Жертви Волинської трагедії стали заручниками польської політики

Українці та поляки мають тривалу спільну історію сусідства, з трагедіями та великими спільними перемогами. Ця історія не є простою, і саме тому таким важливим є зважений та відповідальний підхід до висвітлення взаємин між народами. Не менш важливим є правдиве висвітлення складних сторінок минулого, без зайвої політизації та штучного загострення цих історичних питань.

Найбільш помітними в інформаційному полі є питання українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни. Один із найтрагічніших епізодів цього протистояння – це події на Волині в ніч із 10 на 11 липня 1943 року, коли підрозділи УПА за підтримки цивільного населення атакували села, в яких переважало польське населення.

11 липня Республіка Польща офіційно вшановує день пам’яті жертв так званого “геноциду, вчиненого ОУН та УПА на східних територіях Другої Речі Посполитої”. Міністерство закордонних справ України у своїй заяві від 05 червня 2025 року закликало польську сторону утриматися від кроків, які можуть призвести до зростання напруження у двосторонніх відносинах. В українсько-польському протистоянні обидві сторони чинили злочини, жертвами яких найчастіше ставало цивільне населення.

Мусимо вшанувати всіх її жертв, вивчити всі його передумови, обставини та наслідки. Забуття чи приховування – неможливе і неприпустиме. Здатність брати на себе відповідальність за своє минуле, вміння бачити і сприймати його таким, яким воно було, – це внесок у розбудову кожної зрілої нації.

Українсько-польське сусідство протягом століть було сповнене як спільних трагедій, так і перемог. Ми не можемо і не маємо забувати минуле, але воно не може мати виключного впливу на наше сьогодення та майбутнє. З нього маємо брати уроки, як ставати сильнішими, чого уникати і до чого прагнути. Протистояння між українцями та поляками в роки Другої світової війни та перші повоєнні роки є трагічною сторінкою в історії обох народів.

Воно було підігріте нацистським і комуністичним тоталітарними режимами з метою послаблення польського та українського підпілля. Антипольські акції українців 1943–1945 років супроводжувалися масовими вбивствами цивільних поляків, які були етнічною меншиною на Волині. До озброєних націоналістів приєднувалося місцеве українське населення, яке довгий час відчувало утиски з боку польської влади. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення не тільки на території Волині, але й на сучасній території Польщі.

Основними жертвами українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни і з польського, і з українського боку були беззбройні цивільні. Саме їм належить насамперед віддати шану: встановити імена, вшанувати та зробити все, щоб подібна трагедія ніколи не повторилася. Польська й українська історіографія по різному трактують конфлікт. Польська – говорить про умисні односторонні дії українців, які здійснювали по відношенню до поляків геноцид та етнічні чистки і тому останні змушені були захищатись, застосовуючи принцип відплатних акцій.

Українська історіографія події на Волині трактує як соціально-політичний конфлікт, в якому українці були пригніченими через внутрішню політику Другої Польської Республіки у 1920–1930-х роках, особливо в 1938-39 роках, що і стало тригером оцінки дій польських властей щодо українського населення. Політика тотального витіснення усього українського з волинського краю сприймалася етнічними українцями не тільки як ворожа, але і як така що веде до їх повного зникнення на Волині.

Формула примирення довкола цієї болісної сторінки минулого: «Просимо пробачення і пробачаємо» залишається дієвою. Просимо пробачення у польського народу за страждання, завдані представниками народу українського. Наша пам’ять про трагічні події українсько-польського протистояння має сприяти примиренню, а не слугувати помсті та зведенню рахунків. Вона має стати уроком, до чого призводить міжнаціональна ворожнеча, робити сильнішими наші суспільства.

Сьогодні російські фашисти - рашисти, так само як і нацисти з комуністами в 1940-х, радо використовують польсько-українське протистояння на ґрунті минулого, щоб розділити та розсварити два народи, зробити слабшими. Під час та відразу після Другої світової війни їм вдалося роздмухати взаємну ворожнечу та зрештою на тлі протиріч знищити українські й польські організовані сили національного спротиву. Тоді наші народи поплатилися за це свободою та великою кількістю людських жертв. Не можна допустити, щоб це повторилося.

Розбудова відповідального і зрілого суспільства неможлива без чесного погляду на своє минуле. Не існує народів, в історії яких були б виключно герої і жертви. Тим більше коли йдеться про складне та криваве XX століття на теренах Центрально-Східної Європи. Відтак українські інституції та наукова спільнота працюють над тим, щоб сформувати якомога більш чесний, осмислений, побудований на фактах і розумінні контекстів погляд, зокрема, на складну історію українських земель та народу під час Другої світової війни.

