Що насправді вигідно Китаю: вічна війна в Україні чи слабка Росія?

Дивно починати аналіз китайського виміру війни Росії проти України з біблейської цитати. Але нічого не поробиш: «Бо немає нічого прихованого, що не стало б явним, і нічого таємного, що не стало б відомим і не виявилося б» (від Луки 8:17). Перебуваючи в Європі, очільник дипломатії КНР Ван Ї нарешті визнав, що Китай не може допустити програшу Росії у війні, тому що, начебто, тоді США сконцентруються на Китаї.

З першою частиною твердження цілком варто погодитися, а от друга викликає сумнів щодо точності перекладу. Річ у тім, що США були зосереджені на Китаї до відкритої агресії, залишаються такими зараз і залишатимуться тепер до кінця віків. Про позицію КНР треба поговорити детальніше, бо вона важлива, але ще до того слід зробити два зауваження. Перше стосується того, що США так і не визнали власної провальної політики часів Ніксона—Кіссінджера, яка і призвела до нинішнього стану справ, підйому Китаю і створення біполярного світу. Без цього важко очікувати подальших безпомилкових кроків Вашингтона. Друге стосується України. Те, що стало очевидним сьогодні, було очевидним і три роки тому. От тільки ті, хто за посадою мав би вміти чути, цього не робили, ті, хто мав коригувати політику, слухали невігласів, а ті, хто мав здійснювати практичну дипломатію, перебуваючи у Пекіні, більше опікувалися ставленням КНР до дій Японії під час Другої світової війни, а не своїми прямими функціями. Ніколи такого не було і от знову.

Деякі аналітики вважають, що Китай начебто від самого початку був зацікавлений у нападі Росії на Україну, і наша війна — це проксі-війна КНР і США. Я дотримуюсь іншої точки зору, і от чому. Коли на початку лютого 2022 року Сі Цзіньпін здійснив візит до Москви, Путін не поінформував його про плани агресії проти України. Ба більше, тексти досить ґрунтовної спільної заяви, прийнятої 4 лютого за результатами візиту, російською і китайською мовою — різні. Тоді Путін іще вважав себе рівним гравцем, очікував перемоги протягом «трьох днів» і тому просто підставив Китай, щоб уникнути будь-якої ймовірної критики Пекіна на свою адресу і де-факто поставити його на свій бік. Після прийнятої заяви про вічну і непохитну дружбу Китай був вимушений зберігати мовчання.

Усе змінилося, коли дні перетворилися на тижні, потім місяці, потім роки. У гру вступили США, які хоч і з запізненням і не у потрібній кількості, але почали надавати Україні зброю. «Велика сімка» і Євросоюз стали запроваджувати один пакет санкцій проти РФ за іншим. Опосередковано певні санкції почали стосуватися і китайських банків та державних компаній, які мали справу з російськими партнерами. Але і тоді Китай лише спостерігав за розвитком подій, займаючи офіційно нейтральну позицію, хоча все ж таки схиляючись до російських наративів про «підступний Захід», «розширення НАТО» і «загрозу безпеці РФ з боку України». Все змінилося, коли адміністрація Байдена почала здійснювати в Індо-Тихоокеанському регіоні ініціативи, спрямовані на стримування КНР, на кшталт QUAD та AUKUS. Зустрічі Сі Цзіньпіна з Байденом і навіть візит очільника КНР до Сан-Франциско не змінили ситуації: в стратегічних документах Вашингтона Китай був визначений основним викликом і загрозою США.

За три роки війни Росія втратила можливість претендувати на рівне місце за столом разом із США і КНР. Стали очевидними провали армії РФ у тому вигляді, в якому вона атакувала Україну, — сформовану за принципом батальйонно-тактичних груп. ЗСУ успішно контратакували. І все це ставило КНР у непевне становище. Путінські емісари й особисто кремлівський злочинець дедалі частіше просили Китай про допомогу і, не отримавши відповіді, навіть кинулися в ноги Кім Чен Ину. Тим часом Китай, економіка якого перебуває в дуже складному стані, вступив у перегони із США у сфері штучного інтелекту. Для цього потрібні величезні енергоресурси. Росія погодилася постачати нафту і газ із майже нереальними знижками. За це Пекін згодився постачати Росії дрони, мікрочипи (не такі, як NVIDIA, трохи більші), а згодом і сприяти виробництву дронів у РФ. При цьому, треба віддати належне, дрони Китай продавав і всім іншим, хоча, можливо, така специфічна продукція на експорт могла бути різною для різних споживачів.

