався на базу після цього бою і думав, що протримаюся тут максимум тиждень, якщо наступні дні будуть такі самі.

У 2023 році я став командиром одного з підрозділів 59-ї бригади. У мене під командуванням були 55 осіб, з них 14 – колумбійці, дуже сміливі хлопці, справжні професіонали. Вони були чудово підготовлені – багато хто з них провів роки в боях із наркокартелями в джунглях Колумбії.

Складніше було працювати з хлопцями із західних країн – американцями, британцями, шведами тощо. Я часто помічав, що західні бійці хотіли до себе особливого ставлення, що, звісно, було несправедливо. А я, навпаки, весь час своєї служби хотів, щоб до мене ставилися на рівних з українцями. Мені більше подобалося служити в 59-й бригаді, де я в основному працював з українцями, а не в Інтернаціональному легіоні. Я б ніколи не повернувся в легіон – тільки в українську армію.

Я пішов з української армії через два роки. Відслужив своє. Двічі потрапляв під вибухи, кілька разів був поранений. У мене досі по всьому тілу осколки. Війна позначилася не тільки на моєму тілі та розумі, а й на моїй родині. Мої батьки провели багато безсонних ночей, турбуючись за мене. Тож просто настав час закінчити це. До того ж війна почала змінюватися. Це вже не 2022 рік, коли ми стикалися з росіянами напряму. Основну роль почали відігравати дрони. Я мирився з тим, що мене може вбити російський солдат, танк або артилерія, але дрони – це вже не для мене.

Процес прийому в українські підрозділи сильно змінився з 2022 року. Тепер набагато більше значать бойові навички та досвід. На початку війни в армію брали багато добровольців без досвіду, зараз вимоги підвищилися. Вторгнення триває вже понад три роки. Так, онлайн, як і раніше, багато агітації, але я думаю, що якби хтось по-справжньому хотів приєднатися до українських військових, то за три з половиною роки вже давно б приїхав.

Не хочу надто заглиблюватися в негатив, але залучати нових людей, особливо українців, до участі в цій війні дуже важко, коли дедалі частіше спливають випадки корупції. Чоловіків закликають іти на фронт, воювати, ризикувати життям, поки багаті люди, що сидять в офісах у Києві, привласнюють собі гроші, які їм не належать, і заробляють на цій війні.

Я не думаю, що ця війна скоро закінчиться. Навіть якщо буде якась угода, моя думка – Путін все одно повернеться. Коли він вторгся в Україну, він хотів усю її територію. Його метою була не тільки Східна Україна – він хотів усе. Тому я впевнений, що, навіть якщо буде якесь перемир’я, Росія просто відновить сили і повернеться знову.

А Трамп, звісно, дуже розчарував. Я не зовсім розумію, що з ним відбувається, але виглядає так, ніби він на боці Путіна і Росії. Схоже, він забув про НАТО. Схоже, він забув про Україну. І з якихось причин він зараз найкращий друг Путіна. Таке відчуття, що Путін майже керує Трампом. Я не розумію, у чому річ, але зрозуміло одне – це не несе світу нічого доброго.

“Росіяни не цінують людське життя”

Позивний Black Hawk, Колумбія, службовець бригади“Хартія”

Я мріяв стати військовим із дитинства – як і багато дітей у Колумбії. В армію пішов у 2007 році, мені було 18 років. У Колумбії це обов’язково, бо в нас був внутрішній конфлікт з ФАРК. Відслужив два роки, а потім продовжив кар’єру професійного військового – приєднався до спецназу. Брав участь у реальних боях, десантних штурмах, був задіяний у кількох спецопераціях. Найважливіша була 22 вересня 2010 року, коли ми ліквідували одного з вищих командирів ФАРК, відомого як  Моно Хохой.

Я завжди цікавився політичними конфліктами. У Колумбії завдяки військовій розвідці ми завжди знали, хто на правильному боці історії – які країни фінансують тероризм, а які діють легітимно. Володимир Путін був другом ФАРК. Він союзник Мадуро. Тож мені завжди було ясно, що Путін президент-терорист.