Протистояння між українцями та поляками мало глибокі історичні коріння. Після Першої світової війни воно вилилося у війну між Польською Державою та Західноукраїнською Народною Республікою. Війна за терени, які українці називали своїми західними землями, а поляки – своїми східними, закінчилася в 1919 році поразкою українців і включенням цих територій до Польщі за результатами Ризького мирного договору 1921 року між Польщею та радянською Росією.

Не дивлячись на домову між Варшавою та Москвою щодо поділу українських земель, як це вже було в 17-му столітті, зокрема у 1686 р. під час укладання Вічного миру між Річчю Посполитою та Московською державою про поділ території України, коли Лівобережжя Дніпра з Києвом відійшло Москві, а Правобережжя разом з Галичиною та Волинню – до Варшави, українці продовжили боротьбу за відстоювання своїх громадянських, політичних, національних і культурних прав. Ця боротьба набувала різних форм – від політичної до збройної і підпільної.

У міжвоєнній Другій Речі Посполитій щодо українців реалізовувалася тривала дискримінаційна політика. В принципі вона не відрізнялася особливо від тієї політики, що проводилася протягом 16-18 століть. Така політика спричиняла зростання міжнаціональної ворожнечі, формувала передумови до українсько-польського протистояння. У березні 1939 року на Карпатських перевалах, зокрема Верецькому, поляки розстріляли сотні полонених вояків Карпатської Січі, що захищали проголошену незалежною Закарпатську Україну, яку задушили в крові угорські війська.

Небачений, навіть за тими часами анти український крок, який врізався у серця багатьох тисяч українців Волині та східної Галичини. Тобто чого бракує в оцінках сучасних польських істориків та політиків так це оцінки та розуміння того, що перебування українців на теренах Першої та Другої Речі Посполитої було далеко не найщасливішим періодом в їх історії. Вони не були рівноправними громадянами з етнічними поляками. Нагадаємо, що Волинь - історичний український край, у якому ще у перші століття нашої ери жили автохтонні слов’яни, які називали себе волинянами або дулібами.

Ці племена відносилися до широкої групи споріднених слов’янських племен Склавин, які проживали на правому березі Дніпра - північній та західній частині сучасної України, тоді як слов’янські племена на території сучасної Польщі залишили за собою первинну назву - Венеди. Так їх звали грецькі та римські історики. Наприкінці 5-го століття, після падіння Римської імперії, Склавини, включаючи і дулібів, здійснюють масову міграцію на захід на територію сучасної Чехії, Моравії та Словаччини, слов’янізувавши ці широкі території. Ті що залишилися створили тісні міжплемінні зв’язки, які орієнтувалися на перше найбільше в історії всіх слов’ян місто Київ, засноване у 482 році.

Київ фактично стає об’єднавчим центром для усіх племен Склавинів, включаючи волинян, та іншої великої групи слов’янських племен, що проживали в центральній частині сучасної України, а саме Антів, які створили могутній міжплемінний державний союз. У 6-му столітті Анти та Склавини, включаючи волинян-дулібів та білих хорватів, масово переселяються на Балкани. Ті що залишилися на місці, продовжували своє суспільне та державне життя орієнтуючись на Київ, що за якийсь час стає третім за величиною (після Риму та Константинополя) містом Європи. У 9-му столітті Київ стає на чолі держави Київська Русь, куди і увійшли волиняни. З часом усі племена, які входили раніше до міжплемінних союзів Склавин та Антів починають називати себе Русами, а це батьки сучасних українців.

З приходом орд монголів Київська держава руйнується, але її наступницею стає Галицько-Волинське князівство, яке в 1253 році стає королівством на чолі з королем Данилом Галицьким. Тільки в 1569 році після Люблінської унії на Волині почали з’являтися перші поляки. У цьому краї, де одвіку жили дуліби-волиняни, які належали до союзу слов’янських племен Склавин, а потім до Київської Русі та Галицько-волинської держави завжди трималися своїх звичаїв, мови і культури. Тому загроза українській мовній та культурній ідентичності на Волині через шовіністичну політику Другої Речі Посполитої наприкінці 30-х років минулого століття була сприйнята як серйозна загроза усьому українському буттю, що мало тут традицію більше 1500 років.