З часом проявилася глобальна концепція дій США, Росії і КНР у період радикальної трансформації світового порядку. Росія за рахунок приєднання України і Білорусі прагнула знову стати дещо кастрованим, але все ж таки СРСР і тим самим, як вважали в Кремлі, отримати право вимагати рівне місце за столом. Для того щоб тримати США в тонусі, Росія активізувала свої відносини з КНДР, намагаючись усіляко відволікати увагу Вашингтона на Східну Азію. США, в разі швидкої перемоги РФ в Україні, були б вимушені так чи інакше погодитися з реальністю (як це вже було у Молдові, Грузії, та й в Україні 2014 року) і сконцентрувати зусилля на «стримуванні» (яке принципово неможливе) Китаю, безпеці Південної Кореї і Японії, частково також опікуючись Близьким Сходом. Росія могла б запевнити США, що більше не збирається рухатися на Захід, тож нехай Європа і надалі спокійно спить, приймає мігрантів і бореться із зміною клімату. У найскладнішому становищі опинився Китай, оскільки дії Росії із збільшення уваги США до Східної Азії через співпрацю Москви з КНДР до його планів не входили. Тому було прийнято рішення змінити вектор докладання зусиль і зі свого боку використовувати Росію для того, щоб відволікати увагу США від Азії на Європу. Концептуально Китай не може допустити зміни влади в РФ на прозахідну, бо це означатиме появу на кордоні завдовжки 3200 км ворожої ліберальної ідеології і, найшвидше, перехід до ринкових відносин у сфері енергоресурсів. Тоді конкуренція із США стане неможливою. Але і збільшення військової присутності США у регіоні Східної Азії внаслідок активізації КНДР Китай допустити не міг. Прихід Трампа дещо змінив тактику дій основних гравців, але не стратегію.

Ніхто не очікував, що США настільки наполегливо і стрімко почнуть забирати себе зі світу. Кількість пустот, які КНР може стрімко заповнити, збільшується з кожним новим рішенням Білого дому. Насамперед це тарифи, припинення діяльності USAID, вихід із важливих міжнародних організацій та ініціатив. Водночас за умов прогнозованого скорочення торгівлі з США Китаю потрібні ринки. Найбільший за обсягом — ринок ЄС — також під загрозою, бо Європа почала вимагати від КНР припинити співпрацю з РФ, допоки агресія триває. Китай спробував виступити посередником у припиненні війни — і невдало. Та сама доля спіткала і турків, і саудитів, і навіть самі США. Росія виявилася недоговороздатною. Китаю не потрібна масштабна війна в Європі, але він не може допустити і програшу Росії. Що його влаштує, то це або непохитна домовленість із США, справжня домовленість («броня!», хоча за президента Трампа майже неможливо це уявити) про взаємодію, нові правила світоустрою й умови чесної конкуренції, або ослаблена Росія в умовах вічної війни, коли ні перемоги, ні поразки, але зберігається тотальна залежність від КНР (найреалістичніший сценарій).

Дуже вчасно Ізраїль атакував Іран, і США були вимушені втрутитись і навіть застосувати силу. Тепер у КНР є аргумент, чому напад на Тайвань виправданий, але зберігаються побоювання щодо реакції непередбачуваного Трампа. Китай майже не втручався у конфлікт навколо Ірану, попри те, що є найбільшим інвестором і покупцем іранської нафти. Відбулося лише кілька телефонних дзвінків і прийнято в’ялі заяви — і все тому, що увагу США варто тримати подалі від Азії, хоч би і на Близькому Сході. Нафта нікуди не зникне, Іран — це подразник для Ізраїлю і США, а багато завдань одночасно ця адміністрація вирішувати не вміє. Навіть Північна Корея, яка протягом 2022–2023 років проводила рекордну кількість випробувань різного типу ракет, нині практично їх припинила. Причина — невпевненість КНР у політиці Трампа щодо американської присутності у регіоні. Повністю зупинити співпрацю Росії і КНДР Китай уже не може, але врегулювати кількість випробувань в обмін на допомогу у виробництві дронів — цілком. Тим більше що все це робиться неофіційно, а формальна позиція КНР залишається без змін — Китай за мир і за все добре проти всього поганого.

Складається враження, що думки Китаю почули у Вашингтоні. Аналітики з оточення Трампа підготували для Білого дому пропозиції про скорочення американського контингенту у Південній Кореї на 60%, на 50% — на Окінаві, про закриття певних баз в Японії та передислокацію певних частин подалі від лінії можливого зіткнення із КНР. На їхню думку, Південна Корея і Японія мають захищати себе від можливої агресії з боку КНР переважно власними силами. Водночас адміністрація Трампа висунула до двох своїх найбільших союзників абсурдні вимоги щодо тарифів на торгівлю, а також різкого збільшення витрат на утримання американських військ на своїй території. Той факт, що нинішні умови оплати визначено у двосторонніх договорах, які все ще діють, не справляє на адміністрацію Трампа жодного враження. Поки що розмови йдуть у тональності, що не передбачає жодних послаблень з боку Дональда Трампа своїм стратегічним партнерам у регіоні. У разі скорочення військового контингенту США Східна Азія опиниться у стані тотального дисбалансу сил, оскільки, скажімо, Сили самооборони Японії точно не готові до тієї ролі, яку їм відводять США. Це Китай протягом останніх десятиліть нарощував військову міць, Південна Корея налагодила виробництво різноманітних видів зброї, але не Японія.

Якщо послаблення присутності США у регіоні Східної Азії стане реальністю, Тайвань буде наступним. Пекін не докладатиме жодних зусиль із припинення війни в Європі, допоки не «перетравить» Тайваню, а Росія продовжуватиме годувати Китай дешевими енергоресурсами, залишаючись осторонь світових тенденцій розвитку. Вона точно погано закінчить у такій конфігурації, але наразі ми не маємо іншого виходу, як дедалі більше самим дбати про себе.

Китай нам точно не допоможе, хоча від торгівлі не відмовиться, особливо якщо на кошти, надані західними партнерами, ми купуватимемо китайські товари.