Коли почалася війна в Україні, я зрозумів, що це мій шанс хоч якось помститися за те, що Путін зробив із нашою країною. Це був мій шанс зайняти правильну сторону.

На початку російського вторгнення я не зміг потрапити в Україну, бо просто не зміг знайти інформацію, як вступити в армію. На деякий час я відмовився від цієї ідеї, але пізніше вийшов на людину з Інтернаціонального легіону. Я поговорив із ним, переконався, що все легально. Мені надіслали запрошення, і я приїхав сюди в серпні-вересні 2024 року.

В Україні мене прийняли дуже тепло. Коли я говорив, що я з Колумбії, зі мною поводилися як із героєм, хоча на той момент я ще навіть не побував у бою.

У мене великий військовий досвід – я технік зі знешкодження вибухових пристроїв, у мене за плечима десантні операції, і я хотів використати всі свої навички, щоб бути по-справжньому корисним. Я вступив у штурмову бригаду, там усе склалося добре. Я пишаюся участю в операції, внаслідок якої ми взяли досить велику територію, яку утримуємо досі.

Військова підготовка в Україні організована відмінно. Тут її більше, ніж у Колумбії, тренування проводяться постійно. Разом з іншими бійцями я пройшов базову підготовку, а також додатково тренувався штурмувати окопи. Так, у мене є досвід, але тренування потрібні всім.

Працювати з українцями було цікаво; вони здаються дуже хорошими людьми. На базах ми спілкуємося за допомогою програми-перекладача. Так, я вивчив деякі українські слова, особливо найважливіші в бою команди, такі як “вліво”, “вправо”. Трохи, але цього вистачає, щоб спілкуватися.

Різниця між війнами в Україні та Колумбії величезна. Вдома в нас була перевага над противником, тому що в нього не було тієї вогневої потужності, озброєння, гелікоптерів і військової підтримки, що в нас. Тут, в Україні, сили приблизно рівні. Але хоча в росіян багато артилерії та безпілотників, штурмувати вони не вміють. Вони поводяться зі своїми солдатами як із гарматним м’ясом і просто намагаються тиснути масою.

Воювати з ними не так вже й складно – в бою вони слабкі, і це відчувається. Коли в них не залишається сил зупинити наш наступ, вони вдаються до протипіхотних мін. Порушують міжнародне гуманітарне право. Вони йдуть на це від відчаю, розуміючи, що програють. До тих самих методів вдавалися і ФАРК – вони використовували протипіхотні міни, коли розуміли, що програють бій і в них не залишається інших варіантів уникнути розгрому.

Росіяни не цінують людське життя. Піхоту підтримують тільки артилерія та безпілотники. Зазвичай якщо підрозділ атакують, для відбиття удару висилають підкріплення. Але росіяни так не роблять – вони бездумно посилають солдатів уперед, а потім кидають їх при відступі.

Щоб зберегти розум, я зідзвонююся по відеозв’язку з дочкою. Вона вже доросла, і ми добре розуміємо одна одну. Вона – мій стимул продовжувати. Коли я їхав, вона запитала, чи не збираюся я залишити її без батька, – вона розуміла, що тут зі мною може щось трапитися.

Кожен у світі має розуміти одну річ: сьогодні Росія напала на Україну, а завтра може напасти на будь-яку іншу державу в Європі або навіть у світі. Мета Путіна – принести війну всім, хто не на його боці. І ми маємо бути солідарні з Україною, щоб, не дай боже, коли це трапиться з іншою країною, вона була готова до протистояння.

Потрібно більше читати про міжнародні конфлікти, тому що ті, хто не знає історії, приречені її повторити. Ми повинні підтримувати один одного, стояти на правильному боці, підтримувати країну, якій зараз потрібна допомога. Безліч життів обривається через одного терориста, і ми повинні ясно це розуміти.

Джерело: The Insider

Tweet