Волинь-43: як "синдром жертви" Варшави шкодить примиренню між поляками та українцями

Сейм Республіки Польща 4 червня 2025 року проголосував за встановлення 11 липня нового державного "Дня пам’яті про поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої". Ця подія відбулася через два дні після завершення другого туру президентських виборів, на яких переміг представник опозиційної правоцентристської коаліції "Право і справедливість" Кароль Навроцький. Його інавгурація відбудеться орієнтовно у серпні.

І ще один нюанс, і це навіть важко сприймати українцям в умовах широкомасштабної війни, яку розв’язала РФ в Україні: за яскраво постколоніальний закон проголосували всі депутати сейму, крім Александри Узнанської-Вішнєвської, яка утрималася. Отже, різновекторні політичні сили Польщі (від лівих-посткомуністів, лібералів до правоцентристів і крайніх націоналістів-українофобів із "Конфедерації") продемонстрували одностайну позицію, підтримавши антиукраїнський закон. Ініціатором і автором якого був Тадеуш Самборський, відомий своїми давніми прокремлівськими поглядами представник правлячої ліберальної коаліції прем’єр-міністра Дональда Туска.

"Ворог у нас спільний – Росія"

Вже 2 липня 2025 року ще чинний президент РП Анджей Дуда підписав цей закон, який, безумовно, ускладнює проблемні питання нашого з поляками спільного минулого. Міністерство закордонних справ України 5 червня оприлюднило свою заяву, в якій рішення Сейму РП розцінюється як таке, що "йде врозріз з духом добросусідських відносин між Україною і Польщею. Такі односторонні кроки не сприяють досягненню взаєморозуміння й примирення, над якими тривалий час працюють наші країни, зокрема у форматі Спільної українсько-польської групи з питань історичного діалогу, яка діє за участю міністерств культури та інститутів національної памʼяті двох країн. Україна послідовно виступає за наукове, неупереджене вивчення складних сторінок спільної історії. Ми переконані, що шлях до справжнього примирення лежить через діалог, взаємну повагу і спільну роботу істориків, а не через політичні односторонні оцінки… Вкотре нагадуємо, що не слід шукати полякам ворогів серед українців, а українцям — серед поляків. Ворог у нас спільний – Росія".

З ухваленням цього закону польські політики (із ними, на жаль, солідарні й абсолютна більшість місцевих істориків) фактично припинили історичні дискусії й фіксують однозначний і дуже зручний для них погляд щодо польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни. І в цій парадигмі є місце полякам виключно як жертвам, а українцям – як "різунам" та вбивцям. В офіційному обґрунтуванні законопроєкту ми читаємо: "Це було особливо жорстоке геноцидне винищення – Genocidium atrox… Виконуючи волю кресов’ян та їхніх нащадків, які десятиліттями вимагають правди… депутати вносять пропозицію встановити 11 липня як Національний день пам’яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА".

Отже, введення в дію цього закону не залишає маневру для прискіпливих дослідників, які керуються не емоціями, а фактами. І якщо відповідальний історик у Польщі почне дошукуватися правди в цьому питанні, то цілком можливим є його переслідування і навіть притягнення до відповідальності в "законному порядку".

На жаль, постійний пошук компромісів, толерування ситуації виключно з українського боку, яке продовжується вже як мінімум 25 років, не дає бажаного результату. Польська сторона, як бачимо, і при реальній владі ліберальної коаліції "Громадянська платформа", продовжує нагнітати ситуацію. А прихід до президентського палацу у Варшаві євроскептика і націоналістично налаштованого нового президента ситуацію ще більше ускладнює.

Саме політична конкуренція під час як парламентських, президентських, так і місцевих виборів у цій державі, знову й знову підіймають градус дискусій про історичну пам’ять двох націй. Навіть у такій складній ситуації Україна повинна знаходити підходи до всіх гілок влади у Польщі. Є один важливий нюанс: повноваження президента в цій країні не такі широкі, як, наприклад, у президента України чи Франції.

Суспільна думка у Республіці Польща вважає, що початком, а не кульмінацією польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни став напад саме 11 липня 1943 року підрозділів Української повстанської армії (УПА) на польські селища, села та колонії на півночі Волині, а саме в трьох повітах (Володимир-Волинському, Горохівському та Ковельському). Польські та закордонні дослідники називають різну кількість населених пунктів: від багатьох десятків до понад 150. І вони для обґрунтування своєї тези про широку антипольську акцію цього дня послуговуються єдиним документом: депешею генерала Тадеуша Коморовського в штаб Верховного головнокомандувача Польських збройних сил у Лондоні від 19 серпня 1943 року. Ось головний меседж цієї депеші: "11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл у Горохівському і Володимир-Волинському районі".

Ретельний аналіз того, що саме відбувалося 11 липня 1943 року, зробив український історик і політик Володимир В’ятрович: "у польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня). Проте немає свідчень про наведені Коморовським масштаби – 60 населених пунктів. Можна припустити, що у звіті генерала йшлося про результати антипольських операцій протягом цілого липня 1943 року".

До сьогодні серед дослідників немає одностайної думки, чи був насправді наказ щодо проведення антипольської акції, підписаний одним з командирів УПА Дмитром-Романом Клячківським. І чи мало до цього наказу відношення вище керівництво ОУН та УПА. Володимир В'ятрович, розглядаючи допит в НКВС одного з командирів Юрія Стельмащука, висуває гіпотезу, що антипольські акції були місцевою ініціативою Дмитра Клячківського і що рішення керівництва ОУН проводити їх не було, він також наводить протокол допиту радянськими слідчими колишнього командира УПА-Захід Олександра Луцького, в якому той зазначає, що він і Центральний Провід ОУН були проти масового знищення мирного польського населення.

