Інфантіно бреше: Клубний чемпіонат світу-2025 — це не початок нової епохи футболу

Джанні Інфантіно переконаний: новий формат Клубного чемпіонату світу — це “нова ера клубного футболу”, справжній “вибух” в історії найпопулярнішого виду спорту.

Він говорить про це вже давно — і з фанатичним, майже маніакальним запалом просуває розширений турнір. Його Instagram рясніє однаковими гучними епітетами: після кожного матчу — “неймовірна драма”, “феноменальна атмосфера”, “епічний турнір” з “безпрецедентними моментами”, який нібито “захоплює Сполучені Штати”.

Але поділяти його захват — непросто. Часом легше посміятись з цього пафосу. Там, де Інфантіно бачить неймовірні моменти у фантастичній атмосфері, багато хто бачить матчі вкрай різного рівня — від відверто односторонніх до зіпсованих спекою, грозами чи млявими трибунами. Бували поєдинки при порожніх секторах, і тільки вболівальники Реала чи команд із Бразилії, Аргентини та Мексики справді створювали шум.

Та між інфантінівським пафосом і байдужістю частини фанатів є певна реальність. Так, десь були слабкі матчі та порожні трибуни, але були й гучні, щирі вечори — як, наприклад, шалений матч Аль-Хіляля проти Манчестер Сіті (4:3). Поки Ер-Ріяд і Манчестер спали, на полі кипіла справжня драма.

Цей поєдинок і став приводом для чергової гучної заяви Інфантіно. “Матч на століття”, — написав він. “Такі емоції й пристрасть може дати лише глобальний, інклюзивний турнір, як-от Клубний чемпіонат світу”.

Матч справді був крутим — і для турніру, і для саудівського футболу. Але... чи справді найвпливовіша людина у світовому футболі вірить, що такі емоції можливі тільки на Клубному чемпіонаті світу? Навряд. І хочеться вірити, що — ні.

Так, деякі матчі зібрали пристойну кількість глядачів. Але не стільки, скільки прогнозував Інфантіно. Ще в квітні в Атланті він намагався переконати скептичних журналістів, що навіть товариські матчі останніми роками збирали повні трибуни, тож, мовляв, нема жодних сумнівів, що стадіони заповняться, коли приїдуть справжні клуби й буде справжній турнір.

Він навіть порівнював турнір із “14 Супербоулами” — шість з них цього літа, решта — на наступному Чемпіонаті світу. Але факти такі: на п’яти матчах у Атланті було в середньому 38 265 глядачів. Це трохи більше половини місткості стадіону Мерседес-Бенц і на 6 000 менше, ніж середня відвідуваність Атланта Юнайтед в одному з найгірших сезонів для клубу в МЛС. Так, ціни на МЛС значно нижчі — але, схоже, клуб краще знає свого глядача, ніж ФІФА.

Нещодавно The Athletic повідомило, що ціни на чвертьфінал між Флуміненсе та Аль-Хілялем суттєво знизили. На сайті Ticketmaster — офіційного партнера ФІФА з продажу квитків — можна було знайти місця всього за 11.15 долара (близько 460 грн). А на матч Челсі проти Палмейраса у Філадельфії — за 22.3 долара (близько 820 грн). Формально діє “динамічне ціноутворення”, але це все одно набагато нижчі ціни, ніж Ticketmaster показував навіть на матчі групового етапу перед початком турніру.

Для американської спортивної аудиторії цей дивний глобальний турнір виявився значно складнішим “продуктом”, ніж очікував Інфантіно. І вже точно складнішим, ніж ті “товариські матчі” та “виставкові ігри”, про які він говорив із такою легкістю. Ба більше — важчим для продажу, ніж багато матчів МЛС, де між фанами, командами та самою лігою вже є живий, природний зв’язок.

Футбол усе більше одержимий глобалізацією. Але сама гра — не бізнес, а спорт — усе ще тримається на локальності. Це стосується і топ-чемпіонатів Європи, і менш помітних ліг, і бразильської Серії A, і аргентинської Прімери, і саудівської Про-ліги, і японської J1, і МЛС, і мексиканської Ліги MX. Те, що ми відчуваємо як уболівальники, народжується з традицій: з історій протистоянь, з десятиліть суперництва, з матчів-реваншів, з боротьби за значущі трофеї.

На цьому тлі Клубний чемпіонат світу виглядає дещо чужорідним. Для Аль-Хіляля — це справді важливий турнір. І для легіонерів, які хочуть довести, що ще можуть грати на найвищому рівні. Ентузіазм південноамериканських команд і фанатів теж нікого не здивував: вони завжди серйозно ставились до матчів проти європейських грандів. Але у стані європейських клубів відчувається стриманість. Так, чемпіонство світу серед клубів — це приємно. Але ніхто не буде переживати через поразку. І вдома мало хто прокинеться серед ночі, щоб подивитися матч, який стартує о 9 вечора за східноамериканським часом.

Цікаво було почути, як півзахисник Манчестер Сіті Бернарду Сілва після поразки від Аль-Хіляля сказав, що це “трохи схоже на виліт із Ліги чемпіонів”. Саме “трохи”. Але й це “трохи” — більше, ніж можна було б очікувати, з огляду на критику турніру.

Втім, ідея Клубного чемпіонату світу — як у теорії, так і на практиці — має свої плюси. Можливо, не настільки масштабні, як стверджує Інфантіно, але все ж. Побачити, як кращі команди з Америки, Африки та Азії змагаються з європейськими грандами — це цікаво. Перемоги Ботафого, Фламенго та Флуміненсе над ПСЖ, Челсі та Інтером були видовищними. Як і нічия 4:4 між Порту та Аль-Аглі.

Інфантіно вже встиг оголосити це “найбільшим проривом в історії футболу” — “неймовірно”, “безпрецедентно”, “феноменально”, “епічно”. І вже думає над тим, щоб у 2029 році розширити турнір до 48 команд. Якщо в нього й виникали якісь сумніви щодо сенсу цього всього — цей турнір їх навіть не торкнувся.

Але “нова ера клубного футболу”? “Великий вибух”? Звучить так, ніби футбол перебував у темряві і тільки зараз побачив світло. Хоча насправді він давно вже поглинув усе навколо — і єдина загроза для нього в тому, що він може з’їсти сам себе.

Одна з речей, яку Інфантіно сказав напередодні турніру, виступаючи в Маямі: він хоче, щоб Клубний чемпіонат світу став поштовхом до “глобалізованого футболу, по-справжньому глобального”. Мовляв, якщо подивитись уважніше, то футбольна еліта — це дуже обмежене коло клубів із дуже невеликої кількості країн. “А ми хочемо дати надію й шанс таким командам, як Мамелоді Сандаунз із ПАР, Ульсан із Південної Кореї, Окленд Сіті…”.

О, елітарність у футболі? Нарешті зачепили справжнє питання, Джанні. Але хіба не парадокс у тому, що цей турнір — із призовим фондом у мільярд доларів, який розподіляється дуже нерівномірно — тільки підсилює ту саму елітарність, з якою нібито бореться Інфантіно? Хіба він не нагадує фінансову модель Ліги чемпіонів — ту саму, яка склалася в часи роботи Інфантіно в УЄФА? Модель, де багаті клуби багатіють з року в рік, а розриви між лігами та всередині них тільки зростають.

Палмейрас та Флуміненсе заробили майже 40 мільйонів доларів, дійшовши до чвертьфіналу. Фламенго і Ботафого — близько двох третин від цієї суми за вихід у 1/8. Так, частина цих грошей, можливо, розійдеться трансферним ринком і принесе користь іншим клубам у Бразилії та Південній Америці. Але по суті це система, яку вже бачили в Європі: надмірне винагородження успіху, що зрештою спотворює ліги і робить гегемонію самопідживлювальною.

Те саме стосується й інших конфедерацій. Інтер Маямі заробив 25 мільйонів за вихід у плей-оф. Сіетл Саундерз — 9,55 мільйона, навіть попри три поразки. Це, звісно, приємно для самих клубів. Але чи справді це допомагає клубам МЛС бути конкурентними у світовому масштабі? Чи це просто дає двом клубам величезну перевагу над іншими в лізі? Особливо якщо врахувати, що Інтер Маямі отримав путівку на турнір завдяки перемозі в регулярному чемпіонаті в 2024 році — і, звісно, ФІФА наполягає, що це ніяк не пов’язано з бажанням бачити Ліонеля Мессі на турнірі.

Інфантіно говорить про боротьбу з елітарністю. Але левова частка призових усе одно дістанеться найбільшим європейським клубам, які ще до старту турніру мали обіцяну більшу частку з 425 мільйонів. Вони склали п’ять із восьми учасників чвертьфіналу, і три четверті учасників півфіналу, ну й наостанок — фінал убде європейським. Чи дійсно це “рівні умови”?

Навіть якщо б турнір виграв Аль-Хіляль — це клуб, який витратив понад 500 мільйонів доларів на трансфери за два останні сезони. Більше — тільки у ПСЖ, Челсі, Ман Сіті, Манчестер Юнайтед і Тоттенгема. А фінансується цей проєкт — як і кілька інших саудівських клубів — за рахунок Державного інвестиційного фонду Саудівської Аравії. Який, до речі, напередодні турніру став офіційним партнером Клубного чемпіонату світу. Ще один крок у зближенні ФІФА й Саудівської Аравії — вже офіційно призначеної господарем ЧС-2034.

Щодо майбутнього розширення турніру: хтось справді вірить, що додаткові 16 місць підуть у більших пропорціях командам із Північної та Центральної Америки, Африки, Азії чи Океанії? У турнірі не було Манчестер Юнайтед, Барселони, Ліверпуля, Арсенала, Наполі, Мілана. І хоч би скільки говорили про підтримку інших конфедерацій — навіть з урахуванням того, як яскраво себе проявили південноамериканські клуби цього разу — цілком очевидно, де ФІФА бачить свій справжній потенціал для зростання.

То чи справді цей Клубний чемпіонат світу знаменує початок нової епохи у світовому футболі? Чи лише закріплює всі ті тенденції, які й без того давно керують грою: всевладдя “суперклубів” Європи, зростання впливу Саудівської Аравії, безперервний тиск на гравців, віра в те, що єдиний шлях до розвитку — це грати більше матчів, проводити більше й масштабніші турніри? Бо постійне розширення — це більше ігор, а більше ігор — це більше грошей. А гроші тут головне. Незалежно від того, звідки вони і за якими геополітичними ниточками приходять.

Що означає перемога Аль-Хіляля над Манчестер Сіті? Це складніше питання. Особливо якщо зважити на те, що гравці Пепа Гвардіоли виглядали так, ніби їм терміново потрібна літня відпустка. Але назвати це зрушенням у балансі сил між Європою й Азією — було б перебільшенням. Особливо враховуючи, що Сіті лише за вісім днів до того розгромили 6:0 торішнього переможця азійської Ліги чемпіонів — Аль-Айн із ОАЕ.

Підйом саудівського футболу — це зовсім інша історія. Історія, яку запустив трансфер Кріштіану Роналду в Ан-Наср два з половиною роки тому. Сьогоднішній Аль-Хіляль — із Яссіном Буну, Каліду Кулібалі, Жоау Канселу, Рубеном Невешем, Сергієм Мілінковичем-Савичем і тренером Сімоне Індзагі — справляє враження серйозної команди. І сам Мілінкович-Савич дуже чітко дав зрозуміти, що це — не крок назад у кар’єрі.

Матч вийшов видовищним. Насичена, яскрава гра, яка захопила вболівальників і подарувала історичний момент — першу в історії Клубного чемпіонату світу перемогу азійської команди над європейською. Статистика, яку Інфантіно із задоволенням би використав… якби визнавав, що турнір існував і раніше.

Але Інфантіно хоче, щоб ми бачили це як "рік нуль", "великий вибух", який закладе фундамент нового футбольного всесвіту. “Неймовірний”, “феноменальний”, “епічний” турнір — у його словах. Але за відчуттями — зовсім не так. Ті, хто його проігнорував, навряд чи щось справді грандіозне пропустили. Революцію? Сенсацію? Ні.

Та грі не потрібен “великий вибух”. За всі роки їх було достатньо, менших — але гучних. А для тих із нас, кого тривожить ця нескінченна гонка за “ще більше, ще масштабніше”, щоразу виникає новий страх: а раптом наступний вибух — це звук луснутої бульбашки?

Цього разу цього не сталося. Футбольний світ не звалився лише тому, що ФІФА провела турнір із 32 командами в розпал літа у США.

Але й нову епоху не запустили. Не було якогось неймовірного рівня драми, емоцій, чи, зрештою, заповнених трибун, яких раніше ще не бачили. Грошей стало більше — це так. Але разом із ними — і відчуття тривоги: а куди, власне, все це веде футбол?