Українка вийшла до фіналу Вімблдону U-14

Президент Віктор Ющенко покладав величезні сподівання на сьогоднішній саміт Україна – Євросоюз. Цей захід мав стати чи не найкращою нагодою для українського лідера показати: а я все-таки наблизив свою державу до Євросоюзу, як і обіцяв під час Помаранчевої революції.

П’ЯТИРІЧКА ЮЩЕНКА

«Наше місце – в Європейському Союзі. Моя мета – Україна в Об’єднаній Європі. Європейські стандарти стануть нормою у соціальному житті, економіці й українській політиці», – заявляв Віктор Ющенко майже п’ять років тому – під час інавгураційної промови 23 січня 2005 року.

Ющенківська п’ятирічка завершилася, проте помітних успіхів на євроінтеграційному шляху помаранчевому керманичу досягнути не вдалося. Усьому, звісно, є пояснення – існують вони, напевно, і у Віктора Андрійовича: одна людина чи окрема гілка влади не може привести до Євросоюзу усю країну, якщо інші сидять склавши руки. Виправдання знаходити дуже легко: піарники недарма кажуть, що правда настільки багатогранна, що вже й брехати немає смислу. Проте факт залишається фактом: Україна – не в Євросоюзі. Якщо вона і стала ближчою до ЄС то на якихось малих півкроку, а попереду – ще багатомильний шлях.

Можна було б знову кивнути на Євросоюз: мовляв, це Меркель і Саркозі, підкуплені російським газом, лаштують антиукраїнські ігрища, а тому навісили величезного замка на дверях до ЄС. Іншими словами – Україні вхід заборонено. І, може, навіть частка правди в цьому буде. Але знову ж виникає питання: а чому українські лідери не спромоглись нічим підкупити своїх європейських колег? Для цього зовсім не обов’язково мати газові родовища. Можна було б просто проводити реформи: і таким чином робити приємно не лише єесівським столицям, але і власним громадянам.

Віктор Ющенко сьогодні фактично прощається з Європейським Союзом. Каже «до побачення» своїм мріям і обіцянкам. Йому не вдалося досягнути того максимуму, на якій він сам розрахував – а саме на підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Він десятки разів заявляв, що цей документ буде підписано до кінця нинішнього року. І це відбувалося навіть попри те, що безпосередні учасники переговорного процесу щодо укладення угоди публічно заявляли: це просто нереально зробити.

Причини були досить очевидними: подібні документи вимагають неабияких зусиль. Визначення ж часових рамок, навпаки, заганяє українську переговірну групу в глухий кут. Єесівські партнери у відкриту шантажували українських колег: ваш президент хоче підписати документ, а ви самі все затягуєте. «Затягуванням» було відстоювання позицій, які б були вигідні Україні.

Уся робота переговірників зараз зосереджена над частиною угоди, що стосується створення зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом. Мінімальна неуважність українських учасників переговорів може обернутися збитками для української економіки. Тому підготовка документа вимагає особливої акуратності. «Нам доведеться потім виступати в українському парламенті, аби депутати ратифікували угоду. Якщо ми припустимося помилок, візьмемо на себе зобов’язання, не вигідні українському бізнесу, то схвалення документа буде просто завалено», – бідкалися українські дипломати після кожної заяви Віктора Ющенка про те, що угоді про асоціацію бути вже в цьому році.

Можливо, якби було менше голослівних заяв, а більше справ, то і досягнення були б помітнішими. Поки що ж Віктор Ющенко може рапортувати про проміжні результати євроінтеграції – початок переговорів про угоду про асоціацію, початок діалогу про запровадження безвізового режиму з ЄС. Плодами цієї роботи буде втішатися вже майбутній президент: хоча лише за тієї умови, якщо справжня робота не буде підмінятися деклараціями.

До слова, країни західних Балкан розпочали візовий діалог із ЄС на початку минулого року. Уже з 19 грудня громадяни Сербії, Чорногорії і Македонії зможуть подорожувати єесівськими просторами без віз. І справа не в тому, що ЄС більш прихильно ставиться до цих країн, аніж до України. Справа в тому, що Київ не виявляє такої ж наполегливості у виконанні своєї домашньої роботи, як це робили македонці, чорногорці чи серби. Вони вже перейшли на біометричні паспорти, вони погодилися на умови ЄС щодо прийому нелегальних мігрантів, у них існують єдині міграційні органи. Якби Україна виконала бодай цей необхідний мінімум, то тоді можна було б говорити про неприхильність Брюсселя, а так вся вина повністю лежить на українській владі.

НЕЗРУЧНИЙ ЧАС

Це і надає підґрунтя для представників Єврокомісії всіляко критикувати Київ. Так керівник представництва ЄС в Україні Жозеф Мануель Пінту Тейшейра в інтерв’ю Бі-бі-сі заявив, що керівництво нашої держави не виконує зобов’язані перед Євросоюзом у проведенні реформ. Він нагадав, що одразу після Помаранчевої революції головні українські керівники заявляли про необхідність конституційної реформи, аби краще окреслити повноваження різних гілок влади, але жодного просування в цьому напрямі не було. Представник ЄС також вказав на відсутність реформ в економіці, які б зменшили бюрократичні перешкоди для ведення бізнесу. Хоча можемо згадати і про міні-Давос, і про численні інші зустрічі українських керівників з провідними бізнесменами світу, під час яких лунали обіцянки: інвестиційний клімат в Україні буде максимально привабливим.

Що ж маємо у підсумку? У підсумку Україна постала як абсолютно ненадійний партнер, який тільки й робить, що вимагає: включіть у те чи інше комюніке-декларацію-угоду положення про європейську ідентичність держави, про її майбутнє членство в ЄС. Це породжує лише небажане роздратування з боку єесівських лідерів. А в підсумку додає козирів тим українським політикам, які кажуть, що нам варто відмовитися від інтеграції до західних інституцій: мовляв, нас там ніхто не чекає. Чи це допоможе виконанню необхідних реформ? Ні, це ще більше може їх уповільнити.

Україну часто порівнюють із Туреччиною. Мовляв, турки майже півстоліття вже стукають до дверей ЄС, але їх ніхто не збирається відчиняти. І в цьому своя логіка є. Хоча слід розуміти, що всі опитування проказують, що громадяни країн ЄС більш раді були б бачити серед членів Союзу Україну, а не Туреччину. Поза тим у турків є всі підстави ображатися на Брюссель, оскільки турки невідступно виконують умови, які виставляє ЄС. Хоча непоступливість Євросоюзу уже спровокувала значне розчарування серед турецького населення, де за останні п’ять років кількість прихильників євро інтеграції із 70% впала фактично до 30%. Саме тому зараз існують занепокоєння, що Туреччина може пристати на шлях ісламізації, відступивши від світського устрою. В Україні на сьогодні існують схожі побоювання, що до влади може прийти авторитарний політик на хвилі громадського розчарування невдалими демократичними перетвореннями. Проте якщо в турецькому випадку можна справді критикувати ЄС за свою недалекоглядність, то у випадку з Україною варто критикувати лише українських політиків.

Від самого початку нинішній саміт не обіцяв Україні жодних проривів. Можна навіть сказати, що ця зустріч відбувається у найнезручніший для Києва час. ЄС нині звикає жити за новими правилами, передбаченими Лісабонською угодою – саме 1 грудня вона набула чинності. Було б дуже символічним, якби до Києва прибула фактичний новий міністр закордонних справ Євросоюзу Ештон. На це покладалися певні сподівання. Мовляв, свій перший закордонний візит вона здійснить до Києва. Чим не знакова подія! Проте у пані Ештон знайшлася більш актуальна і важлива подія – зустріч із генсеком НАТО, а також із керівниками зовнішньополітичних відомств Альянсу. До речі, дуже показовий пріоритет. В Україні досі чубляться – йти чи не йти до НАТО; Ештон демонстративно віддає перевагу саме зустрічі з натівцями, аніж із невпевненими в собі українцями.

Україна зараз переживає взагалі найневизначеніший період – час передвиборної кампанії. Якщо до цього додати, що вся Європа в очікуванні, чи не доведеться їй зустрічати новий рік у холодних квартирах через ризик нової газової війни між Україною і Росією, а також той факт, що Київ досить невміло виборсується з тенет фінансово-економічної кризи, то тло саміту Україна – ЄС взагалі виглядає не найкращим чином. Тому, схоже, керівництво ЄС приїхало до Києва не стільки задля того, аби давати якісь дивіденди чи аванси українцям, а лишень із власних корисливих мотивів. Чи напівкорисливих – власне, вони все одно мали їхати до Києва, а тому варто було вирішити, як провести час не марно.

І тут досить прозоро проглядається три інтереси ЄС.

Перший – ознайомлення із передвиборною ситуацією в Україні на місці. Напевно, саме тому в останній момент до програми єесівських делегатів було внесено додаткову зустріч – із лідером Партії регіонів Віктором Януковичем. Про неї стало відомо лише напередодні приїзду високих гостей. Схоже, організатори візиту з єесівського боку до останнього не були впевнені, чи не зірветься ця зустріч. Віктор Федорович, до слова, полюбляє ігнорувати закордонних гостей, відправляючи до них своїх представників. Так було, приміром, коли недавно до Києва прибув французький міністр П’єр Лелюш, із яким – замість Януковича – зустрілися Анатолій Зленко і Леонід Кожара.

Другий інтерес Євросоюзу – енергетична безпека. Питання співпраці України і ЄС в енергетичній сфері займатимуть одне з основних місць. Достеменно відомо, що одне з головних питань саміту – питання модернізації української газотранспортної системи. Рішення про це було прийнято в Брюсселі у березні (і це було дуже неадекватно сприйнято Росією). Євросоюз тоді доволі сильно переживав через гостру реакцію Москви. Проте, схоже, російський переляк з приводу українсько-брюссельського меморандуму був передчасним: Київ все одно гальмує всі роботи, передбачені документом.

Третій – боротьба України з фінансово-економічною кризою. Проте, схоже, ЄС цікавить не стільки те, як Києву допомогти, скільки те, що Україна вже зробила і куди були витрачені мільярдні суми МВФ.

ВИНУВАТИХ ЗНАЙДЕНО

Віктор Ющенко посипати попелом голову під час саміту, звісно, не став. Хоча винуватих у зриві підписання угоди про асоціацію знайшов. Це і реформування Євросоюзу, і негативні наслідки кризи, і невиконання урядом взятих зобов’язань, і неефективна робота парламенту. Про себе президент мовчав. Утім, саме для нього цей саміт, напевно, стане останнім…