У роки Другої світової війни протистояння вилилося у жорстокий збройний конфлікт – який фактично став війною між українським та польським національними рухами. Польське підпілля метою своєї діяльності ставило відновлення довоєнних кордонів Другої Речі Посполитої. Діячі українського визвольного руху вважали західноукраїнські терени невід'ємною частиною майбутньої відновленої української держави.

Як виявилося, жодна із сторін не могла і не хотіла поступитися своїми принциповими позиціями, перейшовши до збройного розв’язання національного питання. Головними учасниками збройного конфлікту були військові формування обох підпільних рухів: Українська повстанська армія (УПА) та Армія Крайова (АК). В епіцентрі протистояння опинилося цивільне населення, наявність чи відсутність якого на спірних територіях могла відіграти вирішальну роль у визначенні приналежності цих територій після війни. Але українське та польське населення було не лише жертвою розправ під час нападів ворожої сторони, а іноді – безпосереднім учасником чи навіть ініціатором атак.

Конфлікт часом набував характеру селянської війни, в якій питання політичного характеру відігравали вторинну роль. Умови партизанської війни, певна загальна аморальність суспільства під час Другої світової війни, створювали додаткові можливості для скоєння воєнних злочинів обома сторонами протистояння. Велику роль у розпалюванні конфлікту відіграли треті сили, зацікавлені в ослабленні українського та польського національних рухів: спочатку німецькі окупанти та червоні партизани, а згодом – комуністичні режими в СРСР та Польщі. Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств на Холмщині у другій половині 1942 року, наступного, 1943-го, набрала обертів.

Епіцентром протистояння стала Волинь. Особливо трагічними стали події в ніч з 10 на 11 липня 1943 року, коли підрозділи УПА за підтримки цивільного населення атакували села, в яких переважало польське населення. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення не тільки на території Волині, але й на території Польщі.

На сьогодні встановлено імена близько 30 тисяч польських і майже 10 тисяч українських жертв цих масових убивств. Ці імена з усіх регіонів, які були охоплені конфліктом. Адже географія протистояння ширилася. Уже взимку 1943–1944 років вона додатково охопила Галичину.

Інформація про вбивства циркулювала між різними регіонами, спричиняючи ескалацію: емоційно насичені, перебільшені новини про жертви на одному терені запалювали вогнище конфлікту на іншому. Напередодні відступу нацистів із заходу України, в першій половині 1944 року польське підпілля розгортає операцію «Буря», щоб продемонструвати контроль над цими теренами. Українські повстанці намагалися цьому завадити. В результаті в окремих регіонах дійшло до тривалих боїв між УПА та АК, які припинилися тільки з наближенням радянсько-німецького фронту. Наприкінці 1944 року – на початку 1945-го збройне протистояння охопило

Надсяння та Лемківщину, які після вигнання нацистів знову стали частиною Польщі. Ця територія («Закерзоння»), котру переважно населяли українці, стала останньою ареною конфлікту між українським і польським підпіллям, а згодом місцем, де вони досягнули порозуміння. Навесні 1945 року домовлено про перемир'я, згодом дійшло навіть до співпраці між обома сторонами. Найвідомішою стала спільна атака на містечко Грубешів у травні 1946 року.

Після досягнення перемир'я головним супротивником УПА на цих теренах стали військові й адміністративні структури польського комуністичного режиму, які почали масштабну депортацію українців до УРСР. Повстанці нищили комунікації, атакували опорні пункти Війська Польського (ВП) та його допоміжних служб, аби зірвати вивезення українського населення. Весною 1947 року із засідки УПА убила віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського.

Його загибель стала приводом для «остаточного розв'язання українського питання» на теренах повоєнної Польщі. 28 квітня 1947 року розпочалася операція «Вісла» – масштабна депортація близько 150 тисяч українців із їх рідних земель на території північно-західної Польщі. Рішення про її початок, ймовірно, приймалося за участі радянського керівництва. Бої УПА з відділами ВП завершилися влітку.

Керівництво визвольного руху змушене припинити боротьбу, адже тут вже не стало українців. Вцілілі повстанські відділи вирушили рейдом на Захід проривати інформаційну блокаду, або перетнули польсько-радянський кордон, приєднавшись до дислокованих там підрозділів УПА. Спірні території опинилися під комуністичною окупацією. Протистоянням між українцями та поляками скористався комуністичний тоталітарний режим, який на кілька десятиліть закріпив своє панування над ними.