Неможливо штучно виокремити криваві події на Волині 1943 року зі складного комплексу польсько-українських відносин як мінімум 1910–1940-х років – від польсько-української війни 1918–1919 років, а також жахливих "пацифікацій" у 1930 році до проведеної вже комуністичною владою РП операції "Вісла", коли більш як 140 тисяч українців депортували на північ і схід Польщі. Часто польські дослідники кажуть про абсолютно мирне співіснування поляків з національними меншинами (українцями, євреями, німцями, білорусами, литовцями), проте насправді це абсолютна, вибачте на слові, маячня. Крім "пацифікацій" (замирення) українських селян, відбулася "пацифікація" в освіті та на релігійному ґрунті (тільки у Волинському воєводстві на літо 1939 року вціліла лише 51 православна церква, а решту або зруйнували, або ж перетворили на костели).

На офіційний початок Другої світової війни, а саме на 1 вересня 1939 року на теренах цього воєводства залишилося лише вісім народних шкіл для українців, а 1459 шкіл були польськими; дітям заборонялося навіть на перервах між уроками розмовляти українською, а вчителі мали великі лінійки, якими били неслухняних "аборигенів" по руках. Проте кількість поляків у цьому воєводстві – практично всі римо-католики – не перевищувала 17%; українців – майже 70%, євреїв – понад 10%. Що це як не утиски на національному та релігійному ґрунті?

"Волинський експеримент" міжвоєнної Польщі

На Волині з 1930 року проходив "Волинський експеримент", яким уряд воєводи Генріка Юзевського намагався проводити поступову політичну асиміляцію місцевих українців із широким залученням осадників, в основному військових і уродженців західних воєводств. Також відбувалося відмежування (Сокальський кордон) земель Волинського воєводства від воєводств в Галичині – Львівського, Тарнопольського і Станіславського, де ще за часів імперії Габсбургів та після війни 1918—1919 років між ЗУНР та Другою Річчю Посполитою продовжували вирувати міжнаціональні конфлікти між поляками і українцями. Увесь час між двома світовими війнами варшавський уряд ставився до "східних кресів", які населяли здебільшого українці та білоруси, як до своєї історичної колонії. Польський публіцист Збігнєв Залуський в есеї "Шляхи до достовірності" писав: "Ніколи міжвоєнна Польща не була, по суті, інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б". Це стосувалося не тільки економічної політики держави, а й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували в своїй діяльності східні окраїни…"

Рівень національної самосвідомості українців на Галичині був значно вищим, ніж на Волині, вони виступали згуртованою силою в обороні своїх прав. А Волинь майже півтора століття знаходилася під владою Російської імперії, яка послуговувалася девізом "поділяй і володарюй" в цьому регіоні. Перед Першої світовою війною на виборах до Держдуми завжди перемагали проросійські великодержавні шовіністи, а саме чорносотенці під гаслами захисту українського населення від сваволі "польських панів" і захисту православної релігії…

Розміри та наслідки кривавого польсько-українського протистояння на південно-східних теренах колишньої Другої Речі Посполитої важко уявити без цілого комплексу причин – політичних, економічних, етнічних, релігійних, нарешті військових. На теренах Волині діяли абсолютно різновекторні сили. У поляків це Армія Крайова, Народові збройні сили, Воля і Незалежність; в українців – ОУН (Степана Бандери) і меншою мірою ОУН (Мельника), "Поліська Січ" Бульби-Боровця. Не забуваймо, що протистояння відбувалося в умовах війни, коли морально-етичні орієнтири знаходяться на найнижчому рівні. Конфлікт підживлювали як радянські партизани (практично завжди вони підтримували поляків, які поповнювали їхні загони), а також німецька адміністрація та поліція. Допоміжна поліція нацистами набиралася ще з літа 1942 року здебільшого з мешканців польських населених пунктів. Саме восени цього року на Волині виникла Українська повстанська армія. І вже тоді на теренах сусідньої Холмщини польське підпілля розпочало насильницькі акції проти українського населення. Як відзначав український історик, професор Юрій Шаповал, "фермент протистояння ніколи не зникав".

Польський дослідник Ян Турнао писав про польсько-український конфлікт в часи Другої світової війни: "Наші уявлення, наші почуття формувала значно довша історія; побратима кров плинула століттями, і ми – поляки – також проливали її багато. Пам’ятаймо про це, читаючи про жорстокість українців". Жодного виправдання масовому винищенню поляків і українців на Волинській землі в 1943–1944 років немає. Проте нам у Варшаві дедалі частіше наголошують на препарованій "правді", зосереджуючись хронологічно виключно на 1943 році, а географічно – на Волинській землі, хоча вже наступного року збройне протистояння охопило і Галичину. Інформація про втрати серед українців постійно маргіналізується, наголошується виключно на "відплатних акціях" польських підпільників. Питання про кількість жертв з обох боків до сьогодні залишається відкритим. Польські та українські дані коливаються від 18 тисяч до понад 100 тисяч поляків, а українців від 2,5 до 30 тисяч.

Одностороннього каяття бути не може апріорі. А саме цього вже не одне десятиліття домагається з більшою чи меншою інтенсивністю варшавська влада. Видатний діяч польської антикомуністичної опозиції, уродженець Львова Яцек Куронь (1934—2004) писав: "На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам’ятати. Однак, якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин".