Ні армії, ні флоту: Чому Путін мріє бути схожим на імператора Олександра ІІІ, але невдало його копіює

Кремлівський очільник усіляко натякає, що його улюбленим правителем Росії є Олександр III. Найяскравіший приклад – одне з останніх інтерв’ю Путіна, де «чисто випадково» потрапив в кадр портрет російського імператора на стiнi вiтальнi. 

Зазвичай політики такого рівня як авторитарний керівник Російської Федерації (що уявляє себе її царем) таким способом вказують на свою політичну програму, точніше — модель. Мовляв, ось подивіться на Олександра III — я буду поводити себе так само як він. Так раніше робили самі царі. Проте якщо придивитися до біографії передостаннього російського імператора, то в його стилістиці вкрай мало схожого з правлінням сучасного диктатора. 

Найяскравішим прикладом є той факт, що Олександр III — один з небагатьох російських правителів, який не вів жодної війни. Фокус з’ясовував, ким хоче себе бачити Володимир Путін i чому насправдi замість сучасної версiї царя-реформатора виходить лише бліда подоба.

Новий цар проти Конституції. Успіх на основі родинного горя

В перший день весни 1881 року 36-річного великого князя Олександра струсонула звістка – його батька імператора Олександра II вбили представники терористичної організації «Народна воля». Олександр не мав успадковувати трон, адже він був молодшим сином імператора. Відповідно його й готували бути вічним великим князем, надаючи відповідну освіту. Цесаревичем, тобто спадкоємцем він став у двадцятирічному віці, коли його брат Микола несподівано помер. У спадок від брата, окрім майбутнього трону, Олександр отримав і наречену брата – датську принцесу Дагмар, яку після вінчання, відтак і навернення у православ’я, стали найменувати Марія Федорівна. 

Через 16 років трагічна смерть батька зробить Олександра головою другої за розмірами імперії у світі — після Британської. Проте в Британії конституційна монархія, а Росії була — абсолютна. Тож на відміну від імператриці Вікторії Олександр III успадкував ніким та нічим не обмежену владу. Першим рішенням на троні стало скасування останнього декрету свого батька, яким у Росії започатковувався конституційний процес. Цим новий імператор окреслив домінантний вектор свого правління.

За життя батька цесаревич уникав публічного втручання у політичні справи. Перші роки після зміни свого статусу він навчався, хоча повноцінної «царської освіти» він так і не здобув. Натомість його вчитель Костянтин Побєдоносцев прищепив йому ідеали, які стали основою «офіційної народності». Коротко основні її постулати можна подати у формі тези «Православ’я, Самодержавство, Народність» — сформована ще за часи царювання діда Олександра Миколи I, проте саме ці постулати найкраще характеризують основи правління Олександра III.

Вірний слуга імператора. Слідом за батьком, але не так, як батько

Два iмператори, два Олександри — батько та син дотримувалися різних поглядів та різних стратегій. У 1870-х роках реформістський запал Олександра II спав. Імператор дійшов тієї точки неповернення, коли йому доводилося обирати: доводити справу до кінця, наступаючи на інтереси керівних станів, чи обмежитися половинчастими рішеннями, які змінять державу лише косметично. Обравши другий варіант, імператор прирік себе на загибель. Тоді вже усі знали, що спадкоємець престолу розходився з батьком у своїх поглядах, проте цесаревич поводив себе, як відданий підданий імператора.

Особливо це проявилося під час російсько-турецької війни 1877-1878 років. Тоді цесаревичу доручили керувати окремою групою військ з чим він успішно справився, заодно познайомившись із корупцією, недбалістю та жахливим управлінням, яке було притаманне російській армії. До розкрадання були залучені аж два великих князі. Олександр сумлінно доповів про це своєму батькові, проте належної реакції на це не було.

Розчаруванням для цесаревича обернулася зовнішня політика. Олександр був прихильником ідеї союзу з німцями, які, на його думку, з їх прусською дисципліною були ментально ближчими російській автократії, ніж французи з їх схильністю до революцій та продукування усіляких свободолюбних ідей. 

Дружби не вийшло. Російська імперія підтримала Пруссію у її війні проти Франції у 1871 році, але на Берлінському конгресі, коли вирішувалася доля Османської імперії, німецький канцлер Бісмарк зробив усе, щоб Росія не отримала максимальних дивідендів від своєї перемоги.

Російський шовінізм та закручування гайок: Олександр починає з арештів

От з таким бекграундом Олександр III став імператором весною 1881 року. Маючи за собою освітній багаж Побєдоносцева з його ідеями народництва в умовах, коли в імперії діяли різноманітні терористичні групи, а сама держава перебувала по суті у дипломатичній ізоляції (єдиний потенційний союзник «зрадив» Росію на Берлінському конгресі) Олександр бачив тiльки один шлях виходу країни з глухого кута – жорстока реакція, ми б сказали — "закручування гайок".

Олександр III був переконаний, що російський народ, якщо йому дати волю, піде шляхом терору і насильства, тому він після розправи із безпосередніми винуватцями смерті свого батька відправив на каторгу усіх їх ідейних послідовників, до яких охоронна служба, "охранка" — аналог органів державної безпеки Росії у наступні історичні періоди — зараховувала усіх, хто прагнув демократичних змін в імперії.

У 1887 році за звинуваченням у підготовці замаху на імператора було заарештовано та страчено наступне покоління активістів «народної волі», зокрема — Олександра Ульянова. Цей акт напевне і був тою самою палкою, яку перегнули. Через 31 рік члени організації, яку очолить брат революціонера Олександра Володимир Ульянов (більш відомий під псевдонімом «Ленін») стратить усю родину імператора Олександра, разом з його сином Миколою II.

Олександр III відмінив частину реформ свого батька – забрав і так незначні повноваження в органів місцевого самоврядування земств, які тепер стали чимось схожими на благодійні організації, а не органи влади. Також він посилив цензуру та відібрав автономію в університетів.

Заляканий агресор — не агресор

У зовнішній політиці Олександр III був менш різким. Він намагався будь-що уникнути війни із Великою Британією, мабуть, пам’ятаючи про наслідки Кримської війни. На початку правління намагався розпочати з «чистого листка» відносини з німецькими державами – Австро-Угорщиною та Другим Рейхом. Навіть відновив «союз трьох імператорів» — Росія, Німеччина, Австро-Угорщина. Проте після того, як у 1887 році в Росії дізналися про таємний союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, Олександр остаточно змінив вектор своєї політики на колись ненависну йому Францію, яка взагалі тоді вже була республікою. У 1891 році з нею було укладено договір про взаємодопомогу.

Слід відзначити, що у кінці 80-х років Болгарія, яка формально залишалася у складі Османської імперії, розпочала дрейф у сторону німецьких держав. Це суперечило російським інтересам. У Петербурзі прагнули об’єднати усіх слов’ян під своїм правлінням, а також розглядали Болгарію як плацдарм для можливого завоювання Стамбула (відвоювати центр православ’я у турків-мусульман). Проте жодну «спеціальну військову операцію» Олександр III проводити не наважувався.

"Селянський імператор" будує Транссибірську магістраль та нове середньовiччя

Імператор, який проголосив, що єдиними союзниками Росії є армія та флот, намагався модернізувати країну. У 1891 році Олександр III розпочав будівництво Транссибірської магістралі, яка мала врешті з’єднати найдальші точки гігантської країни. Олександр намагався поєднати непоєднуване – технічний прогрес та консервацію середньовічних життєвих устоїв. А зробити це можна було лише силою. 

Сам самодержець був чималої фізичної сили. Під час аварії потяга, яким царська сім’я мандрувала країною, цар Олександр, не чекаючи допомоги, сам підняв дах вагона та звільнив сім’ю із металевого полону. Такої ж сили він намагався надати й своїй країні. Проте не врахував того, що із хворобами борються не фізичною силою, а ліками. Росія уже була хворою — і вольові рішення лише прикривали хворобу, таким чином надаючи їй можливості розвиватися і врешті вбити пацієнта.

Британська королева Вікторія, описуючи Олександра III, назвала його «точно не джентльменом». Більшість сучасників називали його селянським імператором. Він любив селян, їх спосіб життя. За чутками, Олександр III навіть у своєму палаці в Гатчині жив у кімнаті обслуги. Цар носив селянський одяг та й зовні по своїй статурі був схожий на «мужика».

Дослідник життя Олександра Скот Мальсом відзначає, що народництво та самодержав’я, до якого так прагнув імператор, своїми коренями тягнеться у середньовіччя, коли більшість населення були неписемними й господарство будувалося на фізичній силі. У кінці ХІХ століття більшість населення Російської імперії все ще було неграмотним, проте країна активно індустріалізувалася, тож соціальні реформи були просто неминучі.

Що цар Олександр III передав Миколi II

Олександру III не судилося побачити жорстокий крах свого проекту. Він залишив це задоволення у спадок своєму синові, який за всім спостерігав «з перших рядів». Імператор не був лицемірним у своїй політиці. До себе він ставився так само, як і до рідної держави. Як і належить справжньому мужику, не звертав уваги на забій нирки, який отримав після тої самої аварії потяга. Врешті ниркова недостатність переросла у нефрит – хворобу, тоді не посильну навіть для найкращої медицини у світі, до якої все ж звернулися, коли вже було пізно – хвороба дійшла до стадії неповернення.

Імператор Олександр III помер у віці 49 років, залишивши своєму синові Миколі II смертельно хвору імперію, яку він начебто поставив на ноги вольовими зусиллями та нагайками. Проте його синові довелося сповна заплатити за гріхи свого батька та усіх своїх попередніх предків — i на Миколi II, восени 1917 року, iснування Російської імперії обірвалося.

А що ж Україна?

Яскраво демонструє стиль правління Олександра III ситуація на українських землях (Наддніпрянщина), більшість з яких у кінці ХІХ століття контролювала Російська імперія. Ще його батько-реформатор видав у 1876 році сумно вiдомий Емський указ, за яким усе українське, а особливо мова, піддавалося переслідуванню. Майже усі активні українці були змушені емігрувати, зокрема — автор слів українського гімну Павло Чубинський, «батько» української історії Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов та багато інших менш відомих персон. Вони були змушені діяти зі Львова, який в ці часи став центром українського національно-культурного руху, адже знаходився в іншій державі – Австро-Угорщині.

Винятком був лише театр. Новий міністр внутрішніх справ Микола Ігнатьєв тимчасово закрив очі на заборону проведення театральних вистав українською мовою. У місті Єлисаветград одразу виникла театральна трупа під керівництвом Марка Кропивницького (саме його ім’я тепер носить це місто). Проте вже у 1883 році їм було заборонено ставити вистави на території майже усієї Наддніпрянщини. 

• Ще один штрих: у 1888 році Олександр III особисто видав указ, яким заборонив навіть хрестити дітей українськими іменами – він хотів зробити багатонаціональну імперію мононаціональною державою.

Соціально-економічне життя за правління Олександра III являло собою жорстке розшарування суспільства на багатих, які жили як у казці, та безнадійно бідних людей. Лише 10% дітей Наддніпрянщини мали хоча б початкову освіту. Особисто вільні селяни де-факто економічно повністю були залежні від поміщиків, на яких продовжували працювати, відробляючи маленький шматок найгіршої землі, який їм надав ще Олександр II у ході своєї земельної реформи. Такі відробітки, які селяни називали «новою панщиною», тривали майже до початку Першої світової війни. 

Єдиним виходом для більшості селян було потрапити у місто та влаштуватися на промислове підприємство, де вони мали важко працювати фактично за їжу без жодних соціальних гарантій з високим ризиком отримати виробничу травму і втратити взагалі все. Промисловість в основному була зосереджена в руках іноземців.

Чому Володимир Путiн — не Олександр III

Придушення свобод, спроба всіх вишикувати в один ряд, пієтет перед "армією та флотом" – що ще спільного в Олександра Третього та Володимира Путіна, який так любить фотографуватися біля пам'ятника передостанньому імператору?

Консерватизм, захист інтересів прогнилих еліт коштом більшості населення, фасадна модернізація та шовінізм – ось речі, які об’єднують Олександра III та Володимира Путіна. Проте схоже, що на відміну від сучасного російського самодержця, Олександр III не був лицеміром і реально усвідомлював справжню силу своєї держави. Тому зміг оберегти її від воєн, розуміючи, яку біду вони можуть принести. Путін цю деталь біографії Олександра Третього, мабуть, у пiдручнику проґавив.